Брати знайшли собі точку на даху одного з будинків для того, щоб стежити за тим, що відбувається в районному міліцейському відділку. Фотографують побиття міліціонерами наркоманів і бомжів, застілля з бюстгальтерами на люстрі, передачу хабарів тощо.

Навіщо вони це роблять? Для своїх, так би мовити, внутрішніх потреб. Щоб у разі потрапляння у відділок мати компромат на будь-якого міліціонера.

Але сьогодні була субота – у відділку працював тільки сейф з важливими документами. Цей сейф взагалі працює без вихідних, бо ризикувати своїми документами – не в його пріоритетах.

Тому ввечері гопники подалися до дискоклубу «Віолончель і клаустрофобія» – працювати на благо нації – бити мажорів.

Бути гопником добре – ти як самурай. Не ходиш ні під ким, ніхто тебе не може вирахувати. Тільки замість маски у тебе кепка, замість чорного кімоно – спортивки, замість сакури – косяк трави, замість меча – мобіла.

Бути гопником – значить, вільно розпоряджатися своїм часом. Можна, наприклад, втикати весь день на автобусній зупинці. Ні, гопники Івани не чекали там на транспортний засіб, щоб кудись поїхати. Це просто було їхнє постійне місце тусовки з усіма корешами. Здавалося б, що ось усе їхнє життя триває на зупинці, але в один чудовий момент вони мають сісти і поїхати освоювати нові регіони й місцевості. Але наразі так виглядає, що ця зупинка і буде кінцевим пунктом призначення. Щоранку, коли вони сюди приходять, вони потрапляють в епіцентр свого існування.

Також можна грати комп’ютерні ігри, втикати фільми, слухати шансон. Культура така слизька штука, що протискається навіть у найглухіші нички, просовується навіть у найпласкіші вушні раковини.

Можна хуліганити, видряпати ключами матову фразу на стіні в під’їзді. Зробити зі слів, як би це поетично не звучало, глибокі западини. Хто сказав, що зв’язка ключів – це не пензель художника?

Можна піти до входу в нічний клуб і бити там мажорів, кидаючись на них перед тим, як вони сідають у свої тачки чи таксі. Мочити мажорів і відбирати у них гаманці й смартфони – солідніша справа, бо тут у гопників прокидалося відчуття врівноваження соціальних класів. У цій справі руки в Іванів уже в буквальному сенсі – набиті.

Взагалі, думали гопники Івани, між нами і мажорами різниця тільки в тому, шо вони шаройобляться зі смартфонами, а ми – з мобілами.

І ось сьогодні вони біля клубу підстерегли мажорчика на понтах і з нафуфиреною малоліткою, яка вела його під руку до автомобіля. Із крокодилячого у цієї дівчини поки була тільки шкіра на туфлях.

Пацани на шифрах якомога тихіше, але шустро забігли в темний провулок, куди повернула пара, там стояла тачка мажора. Накинулися на нього зі спини, без кіпішу, без розборок заїхали йому кілька разів бітами під коліна, той відразу закричав і завалився на асфальт, ніби чапля, яка тільки зрозуміла, що коліна у неї віднині згинаються в інший бік. Дівчину штовхнули так, що вона застрягла головою в сміттєвому баку, у її золотистих кучерях застрягнув шматок сушеного морського бичка. Кілька хвилин копали лежачого ногами, обшманали кишені, поки той ледь ворушився і корчився від болю.

Цього разу вони забрали лише телефон. Через те, що в кишенях мажора не виявилося більше ніяких предметів, І-три ще кілька разів його ко5пнув гострим кінцем свого черевика.

У молодої крокодилихи Івани зірвали золоті сережки й золотий ланцюжок, на якому висів кулон з малюнком японського журавля.

Івани втекли з місця події, забігли у свою приховану кімнату в підвалі одного з сусідніх під’їздів і засіли там на кілька годин, щоб бути подалі від місця злочину. У підвалі було вогко, з різних кутків у кімнаті стирчали іржаві труби, з глибини загального підвалу було чути капання води, і з кожним плюскотом краплі у пацанів стукали серця.

Три Івани, один мозок на трьох, але три серця.

Якби Івани були сіамськими близнюками, то у них був би один паспорт на трьох. Але якби все було навпаки – три мозки і одне серце, – вони б мали три паспорти і три окремих права голосу на виборах. Мозок – головніший за серце, бо у кожного мозку є право голосу, але не в кожного серця є такий привілей.

