***

Я вночі подружився з кленом, Він шелеснув, що друг – навіки. Наші вікна дивились на мене, А я дивився на вікна. Нашим вікнам було на диво: Темна ніч – він живе знадвору. Я з ранковим туманом здимів Від нічного вікон призору. Світ нарешті убравсь в зелене, До Великодня обрядився. Я вночі подружився з кленом, В наші вікна за ніч надивився.

***

Струна-мінор над вічністю бринить, Стомившись, сонце падає в безодню… На вівтарях гаряча кров струмить… Жінок приносять в жертву і сьогодні. Спада з плечей туги тяжкий тягар, Зоря холодна в доли покотилась. Я ради тебе вийшла на вівтар, Умерла там і знову народилась. Химерний сон щоночі, наче яв, — Пере Перун дощами білі кості. І я стою, і ще такі, як я, Безмовні на жертовному помості. А навкруги полянськії мужі. Ти поміж них, русявий і далекий. Жрець на вогонь поклав страшні ножі, Вином священним напоїв із глека. Я ради тебе на вівтар зійшла, Умерла там і знову народилась. Як довго ніч… Яка жорстока мла… Чи то було?… Чи то мені наснилось?… Крізь дим віків пашить кострища жар, Стара полянка – Мати – на іконі. Веде за руку знову на вівтар Полянський син мене, полянську доню…

***

Моя кров – чорна кава впереміш із димом, Я підземних кав’ярень найкращий знавець. Мене туга у муках на світ народила, Колисав мене біль – мій законний отець. Я онука розпусти – старезної баби, Що одвіку донині розп’ята на ліжку. Гріх – мій дід – мене знехотя культями бавив, З-під поли оковиту ковтаючи нишком. Три руки мої вправні не можуть без діла, Вісім пальців, мов човники бистрі снують, То коханої зябра лоскочуть несміло, То вінки їй з колючого дроту плетуть. Моя дівчина – тиха, вродлива і чемна, На хвості біла китиця – гарна оздоба. Чорний прип’ятський квітень – їй батько хрещений, Рідна тітка – трава, та, що зветься «чорнобиль». Я нітратні борщі запиваю бензином, Від нуклідів у тілі відраза і щем. Протираю мастилами око єдине, Умиваюсь досхочу кислотним дощем. Мене тішить асфальтове чорне безмежжя, Мене вабить лісів кам’яніюче диво. І, нуртуючи, серце у шлунку бентежить Моя кров – чорна кава впереміш із димом.

***

Минався квітень. В ніч. Одні. «Подвір’я» – аж у вишині. Та ми злетіли, мов на крилах. О! Ти мені наговорила такого, що душа воскресла!.. Дощ заплітав у перевесла стрімкі струмки. Вони пручались… А я не знав, що ти – сміялась… Що то все – гра… Що ти – гравець… Що ти вже знала: грі – кінець… Чи я приручений тобою?… Чи я приречений судьбою?… Щоб душу, як вогнем пекло! Награлась? Весело було…

***

Я хочу бачити твої очі і небо… Але як побачити небо крізь твої очі?… Я хочу бачити тільки твої очі. Небо твоїх очей. Я колисатиму небо твоїх очей так, що воно розхлюпається і заколише мене… Розгойдане небо твоїх очей…

***

Чоловікові треба в житті не багато. Щоби жінка кохана жадала кохати. Щоби діти зростали на щастя здорові. Щоби дружба трималась на вірному слові. Щоб утома була від тяжкої роботи. Щоби ворог не в спину а в очі, навпроти. Щоб дорога стелилася, мов скатертина. Щоб не марно минулася кожна хвилина. Щоби серце – як сонце, а подих – як вітер. Щоб у милих і рідних минулися біди. Щоби руки для лету росли, наче крила. Щоб завжди було сили для доброго діла. Щоби сріблом зима, щоби золотом осінь. Щоб весною і влітку не гірше велося… Чоловікові треба в житті не багато. Щоб кохана сказала: — Я вмію чекати…

***

Які брудні фасади і портали, Невимиті асфальти некрасиві… Аж блискавиця небо розірвала, І впала благодатна перша злива. Які пусті без листу чорні віти, Невипрані галяви нещасливі, Аж небо розчепірив дужий вітер І впала дивотворна перша злива. Які нудні змарнілі наші душі, Які серця холодні й полохливі. Аж мертву тишу віщий грім порушив, І впала довгождана перша злива.

***

Дощ тихо ходить зі мною поруч. Шепоче в листі: – Ось-ось впаду… Я хочу бути тобі у поміч… Я хочу бути не на біду… Я не холодний. П’янкий і теплий… Кохана в тебе – дитя весни… Впаду на неї… Прийде до тебе… Прекрасна… Мокра… Ти… роздягни. Я надивлюся на біле тіло… Заплющу очі… Теплішим стану… Ви так обоє цього хотіли… Найнайгарніша твоя кохана!..