Суддя:

– Продовжуйте.

Іван:

– Поважний суд, вельмишановні присяжні. З усією відповідальністю, у притомному стані я хочу зізнатися в тому, що підпал здійснив я особисто і без чиєїсь допомоги…

Зала різко голосно зашуміла, не давала далі говорити Іванові. Почулися вигуки: «Пожиттєве!», «Розстріляти!» Люди повставали, почали викидати перед собою кулаки, народ кипів, одній жіночці стало погано, її повели з зали засідань, суддя стукав молотком, щоби втихомирити гул.

І поки Івана вели під конвоєм і в кайданках із зали суду коридорами в автозак, він подумки повторював:

лучче залипнути в пеклі, чим незаслужено жити в раю

лучче залипнути в пеклі, чим незаслужено жити в раю

лучче залипнути в пеклі, чим незаслужено жити в раю

З вікон суду перехожі чули крики і, побачивши табличку з назвою судового органу, пришвидшували ходу.

Одна жіночка, що котила в прогулянці дитячий візочок, теж почула гамір, що лунав із суду. І маля, що було у візочку, теж почуло ці крики і, певно, злякалося, бо випустило соску з рота і заревіло. Мама нахилилася над дитиною і намагалася запхнути їй в рот соску, примовляючи:

– Моє малятко. Ти таке маленьке, а вже так гостро відчуваєш правду. Цьом-цьом.

Елітний ірландський секонд

Гопникам Іванам часто до рук потрапляли вирізки з передвиборчих агіток, глянцевих журналів чи авторських колонок. У ці вирізки, скручені в конус, продавчині їм насипали насіння. Після трапез, від яких під ногами лишалися купки лузок, пацани іноді розгортали ці папери і вчитувалися в тексти, які починалися невідомо з якого відривка паперу, а зникали на найцікавішому місці. Нада роздуплятися, рішали вони, і починали читати.

«Пострадянські країни балансують між цивілізованим світом і банановими республіками. Поводяться вони, як алігатор-жлоб, який натщесерце з’їв їжака, але не збирається його випльовувати. З одного боку – він може вмерти з голоду, з іншого – розірватися на шматки.

Культура в цих країнах вторинна, молодь орієнтується на французьку моду, голлівудські фільми, британську музику, японську кухню, переймає стилі поведінки, копіює рухи, вихваляється брендами, стібеться з тих, хто не в темі. Молодість виявляється лише імітацією молодості, псевдоінтелектуалом, який, не знаючи жодної відповіді у кросворді, просто замальовує клітинки сердечками і свастиками.

З дорослими складніше – вони живуть замкненими на своїх переконаннях, ніби тримають в руках два проводи – героїчне радянське минуле і розмірене європейське майбутнє. У кого коротше замикання, у кого – довше.

З пенсіонерами – ще тугіше, їм у дитинстві нічого не вистачало, і тому вони злі на всіх, але водночас їхнє дитинство було, як вони самі вважають, благородніше і сонцесяйніше, тому вони злі на всіх ще більше.

Але такі держави ще не настільки бідні чи політично сковані, як Африка чи Афганістан, – вони мають змогу бачити і споживати продукцію економічно більш розвинених країн. Мешканці пострадянських країн довіряють переважно іноземним технологіям, іноземній продукції, іноземній косметиці. Якщо взагалі комусь довіряють. І орієнтуються вони краще в тому, що відбувається в італійському серіалі, ніж в сусідів за стіною».

Кстаті, прикинули між собою брати, Афган – це Південь чи Північ Африки?

Гопники Івани, ніби трійця коней з шорами на очах, все життя проскакали своїми районами без боротьби зі стереотипами, без спроб виходу з накладених у вихованні звичаїв та обрядів, що поширені в ареалі їхнього проживання.

Вони, за винятком кількох разів, ніколи не покидали рідний район. Кілька разів раніше виїжджали на стріли з гопниками інших районів, а також – у церкву в село, не для того, щоб молитися, а для викрадення нирки священика. Ще одного разу вони виїхали під місто, щоб здійснити збройний напад на будинок майора міліції.