На телефон, який вони забрали в мажора, безупинно хтось дзвонив. Пацани спершу думали викинути сім-карту, як зазвичай це й робили. Але цього разу на мобілу брякав номер, який був записаний як «БАБЛО».

Гопники сиділи навколо світла, що блимало з невеличкого блакитного екрану і осяювало цеглу на стінах, ніби навколо невеличкого полум’я. Але вони не могли вкурити: це полум’я їх зігріє чи все-таки нагріє?

І-раз вирішив взяти діалог на себе. Натужився, ввімкнув телефон на гучномовець і сказав «чьо».

– Сишиш, ета. Ета, Вася, – пролунав з телефону їдкий чоловічий голос, він звучав так, ніби хтось різав пилкою дрова.

– Чьо такоє? Дє ти прападаїш, Діма? – продовжував голос з трубки. Шо за шняга, думали брати, звонить до одного, а калякає з другим.

– Ета, паслєдніє новасті. Ми тє лаванди намутілі стока, сока нада, бєз пантов, – це вже зацікавило Іванів, їхні вуха, ніби мухи, потягнулися на світло екрану телефона.

– Карочє, забіваємса етат раз завтра у заброшинава манекеннава цеха, в дєвіть, – Івани знали цей район, вони колись намутили там один манекен, щоб тренувати свої навички володіння ножем.

– Тока вєчєра, Валєра, ти понял? В дєвіть вєчіра, – голос назвав уже третє ім’я. Може відтак хоче вичислити, як нас звати, думали Івани.

– Ми із тібя наканєц чілавєка дєлаїм, а ти на шифрах. Тє чьо, впадлу в депутати прайтісь, братву паддіржать? – після слова «депутати» всі троє гопників так прислухалися до цього монологу і притулилися до слухавки, що легко стукнулися лобами один об одного, ніби три більярдні кулі.

– Карочє, у нас тут уже єсь крапаль маляв в Раду, ну, тіпа законапраектарав етіх, – Івани перезиралися. З одного боку, вони піймали на гачок величезну рибу, але з іншого – вона могла перевернути їхній човен.

– Но аба всьом на мєстє паталкуєм. Но ти тока ж будь, как піть дать. Да канца рігістрациї в кандидати панти асталісь – трі дня. Сишиш, альо, ти там?

– Так точьна, – щось армійське вирвалося з І-раз.

– Нє пратупі, Діма. А то шота ти слішкам шальной паслєднє врємя. Ставка же на тібя ідьот. Двесті штук зєліні тібє пєрсанальна на кампанію, базар дєржим, – у братів зокруглилися очі.

– Астальниє заманухі, тіпа ріклама, грєчька і подкуп нужних людєй – на нашей камандє. Но ти би тоже шивіліл бистрєє, шоб твой пуп зімлі ні разашолса в адном мєсцє. Всьо, давай, забілісь.

Хлопця, в якого Івани викрали телефон, люди з бандитським діалектом хочуть просунути в народні депутати для лобіювання певних законопроектів – це зрозуміло. Але що в такій ситуації вигадали наші гопники? Вони всю ніч сиділи в підвалі й обмізковували ситуацію.

Половину наступного дня вони провели на ринку секонд-хенду. Ходили між рядами, вибирали собі пристойні ділові костюми. Так нічого й не купили.

Але коли ринок зачинився, вони непомітно від охорони протиснулися за паркан, виламали дверцята в тих контейнерах, у яких собі відзначили хороші костюми, і забрали їх.

А також взяли з собою кілька пар туфель. І кілька пар нових шкарпеток.

Костюми їм знадобляться лише для однієї справи, а шкарпетки – це вічне.

На стрілку брати приїхали на таксі, але таксисту притиснули горлянку, щоб не платити йому нічого. Метрів п’ятсот пройшли пішки. Але йшли впевнено, бо знали, що тут або розстріляють, або вийде накрутити фінансиста на бабло.

І-раз, І-два та І-три були подібні до людей в чорному, вони впевнено тулили занедбаним старим цехом, всюди були розкидані купи цегли. Цегла – найкраща зброя мас проти міліцейських спецпідрозділів. Але тут навряд чи мала бути зустріч з міліціонерами.