Але під вечір можна було іноді виходити з території їхнього мітингу за свободу. Парадокс – з мітингу за свободу можна виходити тільки у вказаний час.

От вони й прийшли на Євромайдан, бо тут халявно можна було до відпаду нажертися, тільки не варто це робити помітно. Причому, їхній керівник, який уже висів кожному Іванові по тисячі гривень, ще й дав спецзавдання, за додаткову капусту. Капусту не в сенсі їжу, а в сенсі гроші.

«Зарубайте собі, – казав керівник бригади, – не моросьте язиком, ваш чьос викурять сразу, патамушо ви трете на сто восімісят градусів по-другому, чим майдануті, вкурили?»

Та й самим гопникам Іванам складно було зрозуміти мову майданівців – таку чисту українську вони чули тільки на Айсітіві та Новому каналі.

Тож І-раз взяв у волонтерки сім бутербродів – по два братам і три собі.

У перший день збору їх вишикували перед Верховною Радою. Якби нардепів з партії Ригонів теж так виструнчити перед Радою і перевдягти в трєнікі й кепку, то не було би помітно жодної різниці.

Збиралися чоткі бригади вишуканих вуличних пацанів, елегантних рецидивістів, ніжних хуліганів, бравурних шибайголів. Як кажуть, кльов з молотком. Учасникам зборів не видавали якогось спецодягу – їхній стиль був спільним для всіх присутніх гопників, биків, рагулів, нормальних пацанів, тітушок, спортсменів тощо. Спортивки, туфлі або кросівки, шапка-підарка, куртки переважно з трьома адідасівськими смужками. Труси – теж адідас, або найк, на худий кінець.

Перефразовуючи братанів Коенів – лохам тут не місце.

Вони тут не для того, щоб зніматися для глянцевих журналів, не для виступу на танцювальному ток-шоу. Пацики зібралися дати гідну відсіч бандерлогам:

Якщо треба буде крові – вони покажуть, якого кольору кров журналістів.

Якщо треба буде болю – вони залишать на фашистських шкірах западенців синці у вигляді свастики.

Якщо треба травм – то вони готові одним ударом вибити зуб, який вилетить через задню стінку черепної коробки.

Гопники зараз – бойова сила.

Вони – передові захисники.

Вони – загони честі.

Хоча, з іншого боку, майданівці називали цю зграю гумусу тітушками.

Вікіпедія стверджує, що тітушки – збірна назва напівкримінальних елементів, гопників та безробітних[1], в тому числі спортсменів[2], які використовуються владою для перешкоджання діяльності опозиційних активістів[3] та для репресивних дій проти вуличних протестів: залякування, побиття та розгону демонстрацій, для нападу на представників ЗМІ[4], впливу на процес[5] або результати голосування виборів[6] тощо. Переважно тітушки – молоді люди, які займаються бойовими видами спорту. Завдяки зовнішності – спортивній статурі, характерному одягу та зачісці, поведінці вони досить чітко виділяються в натовпі пересічних громадян. В «Партії регіонів» їх називають «толстолобіки»[7].

Слово «тітушки» Івани десь уже встигли почути і знали його значення. Але вони скоротили до трьох слів визначення Вікіпедії. В розумінні Іванів тітушка – це політизований проплачений пацан.

З ними проводили роз’яснювальні бесіди, давали рознарядки. Казали, що можуть бути провокації від наколотих апельсинами націоналюг, можуть бути сутички з лівими, правими, центральними, верхніми, нижніми.

Нікуди не треба ходити без наказів, слухатися тільки тих, хто платить бабло. «Хто дає бабло, той може дати в табло», – пояснювали бригадири.

Так Івани тупо простояли три дні, цокаючи копитами і ботаючи рилами, лузаючи посланим богами насінням. Під час однієї зі щоденних медитацій на синій колір І-два стояв і думав, що люди поділені на дві категорії. Одні – мислителі, величні нематеріальні пасіонарії, а інші – приземлені, збиті, меркантильні й успішні маркетологи.

