***

Ти, зачатий сьогодні, вчора чи завтра… Найпотаємніша думка двох, мить єднання, сім’я батька свого, крик матері… Ти народишся, обов’язково прийдеш у цей світ… Світ правди і кривди, добра і зла, любови і ненависти, краси і жаху, радости і болю… Світ мудрагелів і дурнів, королів і блазнів, лицарів і рабів… Хлопче, юначе, чоловіче, мужчино, муже… Пам’ятай, що світ цей в первині своїй живе любов’ю, великим таїнством кохання… Тебе чекають чоловічі справи, мужеська робота… Ти правитимеш країною, будуватимеш дім, зароблятимеш шматок хліба… Ти робитимеш багато чого, потрібного і непотрібного… Навчися кохати жінку! Навчися любити кожну, яка буде з тобою! Віддавай їй усе, що маєш! Бережи її! Обожнюй! Чи буде вписане ім’я твоє на скрижалях історії… Чи лише в метриках та на могильному камені… Живи так, щоб ім’я твоє жінка вимовляла, як ім’я Бога.

***

Степ старий, чистим вітром вимитий, Говори, поки не заснеш. Неба синь, темним світом випита, Музика, не залиш мене. Дай душі і полин, і соняхи, Поспіши обігріть вогнем. Муч її на зорі безсоннями, Музика, не жалій мене. Птахою вдалечінь полину я, Піснею полечу за днем. Зіркою догорю полинною, Музика, зрозумій мене. Смутку мій, обернись веселкою, Вітровій і зима мине. Будь сумною і будь веселою, Музика, збережи мене.

***

Як ти живеш? Як твої дні, кохана? Як твої ночі, ранки, вечори? Чи до цих пір душа твоя вулканом клекоче, дише, лавою горить? Чому немає слів? Мовчанка… Тиша… Йдемо до снігу… Чи до нас зима… Моя душа твій кожен сон колише і твою душу ніжно обійма. Моя душа, намов бездомна сука, втіка туди, де ти у самоті. І виціловує твої вузенькі руки. І пестить твої коси золоті. Як я живу – кому до того діло? Запив, жебрую, в ліжку у біди… Моя душа до тебе полетіла, а ти її женеш у холоди.

***

Таких розпечених ночей… Таких розбещених очей… Та ж ненаситних – ще! Іще!.. Падало небо, біле, зомліле від спеки. Очі – далеко, ночі – далеко… Приблудний пес, рудий, як осінь, приречено за мною йде. А тут – зима вже на порозі, довжезна ніч, короткий день. Замерзле сонце скупо світить. Ще не пора? Чи вже не час? Нічого. Висплюся за літо. Передивлюся сни якраз… Розбещених? Оце так диво! Розпечених? Перепече! Рудий, ходи, куплю поживу… Ну, ти й голодний! Ще? Іще?…

***

Моя пам’ять живе окремо від мене, Моя пам’ять – це зовсім інша людина. На ній старенький мій плащ зелений, Мої черевики і мій годинник. Все інше не роздивився. Годинник мій. Це точно. Минулого року він зупинився. Я вирішив, що остаточно. Аж, бачу, пам’ять звіряє по ньому Мої секунди, мої години, Мої надії, печалі, втому, Мої здобутки, мої провини… Чому ж блукає по світу пам’ять, Чому ж ми з нею ніяк не разом? Мою цигарку нахабно палить, Мій час пильнує… З якого часу? Знайду небогу, візьму за комір: — Ось і зійшлися! Бо вже зайшлося! То, годі мандрів? Ходім додому… Шелесне пам’ять: «Ходімо в осінь…»