***

Ти хочеш, діво неземна, По небу ковзаючи ніби, Гірського випити вина І вкраяти земного хліба. Вдягнула шати золоті, Аж запалила небокраї. Твою, богине, мідну тінь Легенький вітер овіває. Земну пізнавши таїну, Яку віки сховали в скелях, Співаєш пісню неземну В небесно-зоряній капелі. Твій голос чую тільки я. І серцем чую, і душею. Молитва лагідна твоя… Тепер я прокидаюсь з нею!

***

Дівчинка хотіла жити в морі. Де медузи плавають прозорі. Де стрімкі й великі риби срібні. Море їй здавалось чимось рідним. Дивом аметистового світу вабило безмежжя оксамиту. Море, де народжуються хвилі, ніжні, буркотливі, білокрилі. Дівчинка хотіла жити в морі. Де купає місяць жовті зорі. Де веселі пустуни дельфіни залюбки підставлять мокрі спини, і полине дівчинка зі сміхом… Море їй наснилося на втіху. Але в очі широко відкриті бризнуло краплинками блакиті! Дівчинка хотіла жити в морі…

***

Шелестить срібний зоряний дощ, Міріади прозорих див. Темні спини безлюдних площ Пам’ятають твої сліди… Тротуарів круті береги, Лабіринти дворів нічних. Ти – із роду святих берегинь… Ти – із сивої давнини…

***

Зіп’явся день. Ніч на плечі повисла. Жартує ніч… Спинюся на межі. Бажання як у жмені серце стисло… День – брат мені. Ми рідні по душі. День осмілів. Розкинув шати ночі. Під чорним тіло біле, наче сніг. День – брат мені. Як він кохати хоче! Ніч засміялась. І сказала: «Ні…»

***

Нестерпний біль у серці не вщухає… Вона мене кохає чи карає? За що карає? В чім моя провина? За те, що я люблю? Тоді я винен. Страшну вину під назвою «любити» Не змити кров’ю і не замолити. Що нам робити, грішна моя доле? Нехай втішає душу моїм болем? Якщо ж кохає і по-іншому не вміє, А я її, дурний, не розумію? Тоді я біль закутаю у душу, А серце нею тішитись примушу…

***

Я тебе заховаю в обіймах від світу. Я тебе закохаю, закохану винесу в літо. І розкрилену ледь живу покладу у траву… Де ніхто не ходив… Станеш ти Диво-квіткою в лоні ріки. Розцілую усі пелюстки. Засоромиться місяць, впаде у криницю… Це не сниться. Буде літо. І я заховаю в обіймах тебе від усенького світу. Заблукаємо в травах, забудем дорогу додому. Я тебе закохаю. До спраги! До втоми! Будеш пити з криниці, куди місяць упав… Він не спав! Ти не бачила — він підглядав! Він такого навчиться! Він тебе і мене передивиться наскрізь! Буде свідком небесним, єдиним-одним мовчазним. А під настрій киватиме весело нам з вишини… Я тебе заховаю. Ти мене закохаєш?

Війна

Все починалося з грому небесного, Такого жорстокого, такого нечесного. Із ненависного злісного грому, Який на світанку вигнав із дому. А небо світле закрили хрести… Господи! Боже! Ти є? Захисти! Крізь руки у двір гусенята малі… І кров на травиці… І кров на землі… І шипить у ставку гаряче залізо… І полум’я дике шугає над лісом… І мама мовчазно-бліді, як стіна… І тато поволеньки мовлять: «Війна…»

***

Шукаю тебе в метро. – Не знайшов, – кажу. – Що? – питає бабця. – Кого! – кажу. – До віку знайдеться… – каже. Про нас…

***

Теплий ранок. Химери туману. А роса перемита дощем. Дощ сьогодні прокинувся рано, Дріботить і по шибці тече. Йду у світ. Ліс шепоче, щебече. Дощ лопоче по тихих ставках. І кидає краплини на плечі, І грайливо стриба по щоках. Божий дощик. Небесна водиця. Ми удвох на усенькі світи. Хай тобі Божий дощик насниться, Мов не я з ним гуляю, а ти.

***

Шляхи мої, де був і де не був… В яких світах, якої пори року… Чекай мене не день і не добу, Моя кохана, діво синьоока… Скінчилась січа. Сонце сіло в степ. Стомився воїн. Сталь тримать несила. Заснув у травах. Руки розпростер, мов сокіл степовий могутні крила. Мій прадід спить поміж добра і зла. Під небом в запашному лоні ночі. А русокоса діва на валах до світу не стуляє сині очі… Шляхи мої, де був і де не був… В яких світах іще мені блукати… Чекай мене не день і не добу, бо ти умієш як ніхто чекати…