Але він думав не такими словами. Він думав іншими, так: «У когось – Мазда, а у когось – Ахурамазда». Що таке Ахурамазда, і з яким насінням його лузати, І-два не знав, але це слово у нього чомусь було антиподом японського автомобіля.

На третій день стояння, а саме двадцять дев’ятого листопада, їх почали активно розгруповувати і надавати вказівки.

Одній групі пацанів наказали купити горілки, піти на Євромайдан і пригощати людей до того часу, поки люди там не нап’ються, і їхнє хрюкання не скрутиться у свинячий хвіст. А для фіксації свинячих хвостів у Антимайдану завжди знайдуться десь в бардачку репортери російських каналів.

Іншій групі роздали металеві невеличкі палиці й наказали піти побити вітрини кількох магазинів на Хрещатику. «Вітрини не плутати з “Беркутом”», – нагадували їм керівники.

Ще одній групі сказали піти і прямо провокувати націоналюг і бандерлогів на бійку. За додаткові сто гривень.

Ще інших міліція посадила у два автобуси й повезла в бік Банкової. Так, ніби тітушки – це нові працівники адміністрації Президента.

І-раз, І-два та І-три потрапили в групу, якій наказали піти на Євромайдан і познімати на відео бруд, сміття, потрощені лавки, витоптаний газон, активних крикунів «банду геть» і «смерть ворогам», провокації п’яних студентів, групування бомжів у підземному переході, проституток у вишиванках тощо.

Сімом тітушкам видали відеокамери. Вони весь вечір ходили Євромайданом і знімали різні відео, але нічого провокативного зняти не вдалося.

О 22:00 вони зустрілися з їхнім бригадиром, він дав хлопцям по двісті гривень, як і було домовлено. Також він запропонував їм за сто додаткових гривень на душу побути тут всю ніч і продовжувати час від часу знімати на відео все кримінальне і провокативне, що буде помічене на Євромайдані.

І-три довго знімав Руслану, бо любив її хіт, з яким вона виграла Євробачення. Мало того, він пам’ятав, як вона ще у дев’яностих босою виграла пісенний конкурс «Слов’янський базар». А виграти базар – це честь для нормального пацана.

Близько третьої години ночі на площі лишилося дуже мало людей, сцену чомусь зібрали, Руслана десь звалила, хлопці підійшли до єдиного намету, в якому розливали чай. Набрали у волонтерки бутербродів і відійшли до сходів за Стелою помовчати одним мозком на трьох про гуманізм.

Івани в глибині душі були гуманістами. Вони вважали, що коли людину б’ють і вона не відбивається, то ця людина прихильна до того, хто її б’є, ця людина погоджується з тим, щоб її побили. Тому вони не цуралися бити нікого. Івани, в їхньому розумінні, були справжніми гуманістами.

На Майдані панувала глибока ніч – це час, коли помічаєш речі, на які б ніколи не звернув увагу вдень. Ось біля намету ворушить губами в самотній молитві чоловік з великим золотим хрестом, що висить на грудях. Ось під сходами цілуються студент зі студенткою, і їхні губи ворушаться так, як і губи церковника – ніби в молитві.

З ліхтарів вулицею пирскало світло. Світло – це те, що роз’єднує сліпих і зрячих. Адже якби його не було, то усі були б незрячими. Можна сказати, що Бог створив усіх людей однаковими, а світло їх роз’єднало.

Гопники Івани собі мирно тусувалися посеред натовпу в кількасот людей. Вони були дуже голодні, Майдан їх у сенсі їжі рятував. Хлопці саме зібралися пити чай та їсти бутерброди, які їм приніс І-три.

Але тут почалася катастрофа. Та катастрофа, про яку напишуть усі світові ЗМІ, про яку будуть говорити на кожній кухні, в кожному скверику, яка спонукає до смертей, сліз, криків, болю, війни. І до розуміння, що любов навіть у найдобріших серцях і головах може поступитися ненависті.