***

Своїм величезним чоботом Він поруч голосно човгає. Повз нас парасолі-човники Пливуть догори дном. Всі бачать, що ми притрушені, Що бути удвох примушені, Відьмачкою в ніч присушені, Та мені все одно. Іти нам та йти на виселки Крізь вікон сусідських витрішки, А дощ наче ситом висівки, Спину йому нема. Вгорі ні зірок, ні місяця, Дощ з меншого більшим міниться, Ми мовчки дорогу місимо… Наче з ним і… сама. В полоні дощу неспинного Я тінню іду за спиною, Зігнулася під провиною… В чім лиш моя вина?… Куди ми йдемо?… Чи дійдемо?… Цей дощ перейде?… Чи діждемо?… Іду під дощем… У сні, немов… Живу під дощем… У сні, немов… Ми удвох?… Я одна?…

***

Ніч прийшла. Я знаю, ти в дорозі. Хоч дорога – таїна для всіх. Місяць – я, і я – ліхтар на розі, Світлом упаду тобі до ніг. Йди, кохана. Небо тобі в поміч. В тепле літо. У щасливі сни. Я живу, як жив – з тобою поруч. І чекаю. Підійди. Торкнись. Ніч прийшла. Чумацький Шлях тихенько Притулився до твого вікна. Місяць – я. Ходи, моя маленька. Бог сказав, що допоможе нам.

***

Як розказати, що таке життя? Змагання, пря, одвічне поле бою? А на столах учасників звитяг На чарку меду – кварта гіркостою… Як розказати, що таке життя? У кого дух, а в кого злато – міра… Коли приходить той, що душу втяв, — На дуба й на лозу – одна сокира. Кого мені з своїх висот навчити? Як розказати, що таке життя? Щоденний гріх? Щоденне каяття?… Пусті слова! Все просто – треба жити.

***

Зачепився плащем. Маю дірку. Через неї дивлюся на світ. Непогано для понеділка. Ця біда – не найгірша із бід. Виду в дірці не дуже багато. Вистачає мені того світу. Клаптик неба, матусина хата, Недописаний аркуш і квіти. Але все це – лише половина. Половина – тому, що без тебе. Усміхається мудра хатина: — Вона – аркуш. І квіти. І небо!..

***

Куди пливе хмарина? Куди пташина лине? Куди втікають пережиті дні?… Часу не зупинити. Тебе одну любити на цілий вік присуджено мені! Ти знову не зі мною. І ми удвох з бідою до ранку розливаємо вино. Я гніватись не вмію. Я п’ю і не п’янію, бо ти моєю будеш все одно! Весна приводить літо і йде блукать по світу а там на черзі дощ і знову сніг… Часу не зупинити. Тебе одну любити на цілий вік присуджено мені.

***

По землі ходила юна ніч. В дивину русява, синьоока… Вечір причаївся у човні і з’явився, ніби ненароком. Вечір юну ніч приворожив. Пригорнув. Поцілував у груди… – Зачекай, красуне, не біжи… Вже поснули галасливі люди. Хто побачить, що зі мною ти? Зорі й місяць заколише вітер. Шати скинь і косу розпусти. Я тебе кохатиму до світу… Ох, яка була кохання гра! Вечір ще не знав таких коханок!.. Вечір міцно спав у люлі трав… Юну ніч вже цілував світанок.

***

Вони без тями любили Одну й ту ж людину: Він – її, вона – себе…

***

Довгий літній день З віч скидає ніч. Тисячі людей, Тисячі облич. Ококруговерть, Довгий день, як мить. Простору ледь-ледь, Ніяк і злетіть. Листопад – на сніг, Радість – на біду. Ескалатор днів, Зупинись, зійду. З простором на «ти», Ось злечу, але… Нíколи зійти — Бо мільйон проблем. Обривати слід, Рушити зв’язки, Вирватись у світ, Та асфальт в’язкий. Довгий літній день Знову ніч прибрав. То життя іде, Чи одвічна гра?

***

Вона була коханка Місяця… Вікно щоночі – як ворота. Ви бачили, як Місяць міниться? То аж ніяк не на погоду. То він коханці переказує, про час, коли посне людва. Химерні пози його «фазами» нарід учений назива. Вона була коханка Місяця… Вночі приймала його ріг. А вдень – щодня – у неї місячні. То Місяць так її беріг.