«Хто ня має, ня не має, хто не має, той жадає…»

Усі її старі сусідки підхопили пісню, і вулицею Малою чулося:

«Хто ня має, ня не має, хто не має, той жадає…»

Щось поплутали у словах. Така-то старість. Погано пам’ятаються навіть вірші.

Може, й краще, що я буду тут, поки мине весілля. Я їх знаю, вони хотіли, щоб я ніс обручки Іти і Ловро. З метеликом на шиї. Ага, щоб часом…

Це було гарне і тихе вінчання у скромній церкві святого Йосифа. Хтось давно у робітничому кварталі Трешнєвка спроектував та звів церкву, інтер’єр якої нагадував заводське приміщення. Але хай там, було трохи прикрас, білих бантів на лавках… Усі були зворушені, коли Вілім вів Іту до Ловро. Ловро вже не був рожевим, а червоним, як кардинал, але ніхто цього не помічав. Крім мами Ловро, звичайно. Злостиво дивилася на царицю Іту.

Преподобний сказав своє, промовили й спільні молитви, розцілували молодят, але більшість була обережною, щоб не зіпсувати нареченій макіяжу.

Пізніше, перед церквою, був і рис, і трояндові пелюстки, і конфеті, і голос когось, хто махав віником і кричав: «хто то зара буде замітав, хто то зара буде замітав», тамбураші все це перекрили музикою, і все було гаразд.

Зараз вони йдуть до того залу, який називається, як моя голова. «Глобус».

Колона автомобілів поїхала до Велесайму.

Ірма Жигер не приєдналася до колони.

Трохи нудилися. Пречиста починала розмову про сукню, але Дамірові не спадало на гадку її підтримувати. Тому вони здебільшого мовчали. Мала Пречиста ще раз спробувала:

— Даміре, хочеш зіграти партію Ґо?

— Ні. Може, завтра.

— Добре.

І на цьому було все цієї ночі.

Я такий змучений, ніби був на весіллі. Трохи посплю.

Увійшли до білого залу з білим освітленням, білими чохлами на стільцях, білими скатерками, білими букетами… Гомоніли, розсідалися за столами згідно зі встановленим списком.

Стілець біля Катарини був порожнім. Ірми ніде не було. Катарина із застиглим обличчям відповідала мамі нареченого, що сестра за хвилю прийде, за хвилю, але її не було…

Тоді оркестр заграв марша. Усі стишилися. Ведучим увесь вечір був бас-гітарист, який підійшов до мікрофону і запросив присутніх послухати преподобного, що прийшов благословити вечерю. Крім благословення, були й зауваження щодо розкоші, а вкінці навіть трохи поезії невідомого католицького автора. Знову заговорив бас-гітарист і запропонував присутнім оплесками привітати подавання закусок. Ті відгукнулися і щирими оплесками супроводжували винесення таць, на яких домінували «штруклі по-далматинськи». Дзеленчав посуд, точилися розмови, почалася святкова вечеря. Офіціанти невдовзі забрали порожні тарілки. Бас-гітарист трохи поплутав порядок програми, але ніхто йому не дорікнув. Уже з’їли закуски, коли він закликав присутніх послухати хорватського гімна перед споживанням супу. Гості заскрипіли стільцями і повставали. У масі зі ста сімдесяти восьми запрошених кількість п’яних була незначною, тому гімн вислухали чемно, тримаючи руку на грудях і підспівувуючи. Голосно співав Вілім і гості за віддаленими столами, які, знаючи, що їхня впливовість мізерна — що засвідчив і план їхнього розміщення за святковою трапезою, — ще до одинадцятої надринкалися у квартирі нареченого. Іта, тепер уже заміжня Славичек, вийшла зі стану паніки і тремору, на обличчі не залишилося й сліду екстатичного червеню, який її залив відразу після обряду. Але як сталося так, що вона не відчула, як, встаючи для того, щоб заспівати гімн, одним із обручів криноліну зачепилася за стілець, і той обруч беззвучно відсунув стільця настільки, що спричинив катастрофу, цього ніяк не могла пояснити. Ні собі, ні іншим. Але сталося. Коли гості дослухали і доспівали гімн до кінця і їх запросили до куштування супу, Іта досить безпечно сіла. Думала, на стілець. Білий вігвам верещав, погрожував, просив, щоб хтось поглянув на підлогу і запобіг катастрофі — ніхто його не чув. Пізніше Іта казала, що все її тіло вмить застигло, зрозумівши, що його ослін під сідницею безслідно зник. Спробувала, бідолашка, втриматися на ногах. Насправді це й стало фатальним. У положенні тіла, яке імітувало стілець, хитнулася назад, ноги на дванадцятисантиметрових підборах ще зробили півтора кроку, а потім дружно злетіли в повітря, ліва рука міцно схопилася за кишеню Ловро, а права наполегливо — за скатертину. Доки обручі криноліну не давали Іті встати, Ловро тягнув її за руку, в якій вона тримала його відірвану кишеню, а тоді спробував її підняти, хапаючи за шовкового корсета, який болісно стогнав, коли дерся. Вігвам би ці слова підтвердив. Усі бачили, як у неї випав сосок, та що там сосок — грудь, як товсті стегна важко сопли, коли кума Циліка її піднімала, супроводжуючи все це закликами до Діви Марії і переривчастими криками.

