Дрібні крихти чіпсів посипалися на підлогу.

Поки він йшов відчиняти, йому подумалося, що за дверима може бути міліція. Що якимось чином нишпорки натрапили на їхній слід, вирахували, що це він з Молочником викрав дитину, і ось міліціонери виламують двері так, ніби тут живуть вбивці-рецидивісти. Мені ще візьмуть і впаяють найбільший строк, думав Малдаван, і це при тому, що я чи не найменше причетний до цих подій. У нього враз похололо всередині. Він взяв себе за руку і сказав: – Спокійно, все буде добре.

Подивився у дверне вічко і зрадів – за дверима стояли брати Івани, а за їхніми спинами виднілися ще кілька людей. Час розважатися, зрозумів Малдаван і почав клацати замком.

Але не встиг він навіть на шпаринку відчинити двері, як у квартиру вломилися ті двоє, що стояли за спинами Іванів.

Це були жінка і чоловік. Вона була в рожевій домашній піжамі, з розтріпаним волоссям і очима, ніби стіна плачу в Єрусалимі. Він був мускулистий, зі зламаним носом, з розпачливим і водночас злим поглядом, ніби погляд манекена, припасованого до крісла водія у автівці під час краш-тесту.

Чоловік різко взяв його за горлянку, прибив до стіни і закричав:

– Де він? Де наш малой?

Жінка, в свою чергу, почала з усієї сили бити невеличким кулачком Малдавана в плече, проте він цього не відчував, він взагалі нічого не відчував, а особливо – повітря в легенях.

Поки Малдавана чавив за горло чоловік, він переляканим і благальним поглядом дивився на Іванів, які один за одним похмуро зайшли в коридор. Вони просто стали в ряд, ніби вишикувалися по лінійці на уроці фізкультури. А фізкультурник у цей час розбирався з найбільшим шкільним прогульником.

Чоловік, що тиснув за горло Малдавана, за хвилину зрозумів, що той просто фізично нічого не може сказати, і відпустив його. Але продовжував випитувати, де дитина. Малдаван нагнувся у кашлі на певний час, і коли відкашлявся, то сказав, що дитини нема.

– Як нема, миша сірогорбна! – крикнув чоловік і копнув Малдавана під ребра. Взагалі, здавалося, що цей чоловік може сказати речення тільки після того, як когось вдарить.

– Хлопця забрав Молочник.

– Куда забрав, скотобаза?

– Тільки не бийте мене, – зігнувся Малдаван. Він уже забув, що може взяти себе за руку і сказати «заспокійся». Йому було лячно за свою шкуру.

– Та я тебе, падлище, покусаю! – обізвалася жінка писклявим високим голосом.

– Тихо, Люся! – сказав чоловік, відсунув рукою дружину в сторону і продовжив тиснути на Малдавана: – Кажи, додік, куда він повів нашого малого!

Малдаван трохи прийшов до тями, віддихався і зрозумів, що треба якось виправляти ситуацію. Він обережно взяв за руку Люсю і тихим ніжним голосом, наскільки ніжний може бути голос в людини після того, як її щойно тиснули за горло, сказав, дивлячись у її заплакані очі своїми переляканими очима:

– Ви тільки не хвилюйтеся, хлопчика він дуже полюбив, – почав говорити Малдаван. – Ось у мене в кімнаті навіть лежить книжка про динозаврів, яку Молочник купив дитині. Маля позавчора покупало у ванні нашого пікінесика, за що той став ще грайливіший і ластився до всіх, як до маминої соски. Вчора хлопчик обмалював вампірами та кажанчиками туалет. Молочник у нас – фанат вампірів, тому, так-так, він полюбив дитину.

Він подивився на всіх благальним поглядом і зрозумів, що всі ці пояснення – до одного місця.

– Ви мене чуєте? тільки не бийте, будь ласка. Я інтелігент у другому поколінні.

– Інтелігенти бувають тіки в першому поколінні, підушара, – гавкнув, як пес, чоловік і соковито проламав кулаком лице Малдавана. Голос у чоловіка був рвучкий і грубий, ніби у потужного пітбуля чи боксера.

