І навпаки – що ненависть може виснажити тебе настільки, що любов сама тебе заповнить.

Івани сьорбнули перший раз – і з-за рогу, з боку Інститутської, вибіг беркутівець. А за ним – ще кілька десятків. У військовій формі, з блискучими чорними касками на головах, з кийками в руках, у бронежилетах і захисних щитках на ліктях та колінах. «Беркут» набігав раптово й швидко – за кілька секунд бойовики наблизилися до натовпу людей – студентів, дівчат, журналістів, активістів, які чергували тут за Україну, за волю. Ну, а як тут обійтися без пафосу?

Івани сьорбнули другий раз, і у них збільшилися очі. Вираз обличчя змінився, вони завмерли на якусь мить для того, аби зрозуміти, що відбувається. І-два навіть забув ковтнути чай. Вони побачили, що «Беркут» врізався в натовп і почав бити людей.

Івани сьорбнули втретє і зрозуміли, що треба дерти кігті.

Так – вони гопники – господарі вулиці, монархи підземних переходів, триє царі забігайлівок і спальних районів. Але зараз вони зрозуміли своєю однією на трьох дупою: краще просто – звалювати!

Вони знають: якщо ти не можеш протиставити свою силу – вали.

Якщо ти герой війни, але не можеш в цю мить здолати іншого героя війни – вали.

Що вони, по суті, робили серед площі на Майдані? Вони просто прийшли попоїсти. І зовсім не хотіли постраждати лише за те, що у них є відчуття голоду.

Якби вони були євромайданівцями – це інша справа. Ті стоять тут за якісь ідеї, хоч і незрозумілі Іванам. Очевидно, що багато мітингувальників готові бути вбитими на місці, але вони обов’язково заберуть з собою на той світ ідею.

Голодуху до баби з косою не забереш, рішив І-два і побіг ще дужче.

Чай, зроблений з душею, пахучий до знесилення, Івани викинули. Бо треба було вибирати або спрагу і здоров’я, або чай і побої.

До втечі вони стояли за якихось десять метрів від епіцентру сутички. І поки вони відбігли разом з кількома десятками інших людей метрів за тридцять від Стели, до дороги на Майдані, то за їхніми спинами відбувалося таке:

Бойовики «Беркута» накинулися на натовп. Людей навколо Стели було кілька сотень. Беркутівців – чоловік сорок. Били страшно. По чому бачили, без розбору – мужчина ти чи дитина, чи жінка, чи журналіст, чи пенсіонер.

Кілька силовиків обступили чоловіка, у якого була сумка з ноутбуком всередині. Він пробував захиститися цим гаджетом, але пара ударів кийками потрапила йому на пальці, хрящики й кістки хруснули і неприродно вигнулися в зворотну сторону, ніби коліна у фламінго. Чоловік присів, і за мить, ще від одного удару в ребра, впав. Удари посипалися на нього, звук від ударів був такий, ніби вранці, прокинувшись, ти прислухаєшся, як у тебе б’ється серце – глухо, вдалині. Невідомо, чи цьому чоловікові тепер знадобиться клавіатура.

У тисняві була старша жіночка, років п’ятдесяти, вона прийшла до своєї доньки, поцікавитися, як тут їй ночується, чим вона корисним займається на Майдані. Першим ударом жіночці перебили перенісся. З носа хлюпнула кров, на захисне скло беркутівської каски. У нього тепер через цю червону пляму на склі шолома погіршиться видимість, прикрий момент.

На останньому кадрі фотоапарата журналіста, який пересувався разом з кількома іншими колегами окремо від загального натовпу і активно фоткав, буде зображено кийок, крупним планом. Той кийок, яким наступної миті розбили сам фотоапарат, всадили кінець гумової палиці в око фотографа і продовжили бити іншими аргументами. Скляне око, яке йому потім вставлять замість справжнього, що в цей момент витікає, іноді буде відлякувати людей у громадському транспорті. Все наступне життя в цій людині лишиться тільки півфотографа, бо одним оком можна сфотографувати вдвічі менше.