Виставлений на огляд гостей величезний шестиповерховий торт, який потягнувся разом зі скатертиною, ковзав досить повільно. Катарина притримала одну ніжку підставки торта і тим лише пришвидшила процес падіння. Торт упав, як турботлива огрядна бабуся. Сумно і остаточно. На білій марципановій глазурі з’явився тектонічний розлам, торт переламався і його шоколадний вміст злився в огидну купу, яка, як пізніше твердила половина гостей, нагадувала їм купу пташиних кізяків. Мама Ловро запевняла, що ніколи не бачила пташиних кізяків. Фігурка з молодятами відкотилася просто до тарілки свашчиного хлопця. Схопив її не без гордості, встав, підняв перед ошелешеними дружбами, дружками і свашками та почав повторювати: «Вона в мене, вона в мене, шо з нею робити? Шо з нею робити?» Гості здебільшого повставали, жінки згадували милосердного Бога, але хапання за щоки, що є узвичаєним рухом під час шокуючих подій, не було: часточкою жіночої свідомості вони берегли макіяж. Тоді врешті підбігло кілька чоловіків, підняли нещасну Іту, яка нічого більше не намагалася зробити, та й була не годна. Ні зберегти величності цариці, ні краси сукні, ні застиглої бабети, ні професійного макіяжу. Останнього особливо: заплакала, заридала, сльози текли, звиваючись на шарові пудри, туш, яка, як запевняла візажистка, не тече, за мить створила чорні кола під очима, бабета розлізлася і перевалилася на лівий бік. У цей момент це була не цариця Іта, а особа, обличчя якої нестерпно нагадувало збожеволілу панду. Катарина з якимось неприродним запалом збирала докупи розваленого торта, безумно приплескуючи його руками і марно відновлюючи, наче дитина повалений піщаний замок. Тоді припинила, несвідомо втерла руки в шовковий костюмчик і заридала. За нею заплакали й жінки з найближчої родини, чути було лише: «Єзусе, Єзусе, Матко Боска, прийдіть, прийдіть». Керований тим запрошенням, Ловро нарешті вивів Іту. За ними пішли й Катарина, Ітина свашка, Циліка і три подруги, яких вона вперто називала свашками. Ще якийсь час гули людські голоси, було чути жорстокий дитячий сміх, потому почулося переривисте обережне дзенькання ложки, супроводжуване коментарями: «Все визимне, зупа чисто зимна», тоді звук згуртувався, усталився, і гості приручено почали виконувати роботу, через яку й прийшли. Наїдалися.

Як тільки вийшли із зали, наречений розцілував свою молоду дружину, сказав, що вона і в такому вигляді для нього найгарніша, і пообіцяв, що зачекає, доки вона приведе себе до ладу, і до зали вони повернуться разом. З гідністю. Циліка докірливо простягла йому кусок відірваної кишені і ображено відвернула голову. Жінки зникли у вбиральні.

Ловро Славичек розглядав залишки кишені і нарешті засунув їх до вцілілої кишені. Потім зробив щось зовсім природне і зовсім недоречне: пішов до барної стійки. Як тільки офіціант налив йому віскі, з’явилася ображена Циліка і, не дивлячись на нього, видала наказ хлопцеві за стійкою принести в жіночий туалет пляшку коньяку і сім келишків. Потім зникла.