– Секонду, Вані, секонду, – Мирон криво усміхнувся, перехилився до Іванів через стіл і показово поплескав І-раз по плечу. Цей жест значив, що насправді він їх і вважає посудомийницями з хустками на головах. Авторитет вів далі: – Мені важливо, повірте, шоб конкурент відкрив вагон, а там – пусто! Мені просто в кайф уявляти вираз його пасіки в цей момент. Одним словом, ви на місці ночуєте, вранці кидаєте мотоцикл на переїзді, на саму колію, і повертаєтеся вздовж колії назад, до яру. Поїзд має проїжджати там орієнтовно о сьомій ранку. Звісно, машиніст застопиться, щоб спихнути мотоцикл. Мотоцикл даєм не легкий, так просто його не зсунеш. Тому, поки машиніст буде возитися з моциком, у вас буде від десяти до двадцяти хвилин, щоб відкрити сімнадцятий вагон, він зупиняється якраз над яром. Який з вагонів сімнадцятий – порахуєте. Тіки не переплутайте, рахуйте так, як рахуєте своє бабло. Відкриваєте його, вивалюєте мішки просто в яр. Скільки встигнете. В мішках, як я й казав, секонд-хенд. Він мені буде в тему, у мене голодних торговців на ринку валом. В цьому вагоні п’ять тонн елітного ірландського секонду.

– П’ять тонн? – Іванам здалася заскладною ця ноша.

– Ну, там для дітей шмотки. Це десь двадцять пять штук зелені. З кожного скинутого мішка – вам на двох півсотні баксів. Якщо ви активно потрудитеся, вам вийде десь по штуці кожному. Лади?

Івани слухали уважно, тут ніхто повторювати не буде. Так, ніби на максимальній швидкості проїхали спуск на американських гірках.

– От і все, ваша справа зроблена. Далі з мішками я розберуся. Ага, і не забудьте, – зробив паузу Мирон, – вагон треба буде назад зачинити на замок.

– Зачинити? – перепитали дві посудомийниці в хустках.

– Для чого – це вже не ваш гемор. Ви ж розумієте – якщо зробите все чисто, то у вас і далі все буде на мазі.

Іванам видали мотоцикл з блідо-жовтим баком, схожим на сфотканий на старий віджатий телефон жовток яйця. Таке собі сонце з хворобою Боткіна. Також їм дали все необхідне туристичне спорядження для ночівлі в лісопосадці біля залізничного шляху.

І-два віз їх двох на мотоциклі додому. І-раз тримався за брата, мав у сумці на плечах намет, каремат, спальники, і раптом його мозок пробило. Мирон, думав Іван, цей дерзкий авторитет з арками на гризлі, за один день намутив для нас більше левелів, ніж ми самі за всю свою житуху.

Грубо кажучи, він дав їм і місце для ночівлі, і транспорт, на якому вони можуть пересуватися, і роботу, на яку їх фактично влаштував, і загалом, взяв під свою опіку.

Де був І-раз до цього, чим він займався? Чого він досягнув?

Іванові уже тридцятка: перші сиві волосини на скронях, ніби сірі пересолені соняшникові довбунці, пара вставних зубів, якими він уже стрімався відкривати пивчуган. Чому вони вставні? Через бійки і недбалий спосіб життя. Бійки і були частиною недбалого життя. Відкрите пиво шкодило зуби ззовні, випите – зсередини.

Їхні однолітки з району або виїхали за кордон, або гниють собі потихеньку поруч з Іванами – одружуються, народжують дітей, вивішують випраний дитячий одяг на балконах.

Втім, Івани теж недалеко відкришилися від сімейних людей, їх теж невдовзі очікує дитячий одяг – ірландський секонд. Тонни дитячого одягу – ніби це Бог їх так карає за всіх своїх ненароджених дітей і за всіх побитих однокласників.

Якщо й існує пекло, то це коли ти задихаєшся від запаху дитячого секонду, в якому ти суцільно застряг, – у вагоні, у темряві, і маєш на вирішення питання якихось п’ятнадцять хвилин. Іванам здавалося, що вони все життя провели в такому вагоні, і борсаються там, і не знають, як відчинити замок. І що їхнє життя триває насправді не більше п’ятнадцяти хвилин.

