***

Кохана жінка… Кохана. На перетині століть чатує доля незнана… Що буде далі – мовчить. Що буде далі – не знаю. На перетині сторіч кохаю жінку. Кохаю! Втоплюся в озері віч.

***

Вперед очей летить бажання бачити ту мить, коли оголена, струнка, — такою ще не бачена, а бажана, — ступає на каміння із струмка…

***

Стара верба була старою відьмою, А віти були не вітами – мітлами. А як падало в плавні натомлене сонце, Випливали русалки, зліталися сови… І щоб хто повз неї, – обходили, Навіть п’яниці – й ті городами. Стара верба була мудрою відьмою, Вже вона виділа та перевиділа. А ми називали її просто бабою, Бо кожного вечора під нею бачились. Ми за стовбур у тінь ховалися І до вечора там цілувалися. Стара верба була доброю відьмою, Вона усі наші таїни відала. А як подалися у світи ми з тобою, Залишилися наші любощі під вербою. І чи ж є та верба? Стільки часу… І де ти… і де я… і не разом… 1975

***

Ходить гривня м’ята Через десять рук. Пахне кріп і м’ята, І часник, і лук. Правильно – цибуля, Але кому як. Жіночки й бабулі, В кожної клумак. Теплі, світлі лиця, Скульптору б ліпить. Руки у землиці, Та коли ж їх мить? Поміж кіс, хустинок Трохи є й чубів. Мов кілки у тину, Кожен сам собі. В настрої святковім, В місто, як посли. Там обов’язково Пиво на розлив. Щільно, парко, тісно Втрамбувавсь народ. Доправля до міста Все, що дав город. Чарки дух з учора, Запах стиглих трав. Гамір, гул мотора, Ось такий анклав. Ходить гривня м’ята, А дорога лине. Пахне кріп і м’ята, В шибку дух полинний Гамірно і тісно, Так, що спина в спину. На базар до міста Їде Україна.

***

Я стану звіром. Шаблезубим. Хижим. Я ніч розкину навпіл, як стріла. Я диво-квітку на Купала зріжу… Щоб ти моєю назавжди була. Я ікла вищирю і бідам, і незгодам. Я пазурами скелю розітну. Щоб ти прийшла. Моя. Кохана. Горда. Щоб світ голубив лиш тебе одну. А стане день – стопчу звірину шкіру. Чи треба я тобі такий, чи ні… Піду. Візьму з собою тільки віру. Не щерблену. Як місяць уповні.

***

За прадавнім циганським звичаєм, коли чаша впала на землю, з неї не може напитися простий смертний, навіть якщо та чаша одна-єдина на світі, бо вона вже належить богині Землі, найшановнішій, найповажнішій, найвищій з богинь…

Наша остання чаша упала на битий шлях… Мої руки затремтіли не від утоми тисячі доріг, а від тихої думки про те, що ти ніколи не пила з чаші моїх долонь.

***

Щоб знали, що нелегко жити в світі, їм літо світ в долонях запекло… Давно такої спеки не було! Вони, як діти, заблукали в літі. Він кликав очманіло день і ніч. Слова жорстоке літо запікало. Він кликав… А вона? Вона – мовчала. Мовчала? Ні! Вона кричала: «Ні!»

***

Туман густий… Я загорну в туман, сховаю душу як у свиту дівку. На всі світи скажу: «Мене нема!» За всі пости відпостую Петрівку. І чарка й жінка хай мене простять. Я хрещений як слід, дарма, що нишком. Часи ці мушу я душі віддать. Гріхів набрався повен лантух з лишком. Піду у степ, до річки, до дерев. До храму не піду, там піп з похмілля. Я досі пив, горілка не бере. Неначе хто мені підсипав тверезілля. В густий туман я душу загорнув. Зігрів і відмолив під небом чистим. А далі знов – гріхів не омину. Та прийдуть Спаси і свята Пречиста. Душа, безлюддям втішена душа, Позбулася гріхів, страждань, утоми. Тепер мене моя душа втіша. Петрівка – і не свято, і не спомин…

Із сербського фольклору

До води нага спускалась. Соромливо прикривалась. Дзьоби двох перепелят заховалися в долонях. Озирнулася назад, чи нема очей сторонніх, щоб не видивились диво… Йшла туманом оповита… А синичка пустотлива виступала неприкрита.