***

Південь. Місто. Літо. Спека. Він один. Сім’я далеко. І вона якраз одна. Трохи випили вина. Море. Чайки. Пляж. Бікіні. День помер. А нічка – міні. Звідки він? Навіщо знати… А вона? Забув, як звати…

***

На човні По Дніпру. Хрестик ніг… Розтин рук… У човні На Дніпрі. Розтин ніг До зорі…

***

Править кіньми молодий, Молода, як пава. До широкої води, На нічну забаву. З-під копит переміш трав, Січений на порох… За деревами відстав Весь весільний поїзд. Править кіньми молодий, Бричка, наче човен. Всяк з дороги відійди, Свідки ні до чого. Де верба, стара, як світ, Очерет високий, — Заховалась у траві Бричка крутобока. Коні спутані мовчать, Влітку добра паша. Одяг, кинутий з плеча, Все укупі – наше. В лоні бистрої води Грають білі спини. Молода і молодий, Наче дві рибини. Хвиля крилами з плечей В глибину пірна… Не бува таких ночей Більше, ніж одна. Стежка в ліс… Лише для двох. В шересі трави Їх примітив сивий Бог І благословив.

***

На срібній таці тихого ставка Буття зійшлася суть. Мабуть, всесильна Господа рука Спинила плин часу. У дивнім місці на краю світів Чарівна кожна мить. Світає, і стіна очеретів У променях бринить. Поважний короп хвилю нагорнув, Його підняти – зась. Мій поплавок веде на глибину Пузатий пан карась. На срібну тацю тихого ставка Спадає неба край. Якби я грішний рай собі шукав, То ось він – рай.

***

Щось вистукує потяг. Не дочути. Не розібрати. Затамовую подих. Але чую, неначе крізь вату. Напівзойк, а чи то напівшепіт. А раніше ж… про тебе… до тебе… Щось вистукує потяг. Та навіщо мені перейматись… В його стукоті спомин… Біль тривожити… рани торкатись… На пероні – у натовп! І не чути! Забути! Не знати!..

***

Дякую за все, чого не сталось. Дякую за все, що вже було. А жалі я збережу на старість, як поїду жити на село. На світанку там, старий і сивий, під напівзабутий спів коси видивлюсь в траві волошки сині й жалкувати буду до сльози…

***

Розкраяла. Питає: «Не болить?… Нестерпно? Боже! Любий, я ж не знала!..» І з швидкістю маленької бджоли у свіжу рану… увіткнула жало.

***

Падало небо, падало… На гостроверхі падуби черевом наштрикнулося і аж тоді схаменулося. Вгору умить підстрибнуло, «Ойкнуло», блиснуло, гримнуло… І полилася на дерево злива з пробитого черева.

***

Ревную, бо твій день сьогодні не для мене. І вчора теж… Ревную до перехожого молодика, мрії якого кружляють біля твоїх стегон. Ревную до продавця сигарет, думки якого мацають твої сідниці. Ревную до водія авто, очі якого пасуться в твоїй пазусі. Ревную до кожного, до всіх, бо твій день сьогодні не для мене… І завтра теж…

***

Минули дні. Скінчилися гастролі. Вагон хитнув нудотний дух вокзалу. По голих рейках знов шукати долю поїхав цирк. А клоуни – відстали. Гойда життя скрипучу каруселю, Одвіку Небо так розпорядилось. Летять роки. Веселі й невеселі. Поїхав цирк. А клоуни – лишились. Тайфуни розбивають вічні скелі, Вожді в багнюку сходять з п’єдесталів. По вісях, від готелю до готелю, мандрує цирк. А клоуни – відстали. Весь світ навколо – циркова арена, Вже й клоунят до біса наплодилось. Чому ж ніхто не бачить, окрім мене, — Поїхав цирк! А клоуни – лишились!