Взаємодопомога – це коли ти віддаєш своє молоко, і тобі від цього стає легше. Невідомо, що станеться з молоком: його можуть залити в темну порожнину шлунка, можуть здати на молочне підприємство, можуть ненароком вилити, воно може скиснути, з нього можуть збити масло, на нього можуть забити, якісь місцеві сільські гопники можуть віджати у баби це молоко, молода принцеса може ним омивати обличчя.

Але головне не це, головне, що тобі стало легше.

Головне – віддати те, з чим тобі тяжко.

Івани їхали далі і бачили дітей, які грали футбол серед поля. Один з хлопців, на голову вищий за інших, розштовхував футболістів, ті падали в калюжі, розбризкували болото, вимазувалися, з підборіддя стікав бруд, але вони, ніби нічого й не сталося, продовжували гасати за м’ячем. Ніби так і має бути, ніби цей бруд і є одним з чинників їхнього азарту.

Без падінь і болю не можна буде перемогти, тому треба толково нападати, міцно смикати гравця, який тебе обганяє, за футболку, щоб він теж упав, і якщо він хоче перемоги не менше за тебе, то під кінець гри він накинеться на тебе, коли ти вчергове його шарпонеш. Ти вгрузнеш підборіддям у землю, навколо вас зберуться інші пацани, і ви будете перекочуватися, бити один одного, душитимете за горло, плакатимете, з губи заюшить кров, змішається з болотом, так ніби це саме болото почало кровоточити, ніби це ти і був цією чорною калюжею, і щоб перемогти, треба її розмішати, нагріти своїми тілами, втомитися, вчепитися в горло супернику, ніби пес на собачих боях, і вже не мати ніякої жалості, тільки б не послабити хват, тільки б не відпустити горло футболіста з команди суперників.

І ввечері, коли в найтихішому спокої лягатимеш спати, коли кожен навіть найтихіший шурхіт збиватиме з думки, після того, як мама заллє твої рани перекисом і забинтує надірвану щоку, ти зрозумієш, що ти переміг, ти здійнявся над собою, над суперником, над натовпом і над болотом, в якому розібрався з однолітком. І це болото досі у твоїй голові, саме в ньому ти відчуваєш силу, всі хлопці згуртувалися над вами і спостерігають – це епіцентр життєвого виру, гарячий, темний язик тваринної енергії.

І байдуже, що ваша команда здула з розгромним рахунком.

Івани приїхали пізно, на вулиці вже було темно.

Вони знайшли потрібний переїзд, заглушили при дорозі мотоцикл, покотили його в сторону яру, де мали заночувати. Спустилися високою травою додолу, поклали мотоцикл у високій траві. Згодом розбили намет, назбирали сухого гіляччя в лісі, що починався на іншому від залізничної колії горбку. Вони діяли злагоджено. Брати, хоч і говорили між собою дуже мало, але І-два викупив, що І-раз сьогодні якийсь на галімому.

Згодом вони розпалили вогонь. Мовчки вдивлялися в темряві у багаття. Вони обоє припали на умняк про ті ж самі речі. Якось їм само собою стало ясно, що всі основні знання, яких вони набули за свій вік, усі території, які вони освоїли, більшість знайомств, майже всі їхні навички так чи інакше були пов’язані з кримінальною діяльністю. Кожна суттєва історія, яка траплялася з братами, була зав’язана на чомусь нелегальному.

І от зараз вони сидять в очікуванні чергової крадіжки, гріються біля полум’я, курять вручені Мироном цигарки.

– Шо там? – спитав раптом І-два у брата. Він сказав це так, ніби цього питання і не було, воно пропало десь у порожнечі. В тусовці братів Іванів ніколи не обговорювалися особисті хвилювання. Зазвичай такі розмови обмежувалися фразою «нармос» або повільним кивком голови, що теж значило «нармос».

– В смислі? – відповів брат, так ніби хотів завуалювати свою відстороненість.

– Ну чьо ти такий запарений весь день? – уточнив І-два. – Я ж викупаю, шо ти на морозі.

– Не парся, – включив нейтралку І-раз.