Якщо придивитися, то Івани і є цим одягом – колготками, комбінезончиками, футболками, рукавичками. Їх кинули у вагон, нікому більше ці шмотки не потрібні. Якщо пощастить, Іванів скоро носитиме якийсь вередливий трирічний малюк, витиратиме долоні об светр після акварельних фарб.

Цей вагон, кумекав Іван, в якому ми застрягли, і нас, як якихось шльоциків, на пастой перевозять, він змахує на зековский етап. Свобода тіпа вот вона, прям перед тобою, за вікном, а ти попробуй звалити з вагона так, шоб конвой тобі не склеїв ласти.

В четвер пообіді Івани вирушили в сусідню область. Взяли з собою все необхідне, тобто все, що дав їм Мирон. Бо ніякого власного туристичного спорядження у Іванів не було.

І-раз, поки вони їхали, знову тримався на мотоциклі за свого брата. Він зрозумів, що між нещодавньою і теперішньою поїздками на цьому виді транспорту нічого не сталося. Минуло два дні, а в повітрі не змінилися запахи – ринок як пахнув телятиною у м’ясному відділі і трояндами у квіткарному, так і пахне, в їхньому районі не було побудовано нових дев’ятиповерхівок, туфлі, які брати носили разом зі спортивками, не вкрилися пилом. Так, ніби світ перестав ворушитися, у ньому припинився броунівський рух, люди, тварини і травини застигли, ніби з них зробили холодець, і тепер вони можуть здригатися тільки тоді, коли хтось почне длубатися в тарілці, з якої вони німо виглядають, ніби з картин аматорських художників. Нічого ніде не відбувається, якщо спробувати видихнути повітря, то виявиться, що замість повітря – видихаєш щось твердіше. Навколишнє стало чимось твердішим. Вдихаєш цемент, а видихаєш бетон. І всі ці рослини і тіла перестали відрізнятися від прозорого простору.

І раптом Іван, чи не вперше озирнувшись на те, до чого все життя йшов, чого добивався, виявив, що абсолютно нічого не досягнув.

Під’їзди мають, на крайняк, двері в квартири.

Спортивки, на крайняк, мають три білі лінії.

Курло має фільтр.

До наших газетних вирізок припанахали збоку тексти.

Люба шняга має, на крайняк, на самий-самий крайняк, свій прикол.

М’ясники, наскільки можна завтичити, мають квіткарок.

Мирон має своїх головорізів.

Його конкуренти мають Мирона.

У мотоцикла є яйця. Чи, на крайняк, жовток від яйця.

В Африки стопудов є Афганістан, вони собі корешаться й кайфують.

Пенсіонери мають свій есесесер. Не мають, скажеш? А ти попробуй його у них відіжми.

Середні люди, в смислі, люди середнього віку, мають, як їх там, електроди.

В Ірландії є діти. Правда, я там в упор не був, але ж вони там є, вірняк?

У вагонів є замки.

У мого з брателом діла є сусідня, карочє, область.

Мабло має адекватну перспективу бути віджатим.

Посудомийниці, ващє, мають хустки.

А шо ми, брати Івани, за шо ми бугор давим? Шо ми намутили у своєму віці? Шо мені дали всі ці заманухи і туси?

Нічо, карочє, йомана.

Даже навіть І-три провтикали.

Іван тримався за брата і чітко розумів, що зараз, як і надалі, не мусить відпускати його. Особливо він це розумів, коли вони наїжджали на глибокі ями в асфальті, і він сильно довбався задом об сидіння.

Івани їхали полями, бачили, як вдалині бігав табун коней. Коні гналися, переганяли одне одного, радісно іржали, їхні гриви звивалися, кінці волосин обвуглювалися від швидкості, коні вибігали на схили і збігали з них, усе, з чим вони мали боротися – земля і повітря. Коні не морозяться своєї природи, думав Іван, їх не обступили бетонні джунглі.

Навпаки – вони утворили центрифугу, яка розламує, розганяє все навколо, і твердь стає м’якою, податливою. І повітря, після того, як коні його видихають, стає ще прозорішим.

Івани їхали далі, і згодом спостерігали за старою бабою – з невеличким кріслом в одній руці й відром у другій. Вона йшла до своєї корови, серед сотні інших сільських корів, які мирно паслися в полі, вона знала свою корову, не плутала з чужими, й інші баби знали своїх корів, кожен знає своє, і корови знали своїх баб, і підставляли їм свої важкі вим’я, щоби баби полегшили, спустошили їх.