***

Ось. Візьміте тіло. Вже не одним до вас зігріте. Залюблене. Воно уміє все. Уміле тіло. До неба піднесе. В безодню кине. Візьміть мене! Горбочки, впадини, долини — ворота раю. Візьміть. Візьміте. Закохаю! Солодша меду. Гарячіша печі. Беріть. Любіть. Терзайте! Душу не чіпайте… Душа – ворота пекла.

***

Вікно навпроти відкрите сміло в обійми ночі… Грудей лампади… Камін сідниць… Вони не проти. Вона б хотіла забрати очі, вуста віддати, упасти ниць, торкнутись тілом і полетіти… Вікно навпроти… Вона не проти…

***

Літо в пору їм не збулося, Двоє нарізно тішились квітом. Та рушник простелила їм осінь. Літо. Лагідне бабине літо… Вона із дому. Він із дому. Аж ось – удвох. Але ж – одні. На рушникові, на м’якому. Під зорями. У вересні. Вечір на плечі їм накидав прохолоду. Та розпашіле двотіло тремтіло від насолоди. Потім раділи як діти: – Сьогодні ж – Пречиста! Бабине літо бавило діти Фарбованим листом… Звідки ж утома? Звідки руїна і сніг? Той рушничок, на якому… Забули у вересні…

***

Поперед мене по вулиці дві половинки яблука, стиглого-стиглого яблука кольору синіх джинсів. Хтось же ним ласуватиме, стиглим-достиглим яблуком, смачно-рожевим яблуком під синім кольором джинсів.

***

Продає напої, пиріжки. Світлі очі, усмішка крилата. Леля! Їй би квіти продавати Все у цьому світі навпаки!

***

Ходить, як прив’язана, озирнусь – вона! А чи так закохана? На весь вік одна? І з ким би я не був, яким би я не був, — вона – німа як риба — за мною диба-диба! Любов моя щоденна — за мною тільки вдень. Як пада нічка темна — вона від мене йде. Куди вона зникає щораз в нічній імлі? За ким вона блукає, і де, в якій землі? А як тільки ніч мина – знов з’являється вона! Тихо тихою ходою ходить тінь моя за мною!

***

Плакали очі, очі жіночі… Ридма ридали невтішно… Сльози рясні, і гіркі, і солоні, і зупинити несила… Плакали очі кольору ночі за тим, кого довго дурили…

***

Перекинула косу за плечі. Розплелася коса, розплелася. Ніби того й не бачить. Щебече. Усміхнулася, сміхом зайшлася. Скік – очиці – чи ж я до вподоби?… А як ні – то якої хвороби сонце світить і день народився?! А коса? Кісничок загубився.

***

Скільки днів дощових… Скільки сонячних днів… Я крізь них і повз них — на хиткому човні. А за мною борги, наче якір на дні. Береги, береги… До якого мені? На той берег, де час зупинився для двох? Там Великдень і Спас, Покрова і Різдво.

***

Дрімає бабця. Хить – вагон. Рукою – сіп – за клунок. Навпроти сміх. Старенька чує, та очей не відкриває. Ще дві зупинки до базару подрімає… Приснився перший поцілунок. Найперший гріх.

***

Людська ріка, ранкова, нерозбавлена, прибила – груди до грудей – дівчину. Сахнулася, неначе я розплавлений… Коротка мить. А в пам’яті світлина.

***

Керч… Починався жовтень… Кожна хвилина – суть… У всі часи часу не зупинити жорна… Тішиться лист зелений. Падає жовтий лист. В жовтні – ми – вже були. Жовтень – то суть для мене. Те, що збулось у жовтні… Треба тобі… Чи ні… Щоб не змололи жорна, жовтень віддай мені…