Діалог не виходив. Вогонь тріскотів, ніби брав кожну окрему гілку своїми вогневими долонями і ламав її.

– Ти сьодні ні словом, ні пуком, – знову почав І-два. – Нє, я спіцом випасав, як ти сьодні весь день на ужимках. Я вкурюю, шо у нас у кожного свій житухан, але ж нам за діло перетерти, шоб всьо окі-шпокі, нє?

– Шо терти?

– Опачя! А тебе не парить, шо машиніст може завтикати і пізно викупити, шо на дорозі моцик? А шо, якшо він його переїде, і ми попадаємо під Мирона?

– Башлянемо йому з нашої долі, – тупо віджартовувався І-раз. Вони розуміли, що якщо діло накривається, то ніякої ні в кого долі не буде. Ні свого шляху широкого.

– А те, шо ми зараз палимося через цей вогонь, ти не очкуєш? А тобі не страхово, шо зараз може з ліса витулити лісник і як зайців нас?

– Та який лісник, раді гоголя! В тебе там ззаду нічьо не рипить?

– Сиш, не рипить! У мене риплять тікі ноги на снігу, – огризнувся І-два. – А ми рішили, як нам закрити замок? Ми ж його маєм виламати, чи яким макаром? А ти чешеш не паритися, ага.

– Тут да, – погодився І-раз щодо замка, – Тут щя прикинем. Але ти сам на себе втикни – чьо ти такий на напрягах? Всьо ж по маслу поки.

– Масло в тебе під черепом, я так поняв. Я ж алєгом кричу, шоб все вишло нармуль. А ти ходиш задрочений, як кібернетик. Шо там, Валєра, у тебе за трабли?

– Та забий.

Замовкли. Довго сиділи, думали про своє. І-два обмусолював головою, як поводитися в тому чи іншому непередбачуваному випадку, який може трапитися в їхній справі. І-раз із кожною хвилиною все більше переконувався, що він знаходиться не в тому місці, де має зараз знаходитися, не в тому часі, не з тими переконаннями, не в тому середовищі. І вся ця неправильність – тільки у нього в голові. І як вирватися з неї? І чого він досягнув? Нічого. Порожньо.

У мотоцикла є висока трава.

У вогня – тепло.

Лісник має свій ліс, своє дуло і зайців.

Поїзди тримаються на коліях.

Спокій тримається на чистих людях.

Запах телятини має запах гладіолусів.

Мирон має своїх м’ясників.

Футболісти виживають, бо в них кулаки.

Баби люблять своїх корів.

Коні мають свій вогонь.

У вогня є свої коні.

Ближче до ранку І-раз прокинувся від поганого сну. Йому наснилося, що навколо його шиї обмотався удав і тисне його. Удав був чорний і лискучий, а погляд у нього був людський, ніби очі негра, який щойно вирвався з полону, з рабства, і для якого І-раз – остання перешкода до повної свободи. І цьому удаву лишилося вбити Івана, щоб остаточно втекти, цьому удаву необхідне вбивство в обмін на свою волю. Гопник задихався вві сні і намацував руками щось, чим можна було відбитися від мускулистого тулуба удава.

І-раз прокинувся і не відразу зрозумів, де він є. Глибокий яр, висока трава, вогнище, це все було зовсім інше від звичних для Івана бетону та асфальту, в яких тривало все його життя, формувався характер і налагоджувалися кримінальні зв’язки.

На обличчя Івана впали краплини, починався тихий нічний дощ. Трава зашелестіла, ніби по ній водив рукою хтось великий, хтось розміром з дощ.

Гопник лежав із розплющеними очима і кліпав на полум’я. Він дихав глибоко і спокійно. Звук, який виходив з його легень, нагадував звук фломастера, який прямими і впевненими лініями рухається аркушем паперу – перекреслює своє непевне минуле.

Він не ворушився, тільки відчував, як краплини на мить прогинають ділянки його шкіри, ніби хочуть заглибитися далі, під шкіру, в обличчя, передати себе Іванові, але розтікаються під комір, на шкіру під волоссям, на пальці рук.

У певний момент І-раз відчув, що у нього є дощ, а в дощу є Іван.

А братові хай лишиться вогонь.