Ось двоє беркутівців заламали руки хлопцеві, схопили його за чуб і повели в автозак. У хлопця – стрічка з кольорами прапора України на передпліччі. Перед автозаком йому заїхали коліном в щелепу. У відділку згодом пошкодують про цей жест люті, бо хлопцеві зламано щелепу, а зі зламаною щелепою нічого не розкажеш про те, чому і за скільки грошей він прийшов стояти на Майдан.

Інший журналіст, який стояв поруч, встиг дістати посвідчення, але беркутівець вирвав з руки чоловіка цю пластикову картку і почав його бити. До крові, до синців, до глибоких ран. Журналістське посвідчення доведеться переробляти, бо на всіх інших фотографіях у цього журналіста буде шрам уздовж лівої щоки.

Якщо ти журналіст і не встиг дістати посвідчення – «Беркут» тебе б’є, якщо встиг дістати – «Беркут» вириває посвідчення і б’є.

Ще один хлопець хотів втекти, йому підставили ніжку, він упав. Проїхався обличчям по асфальту. Кілька шматків щебеню застрягло у його щоці. Кийками по ньому били з особливою відчайдушністю. Він – лежачий, не може нічого протиставити бійцям, окрім спроби скрутитися калачиком.

Він знає, в якій позі треба лежати, коли тебе б’ють, – це ціле мистецтво. Він читав книгу про катування під час єжовщини в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році – треба стиснути зуби, так можна зберегти більше зубів, треба напружити м’язи тулуба – так цілішими лишаться внутрішні органи, треба якомога ближче до обличчя притулити коліна – так внутрішні органи краще захистяться, треба лягти на правий бік, – так захищаєш себе від ударів, захищаєш печінку, ще треба до обличчя притулити кулаки.

Його били нещадно. Десять… двадцять… більше сорока ударів. Навіть з очей текла кров, бійці зробили з нього криваве тісто. Він не ворушився, тіло розм’якло, він розслабив м’язи тулуба, коліна ворушилися лише від чергового удару, з відкритого рота юшила кров.

Під час єжовщини не існувало спецпідрозділу «Беркут».

Десятки людей, які встигли відійти від епіцентру місива, кричали в істериці, панікували, хапалися за голови, плакали. Хлопці зі спорожнілими очима опускали руки через безсилля змінити ситуацію. Дівчата затуляли свої заплакані обличчя.

Багато мітингарів заповзли на саму Стелу, в надії на те, що «Беркут» не полізе нагору, бо там вузькі сходи поміж слизьким скляним покриттям. Але «Беркут» напирав, махав кийками у просторі, ніби мексиканці, які рубають густі зарості своїми мачете. І відрубані шматки рослин знесилено і знекровлено падають десь позаду. Люди – це пройдений етап для цих силовиків.

Бійці залізли на Стелу і почали скидати звідти натовп – люди падали, ламали собі кінцівки, у них відривалися нігті при спробі зачепитися за слизьке скло. Коли ти падаєш, то твоє обличчя може опинитися дуже низько, біля землі, навпроти берців силовика. Ось за кого він тебе має – за того, хто нижче його взуття. Він тебе вважає підошвою.

Мітингарі дуже мляво, зважаючи на свої можливості, відбивалися.

Один хлопець вимахував перед бійцями довгим держаком з прапором України. Силовик махнув кілька разів по прапору і дістав кийком того хлопця.

Ще кілька хлопців кидали з обережної відстані – метрів за п’ять-сім від бійців – яйця. Яйця?! На що сподівалися мітингарі? На те, що силовики почнуть падати так само, як кілька років тому майбутній президент, коли йому в пальто влучило куряче яйце?

За кілька хвилин на головній вулиці столиці України лежало кілька тіл без свідомості, інші люди намагалися їм допомогти.

Є ситуації, є необхідності, коли особисте здоров’я ти втрачаєш задля оздоровлення нації.