Здається, це й усі вилазки.

Пальців однієї руки вистачить, щоб порахувати.

Пальців однієї руки вистачить, щоб навіть німому пояснити обмеженість Іванів.

Зате, з іншого боку, щось у такому житті є від чарівного крейдяного кола, яке захищає від демонів та одурманення. Але про це згодом.

Мікрорайон, куди Іванів запросили на ділові переговори, називався Елка, там була вулиця Елізабет Тейлор. Іванам призначив зустріч місцевий кримінальний авторитет Мирон, він контролював ринок, кілька десятків заправок в області, нічні та спортивні клуби. Вдень спортсмени тренувалися в спортивних клубах, а вночі – у нічних.

Івани між собою здивувалися, чому саме їх він покликав до себе, адже Мирону й так підпорядковувалася кремезна бригада гантельних експертів.

У авторитета були смішні й напівкруглі, ніби дві Арки возз’єднання, залисини. Він говорив напівзагадками, звивисто, але звисока, ніби посадив Іванів на американські гірки й грався кнопкою запуску вагонеток на атракціоні:

– Ви знаєте, нащо я вас запросив?

– Не толком, – крадькома відповідали Івани.

– Ваш брат, – зробив паузу Мирон, – він сів дуже правильно.

Отже, Мирон звідкись знав, що І-три посадили в тюрму. Очевидно, що він знав і деталі. А головна деталь тієї кримінальної справи в тому, що І-три зізнався в криміналі, якого не робив. Як братам переказав експерт з убивств, який був присутній на засіданні суду, зізнався для того, щоб не сіли обоє його брати.

– Він дуже правильно сів, тому його на зоні пунктуально гріють. За це ви не партеся. І тут, на волі, ми вам чим зможемо, тим будемо підігрівати.

Брати Івани догнали, на що натякає Мирон, але чого він ніколи не скаже вголос. Той злочин, за який зараз живе на нарах їхній брат, здійснив хтось із людей Мирона. А вони зараз сиділи і говорили з замовником, через якого, власне, їхній брат і попав за ґрати.

– Нам тут якраз треба крапаль дати по мансарді одному конкуренту, – Мирон змінив розмову ближче до діла, ніби Івани вийшли на довгий підйом після різкого поровоту на атракціоні. – Тут один герой пантується, а ми йому підкажемо, хто бутан, а хто пропан. Тільки давайте так, я ж до вас по-братськи, в чому суть – скажу тільки після того, як ви підписуєтеся на діло. Одне уточнення: діло на пару штук американської валюти.

Івани подумали, що втрачати їм нічого. З одного боку, якщо Мирону відмовити, то можна збирати свої речі в китайські сумки і звалювати нафіг. Звалювати можна відразу в своїх сумках. Бо далі, без відома Мирона, їм у своєму місті не дадуть навіть у бомжа стрельнути курло. З іншого боку, якщо погодитися, то далі мутити ділюги можна буде тільки з дозволу мужика з двома Арками возз’єднання на лобі.

Хуліганство – як крихти з барського стола.

Кримінал – як подачка бездомному на розі вулиці Елізабет Тейлор.

Але терези однозначно схилялися в бік зелених купюр.

– Ми за, пить дать, – сказали два Івани, недоладно приєднавши до цієї конструкції частину фразеологізму.

– Дай їм води, – вказав охоронцеві Мирон. – Значить, припадайте сюда на ушняк. В четвер їдете на мотоциклі в сусідню область, сотня кілометрів звідси, глухомань. Координати даєм. Там треба скинути з товарняка сорок-п’ятдесят мішків секонду.

– Секонду? – перепитали Івани, ледь не похлинувшись водою, яку їм приніс охоронець. В гопівському кодексі гопників Іванів мати справу з секунд-хендом – значило впасти низько, ніби піти працювати на зарплату посудомийницею в забігайлівку «Шаурма» з кавказцями і з хусткою на голові.