***

Тук-тук… Туктукають краплини по черепку вагона. Туктукають… Самотню мою персону заколисує ніч. – Тук-тук… Спатимеш? – Ні… Одиноко у сні. Вона не сниться мені. Туктукають хвилини. Забула приснитися… Тук… Тук…

***

Катуєш душу… Рідна, четвертуй! Ріж на паски, а чи дери у клоччя!.. А тую ж душу в люлю золоту сама вкладала… Збилось? Перейшлося? Переступи. Наплюй. Пишайся тим. Душа любила – в тому винувата. І біль, і сум – непрошені свати — по чарці вип’ють у почесній варті. Закатувала душу… Не біда. Чужа. Забудь. Не варто жалкувати. Бо люля знов, осіння, золота, колише душу лагідно… До страти.

***

Хіба дощу накажеш: не впади? Мільйон краплин небесної води… А чи земної? Нам яка різниця? На парасолі падає водиця, На дріб’я розбивається у леті. Ми наче кожен у своїм наметі. Ось я. І зовсім поруч ти. Нам парасолі не дають дійти, Дійти-зійтись на відстань подих-в-подих. А дощ, мов на віки, усім на подив. І ми з-під парасоль тих очі-в-очі, А подих-в-подих – дощ того не хоче… Оба надміру бережемо слово. Нема розмови чи німа розмова? Немов намети, мокрі парасолі… До ночі вечір дибає поволі… На відстань подих-в-подих не дійти… Хіба дощу накажеш: не впади?…

***

Я бачу – он ідеш далека ти. Туманом, а чи димом оповита… Я спалюю написані листи… А з ненаписаними що мені робити? Мовчанка. Гра? Чи вихід? Чи безвихідь? Я спалюю листи, а чи мости? Це недобір? Чи перебір? Чи вибір? Це осінь віку. Спалюю листи. Листам припала страта на вогні. Словам стражденним жить єдину мить. А ненаписані палатимуть в мені. Поки душа моя пропаща не згорить. Розвів багаття! Вогнище!.. Палій! Летять дими ошую і одесну Згорять листи – каплички моїх слів. Згорить душа і… з попелу воскресне!

***

Мені приснилось: у вікно краплини стукали холодні. Небесне сіре полотно… Чи дно далекої безодні… В калюжах човники-листки, над світом хмари, наче сито… Я мокрий на поріг ступив. Ти плачеш. Мовчки сльози витер. І враз погас у вікнах день. У двір із даху ніч скотилась. І яблука твоїх грудей до рук моїх упали… Снилось… Небесна повінь. Злива злив. Лякає нас. Шумить над нами. Тебе на руки підхопив і тішились вуста вустами… Грім грізно зливу умовляв: – Та го-ді! Го-ді вже! Ша-ле-на!.. А ти, нага, мов немовля, тулилась злякано до мене… Приснилось? Чи було? Скажи… Дощу відгомін не стихає… Я жив до тебе чи не жив?… Приснилось?… Чи було?… Не знаю!

***

Дали гвинтівку. Змащену. Набої. Поставили в шеренгу понад пліт. І вивели із допру під конвоєм Товариша моїх юнацьких літ. І старший біс із посміхом невинним Озвучив хрипко: «Вас дванадцять є! Набої холості. У половини. Щоби не знали, хто його уб’є. Стріляти купно. За моїм наказом. Хто зброю відведе – загине тут!..» І обірвав плювком останню фразу. І відійшов, щоб враз вершити суд. Мій друг дивився і мене не бачив… Команда «плі!», немов до прірви крок… Тремтить рука… І серце дико скаче… І палець натискає на курок…

***

Ти є в мені. Така колюча й гостра. Як не лаштую, а болить на крик… У нас є острів. А чи то півострів… Та нас не відпускає материк. Так. Я дурний. Мене твоє турбує. Хоч і своє над вінця хлюпотить… Хай нам художник долю намалює! Як намалює – так і будем жить… Дурію знов від запаху волосся. П’янить очей невипита блакить… Тебе ревную, жовтокоса осінь. І ти ревнуєш. А мені болить…

***

Туман – аж падає росою на золотисті килими. А клени – наче після бою — стоять з пробитими грудьми… Мов полонені – без мундирів — перед зимою стали в фрунт. Та старші клени-командири готують березневий бунт.

***

Злякалася життя? Мене? А чи себе занапастити? Поставила між нами «НЕ»… НЕбачитися. НЕдзвонити. Яке ж гірке твоє «ЛЮБЛЮ»! Вуста – німі. В очах – сторожа. І я у розпачі молю твоєї ненависті, Боже! Щоб не мовчання пустота, що обручем холодним тисне… Один лиш раз відкрий вуста, скажи: «Навіки ненависний!»