Місиво тривало хвилин десять. Мітингувальників тягли за капюшони центральною площею країни, забирали в автозаки, журналістам розбивали камери і обличчя, дівчат ко5пали в животи. Поруч з мітингом стояли кілька автомобілів швидкої допомоги, людям надавали першу допомогу, а потім забирали у відділки, з перспективою посадити всіх на термін від восьми до дванадцяти років.

Три гопники Івани, які ще кілька годин тому були готові порвати мітингувальників на Євромайдані так само, як зараз людей рве «Беркут», самі змушені були стрімголов утікати разом з багатьма іншими людьми. І-раз озирнувся і помітив, що за ними женуться.

Так, ніби мітингарі – приплід котенят, який господарі країни вирішили втопити. А одне з котенят не захлинулося водою в річці і випірнуло, ще незряче, за кілька метрів від своїх братів-потопельників. І тепер господар хоче дістати його веслом, яке лежало в човні.

І-раз із братами не знав, куди вони втікають, але біг разом з усіма. Він помітив, що кілька беркутівців дістали кийками І-два – їхнього найслабшого, найрозумнішого брата. Він впав, і його почали гамселити. Він не кричав, знав, що кричати – це провокувати на ще більшу агресію. Здається, він зомлів, бо його тіло розм’якло і не подавало ознак життя, але його продовжували бити, ніби коврик на снігу взимку.

Що робити? І-раз з І-три перезирнулися.

Кинутися відбивати брата?

Його б’ють близько десяти силовиків, якщо туди рипнутися – винесуть і їх. Пістолета, як на зло, з собою пацани не мали. Можна героїчно спробувати заступитися за І-два, але це марна справа, постраждають усі гопники. Родинні зв’язки для Іванів – одні з найголовніших, якщо не єдині соціальні зв’язки, які тебе до чогось мотивують та зобов’язують. Але в даній ситуації краще залягти на дно, а потім усіма можливими зв’язками і способами забрати брата з міліції. Чи з лікарні.

У гопників нема сліз, лише злість.

У них вона накопичується в мішках під очима.

Братів лишилося двоє. Разом з кількома десятками переляканих людей, які бігли стрімголов вгору вулицею. За ними продовжували гнатися бійці, але потроху відставали, розсипалися провулками, відловлювали тих, хто пробував заховатися.

Серед людей, які бігли поруч, були закривавлені.

Були втомлені.

Були заплакані.

Були перелякані.

Ніхто не був сонний. П’ята година ранку, всі на інстинктах і на адреналіні. Вночі була така війна, якої не бачать військові за рік строкової служби в мирний час.

Натовп добіг до Михайлівської церкви і заховався всередині, за кам’яними стінами.

Хлопці зайшли в тепле приміщення церкви, пахло ладаном, віддихалися, випили води, якою медики промивали рани постраждалим.

Івани роззирнулися – вони були такі самі, як і інші, – не за зовнішнім виглядом, а за внутрішнім тремором. Всі глибоко й часто дихали, всі дивилися одне на одного, шукаючи в очах іншого розуміння ситуації, але ніхто не міг нічого сказати. Голови відмовлялися зрозуміти, що бійці Міністерства внутрішніх справ України побили мирних демонстрантів на головній площі Києва.

Івани роззирнулися ще раз і зрозуміли – вони стали такими ж, як і ті, кого вони збиралися ще вчора бити.

Людська метушня в церкві якось сама собою притихла, так, ніби всі намагалися, щоб шарудіння і спілкування не підносилося відлунням під бані собору, щоб шум не потрапляв у вуха святих, які були намальовані на стінах.

Світало.

До паморозі, яка вкрила золоті бані Михайлівського собору, торкнулися перші промені.

На дніпровських схилах подекуди лежав сніг, ніби стадо лінивих чорно-білих корів на паші.

Домашні коти пробували зловити перші дрібні сніжинки через скло вікон.

