***

Дощище!.. Не упав. Напав на спраглу землю. Кохав. Нестримно. Наче ґвалтував… Земля сміялась, плакала, стогнала. І ще хотіла! Ще дощу бажала! І тішилась природа з того тлуму. І я. Між небом і землею. Мокрий. Про тебе думав…

***

На цілий світ сердиті Княгиня синьоока. Всі слуги будуть биті, Покарані жорстоко. А той, циганкуватий, Що подавав княгині На сріблі замість злата, Сьогодні в ніч загине! На палю! Хай завиє! Нехай тремтять від жаху! Хай знають – їхні шиї Для мотузка і плахи. Холопи! Смерди! Таті! Всіх до покори змушу! Всі наскрізь винуваті!.. Та що ж гризе так душу? А той, циганкуватий, Ні пари з вуст, ні слова… І вже тепер не знати — Чи змова, чи обмова… Він був. Не сон. А ява. Гарячий. Незрівнянний… Яка страшна забава! Прощай! Прости… коханий… Княгиня синьоока Чолом до шиби стала. Уперла руки в боки… Сміялась? Чи стогнала?

***

Зачароване коло земного буття розривають яскраві зірки і поети… Твої плечі широкі – міцне опертя. Покохай! Подаруй мені крила для лету! Я до тебе злітаю, тримай небеса. Помовчи, не питай, не торкайся, не дихай! Я твій усміх ранковий, вечірня сльоза. Я печаль твоя грішна і праведна втіха. Зачеплю пустотливу хмарину крилом, хай дощем благодатним омиє на вдачу… Світ не знає про те, що між нами було. Я сміюся, поете, не вір, що я плачу.

***

Поете, напиши мені політ. Знайди слова, щоб запалало небо. Я полечу від грішної землі. Я душу покладу тобі на требу. Поете, нас єднає тільки ніч. Зійшла любов і запалила небо. Нічний політ ти написав мені. Мені одній! І я лечу до тебе. Поете, на світанку не журись. На згарищі, що називалось небом, за нас обох покайся і молись… Мене забудеш, помолись за себе. Вибілена морем солоним… Випещена сонцем черленим… Б’ється у долонях-полоні… Рибкою – з-під мене на мене… Сильна… пустотлива… в’юнка… Волі незрадливе дитя. Та сама шукає гачка — не для влову. Для опертя.

***

А завтра – перший день мого життя! Того, що залишилося прожити. А нині день і настрій – для пиття. Усі до біса! Геть! Я буду пити! Я питиму до краю. До межі. В останній день життя, що вже збулося. Кажіть мені, що хочете… Кажіть… Ще не зима! Ще тільки рання осінь. Наллю по вінця. Вихилю до дна. Не каюся – не клявсь, не зарікався. Останній день життя – не дивина. А перший день… іще не починався.

***

Падають зорі і яблука З темного неба додолу… Тисячі років блукав, Ось повертаю додому. Тиха мете заметіль Першоопалого листу… Гей, ви, дороги круті! Гей, ви, стежини тернисті! Були печалі і радощі, Були кохання і зради. Молодість змили дощі, Юність взяли листопади. Маю безцінні скарби — Руки і зранену долю. На перехресті доби Я повертаю додому.

***

Йдемо незбитими шляхами, Та все до Неба, все до Неба. А звідти летимо зірками На грішну землю навпростець. Пульсуючі серця і душі Ми закладаємо на требу, Аби було навіки сущим Єднання душ, добро сердець. Слова про вірність і кохання, Такі прості, такі буденні, Вуста шепочуть на прощання, Як пісню віщую пісень. Завмерлі струни пам’ятають Артерій імпульси шалені. Гарячі душі відлітають У вічну ніч, у вічний день…

***

Не знав, куди подіти її слова. Поклав на підвіконня. Вітер узяв погратися. Уночі була буря.

***

А нам неждано випало з тобою: Моя любов – од відчаю до болю; Твоя любов – не зичив би такої ні ворогу, ні злодію, ні кату… Ти не злітаєш… А навіщо ж ти крилата?

***

У кленовому гаю Із високих трав шовкових Шила Либідь кисею Для братів своїх кленових. Кличе сонячних зайців Сонце в сонячну колибу А кленові молодці Бережуть царівну Либідь. Кожен рік могутній Дуб Шле сватів у гай кленовий. – Я за нього не піду! — Каже Либідь знову й знову. – Міг би сам до нас прийти, Якщо він мене так любить… А кленовії брати Бережуть її для Дуба. В ніч осінню грозову Дуб звалила блискавиця. Впала Либідь у траву Стала річкою сестриця. Підняла на хвилю Дуб, Поховала у долині. Клени берегом бредуть, Бережуть її й понині.