***

Печальна стежка. Клени в позолоті. За нами стежить з неба Боже око. Дурні надміру… Понад вінця горді… Не йняти віри! Господу морока. Дороги стелить нам сестриця Осінь. Навіщо стежка, де печаль без віри? А ми уперті стежкою пнемося! Нам вік до смерті. Думаємо – Вічність…

***

А може, й не було дощу?… А може, то хтось дрібно стукав? Щоб ти почула… Я почув… Щоб ми почули… Твої руки здіймалися і опускались. Неначе плин. Чи лет немов. Я тихо був. Ти роздягалась. І стукав хтось… Чи дощ ішов…

***

Минулих днів не повернути вже, Стомились свічі, віск на стіл стікає. Шепоче осінь вірші Беранже, І музика над вічністю лунає. Як довго ніч за шибкою стоїть, Замерзлий місяць кутається в хмари. Шепоче степ рубаї Навої, І лине музика над вічністю, мов чари. Яскраві зорі – то парад планет… Зібрався бусол у політ прощальний. Шепоче ліс Шекспіровий сонет, А музика – гаряча і печальна. Стають роки, століття в довгий ряд, Стомились свічі, віск на стіл стікає. Шепоче осінь думи Кобзаря, І Вічність, наче музика, лунає…

***

Я говорив з тобою. Говорив до тебе. Говорив тобі. Вечір підслуховував. Вечір хотів підслухати і тебе. Але капелюх твого кепського настрою був таким великим, що ти роздратовано накрила ним і себе, і мене, і вечір. Вечір хотів нас зачарувати, але розчарований був, і пішов у ніч, залишив тебе і мене під капелюхом кепського настрою. «Доброї ночі», – вечір устиг прошепотіти лише тобі…

***

Я тебе зацілую. Горітимуть кров’ю вуста. Я тебе намалюю. Малюнок тобі не віддам. Щоб ніхто не злякав твоє тіло, нічим не прикрите… Ти виходиш така — безсоромна, доступна, відкрита… Це єдиний малюнок в моєму житті. Це єдиний малюнок… А як я хотів малювати коханих! Та аркуш білів на столі — чистий, білий, охайний. Я думав, що дар мій зотлів. Ти єдина на аркуш зійшла, засоромилась і ожила. Я тебе цілував… Я тобі не казав, що тебе малював… Осінь. Острів. Очей небеса. Як це просто. Коли прагнеш любові. Коли дні безголові. Коли ти у полоні нічного безсоння. Коли ходять навколо знайомі примари… Не люди. Коли зустрічі радість прощання народжує біль. Зацілую вуста! Щоб почути, що ти мене любиш. Зацілую до крові!.. Малюнок залишу собі.

***

Я знову приїхав у рідне село, Де, наче у казці, дитинство пройшло… Де дивні світи відкривались малому, Де проліски ранні і гнізда лелечі, Де сльози і радощі були малечі, Де кожна стежина – до рідного дому, Де став обмілів і сховавсь в очереті, Де юність моя збереглась на портреті. Де чари минулого в тиші прилинуть, Де мамині очі і мамині руки, Де батькові яблуні цвітом зустрінуть, В тій зустрічі радість й тривога розлуки. Де були високими круч береги, Безкраї поля і зелені луги… Де кожного літа зозулі в гаю Відлічують роки на долю мою… Я знову приїхав у рідне село, Де, наче у казці, дитинство пройшло… 1975

***

Я закладаю з бісом! Бог мене не чує. А той – давно полює. Накинув душу оком… Тож хай бере. Нехай тепер гендлює. Я закладаю з бісом. Не чує Бог. Але ж вони – брати! Удвох творили світ. Помиряться, кому давати звіт. Я з бісом закладаю. Богу не до мене. А чи почує біс?… Та що мені вони! Небесний і підземний… Хіба земне кохання знають?! А я? В переймах дня і ночі буває так, що жити вже не хочу… Але ж вона! Аби дістатися вустами вершин її грудей… молюся Богу… закладаю з бісом…

***

Ти сказала: розділимо вірші… Може, краще – слова? Я візьму потаємні і грішні, що із кров’ю тобі віддавав. І відверті, і гострі, й колючі. Що одній лиш тобі. Хай одного мене перемучать, віддадуть на поталу журбі… Тобі лишаться крапки і коми? Знак питання?… Дурня! Не розділимо вірші ніколи, бо від знаків слова не віднять.