Малдаван ледь витерпів удар, сплюнув на підлогу і питально глянув на Іванів: мовляв, роз’ясніть хоч трохи ситуацію.

І-три зреагував на благальний погляд і пересохлим голосом прохрипів:

– Малдаван, помниш історію про дитину Кєлбаса, яка думала, шо її тато – тьотя? Так вот, познакомся – це Кєлбас, боксьор у відставці, він прийшов за своїм малим.

Малдаван глянув на Кєлбаса поглядом, яким дивиться на господаря лабрадор, який накакав у куточку, і, тримаючись за щоку, спитав:

– Дуже приємно познайомитися. А як дитину хоч звали? – і відразу зрозумів, що задав найтупіше питання в цій ситуації, і захотів якось швидко виправити цю незручність, яка, чим далі, тим більше заходила в кут, але натомість сказав ще недоречнішу фразу: – Хлопчик нам так і не сказав свого імені.

– А ти, йопта, питати пробував? – крикнув Кєлбас і зацідив Малдавану так, що на кухні задзвеніли склянки.

В сутичку втрутилися Івани. Вони розуміли, що теж винні в ситуації, як і всі, хто тут був присутній, крім Кєлбаса. Дружина в кольорових колготах з візерунком геному людини теж була винна – вона не догледіла хлопчика.

У Кєлбаса з Іванами приятелювання тягнулося ще з дитинства, вони мешкали на сусідніх вулицях, тому він не став на них відводити душу. А на Малдавані й особливо на Молочникові – хотів поставити хрест. Осиковий.

Івани не хотіли, щоб побоїще продовжувалося. І-раз вигукнув у гущавину м’ясорубки:

– Так, а де малий, Малдаван? Де Молочник? – роззирнувся по коридору і додав: – Ага, і де, кстаті, пікінес?

– У пікінесі вся проблема, – пояснив Малдаван і стиснув губи. Хоча, як їх тепер не стискай – все одно вони напухли й замастилися кров’ю. Він пояснював так, ніби хотів віддати Кєлбасу останню сорочку: – Хлопчик сьогодні вдень упав зі зламаного стільця і придавив лапку Муфті. Стілець давно вже зламаний, Малдаван сам з нього кілька разів падав. А собачка може назавжди лишитися інвалідом. Тут така ситуація – це моя особиста думка, – що якби не зламана ніжка стільця, то й не зламана лапка пікінеса.

Люся, як нормальна жінка, зарюмсала і тихо завила, ніби коллі чи лайка на повний місяць.

Малдаван глибоко видихнув:

– Так от, Молочник прийшов з роботи, побачив калічену Муфту і накинувся на малого. Він повів дитину назад в торговий центр, в якому ви, Люся, його загубили. Він там збирався лишити хлопчика. Точніше, уже лишив, вони вийшли з хати більше години тому. А Муфту він тоді ж забрав з собою – понести до ветеринара. Тому або йдіть забирайте хлопця, або чекайте Молочника від ветеринара.

– Від ветеринара йому дорога сразу в реанімацію. Без шансів, без варіантів, – зашипів Кєлбас.

І тут Люся, ледь стримуючи рюмсання, спитала:

– Слухай, ти ж казав, шо він полюбив нашого Ваню? Чого він з ним так?

– Ну як вам пояснити… – розвів руки Малдаван і ще більше стиснув губи.

Він задумався. Зовні це тривало мить, але думка була довгою.

У Люсі в цей момент з-під піжами виглянули колготи з візерунком геному людини, іграшки пікінеса поховалися в кутки, побоювалися, що Кєлбас зараз тут усе розтрощить, у книзі про динозаврів один за одним почали зникати малюнки.

Малдаван розвів руками і промовив, хоча знав, що ніхто з присутніх його не зрозуміє, і що всі подумають, що він напрошується на те, щоби Кєлбас розмазав його по стіні:

– Розумієте, вампіри завжди залишаються вампірами.

Як гопники депутатами ставали

Життя на районі не дуже насичене, і тому в добі всього-на-всього шістнадцять-вісімнадцять годин.

Але три гопники Івани вміють розважати себе так, що до вечора їхні короткі зачіски сивіють. Сплять вони лише для того, щоб до ранку відновився природний колір їхнього волосся.