Двадцятилітні студенти, побиті пенсіонери, змучені підприємці, усі, хто перебував у Михайлівському соборі, відчули, що їхні родимки за ніч постаріли на кілька сотень років.

Івани якось непомітно для себе поснули на кілька годин, а коли прокинулися, почувалися так, ніби вони довго були деревами і тільки зараз почали знову вчитися ворушити кінцівками – тіла скрипіли. Вони лежали просто посеред Михайлівської церкви, на двох матрацах. І-три на комір кожана накапав віск зі свічки. Всюди поруч з ними, поруч з вівтарем, під іконостасом, спали люди на карематах, у спальниках, на барвистих церковних килимах. Кілька людей в кутку перев’язували мітингувальникам криваві травми. Поруч з Іванами пройшов священик у балаклаві, він ніс на вулицю тацю з бутербродами.

Хлопці встали і теж вийшли з собору у внутрішній двір, покурити. Там було кілька десятків людей – готували їсти, спілкувалися, давали інтерв’ю журналістам про нічні події, грілися кавою.

Брати попросили в журналіста дві цигарки, той дав. Закурили і замислилися. Життя – річ несправедлива, але смерть, яка вночі витала за стінами Михайлівського, – просто не вкладається в голову.

Івани не встигли докурити – в браму собору медики на носилках занесли їхнього брата – І-два. Брати впізнали його за одягом ще здалеку – «адіки» не з трьома білими, а з трьома зеленими смужками, такі смішні й дивакуваті спортивки були тільки в їхнього брата.

Щойно Івани помітили, що в стіни собору несуть їхнього брата, вони відчули, як сильно їхньому братові болить. Біль має властивість передаватися через погляд.

Гопники відчули біль. Фізичний біль, який пульсував тілом їхнього брата, ніби напівзламана довга люмінесцентна лампа, яка блимає в темряві. Але краще темрява, ніж такий сильний біль.

Івани рвонули до нього. Він був всуціль побитий, з голови в кількох місцях юшила кров, права рука була зламана в зап’ясті, він тримався за неї. Брат придивлявся до Іванів, так, ніби помітив щось далеко за горизонтом. І-два дихав обережно і обривисто, видно було, що йому боляче це робити. Але І-раз підніс до вуст брата цигарку і дав кілька разів затягнутися.

У Іванів через очі бризнула вся злість, накопичена за ніч і за кілька попередніх ночей. Та злість, яка готувалася проти мітингувальників на Євромайдані. Злість – це руйнівна сила, якою ти, здавалося б, навчився керувати, зумів її підпорядкувати собі, але вона в будь-який момент може вирватися й розірвати тебе. Не просто через те, що природа злості – знищувати, а й через те, що ти хотів приручити її, а вона до кінця нікому не може підкоритися, бо на одну злість знаходиться інша – сильніша й безрозсудніша, яка вибиває слабшу злість. Злість любить бути вільною, вона не має належати комусь конкретно.

До братів та медиків, які поклали І-два на каремат, швидким темпом десь з глибини двору підійшла дівчина в білому халаті з червоним хрестом.

І-три придивився до її обличчя і впізнав – за сережками. Це була та сама дівчина, яка їм сьогодні вночі дала чай і бутерброди.

Вона нахилилася до І-два, у неї трусилися руки. Бережливо, ніби мама до немовляти, усміхнулася до нього, і сказала:

– Давайте я вам голову перемотаю.

– Ага.

– Тут болить?

– Ну.

– Знеболювальне дати?

– Тіпа да.

– З журавлиною?

– З журавлиною.

– Цукру скільки?

Вампіри завжди лишаються вампірами

Оповідання про те, що виховання, дитячі травми і глибинні переконання людини залишаються з нею навіть після того, як навколишнє, ситуації, стосунки ненавмисно й лагідно налаштовують людину до зворотного, підсовують їй інші цінності.