— Божечку! Прекрасно!

— Мати Божа, ти виглядаєш, як принцеса!

Білий вігвам роздувся від гордості.

Циліка, бідолашна, метушилася. Не лише Вілімів піджак був затісний, але й вона заледве застебнула спідницю, бюстгальтер був на неї «завузький, а ше тамтого місяця був якраз. Дзядек десь задівся», хімічну завивку їй «та дурнувата зле зробила», нічого їй не пасувало. Єдине, Богу дякувати, Бахура не було чути, він в своїм покої. Дзядеку мала дати шось поїсти перед тим, як йти, час летить, зара молодий з бар’яктарами[14] приїде, а вона, Катаринина хресна, ся спізнює. Який то встид буде.

Несучи тарілку з рагу з порею, легенько відчинила двері дзядекової кімнатки. Кімнатка була порожньою. Не здогадавшись поставити тарілку на стіл, ходила з кухні до кімнати. Ледь стримувалася.

— Вілім, Вілім, знайди дзядека, ніде його нема!

Вілім, як і завжди, десь зник. Циліка поставила тарілку і почала сама шукати дзядека по хаті. Від кімнатки до кімнатки, від спіжарні до ванної кімнати. Постукала у двері туалету, тоді їх обережно відчинила, а коли побачила, що й там порожньо, почала бігати, кричати і знову гукати Віліма. Врешті мусила зняти спідницю, щоб піднятися на горище. «Направду завузька». Дзядек сидів там на опорній балці і, міцно прив’язавшись і спрямувавши ліхтарика на Циліку, злостиво сказав:

— Я вирятуюся, а вас Сава змиє. Байстрюки прокляті.

Не могла його самостійно відв’язати, Віліма знайти не могла, час біжить, зара приїде молодий, та ж не може вона шукати помочі в Катарининій хаті…

Забувши вдягнути спідницю, вийшла з хати і вперше, відколи сусід з новобудови вселився, звернулася до нього. Чоловік саме заходив до хати.

— Сусіде, дорогий, під милий біг вас прошу, не маю зара від кого помочі чекати, маю хорого дзядека, зв’язав себе на стриху, під милий Біг вас прошу, поможіть.

Сусід небагато з того зрозумів, навіть злякався, що на горищі хтось повісився, але побачив, що нещасна жінка напівгола, і, звичайно, прибіг на допомогу. Це був сильний сорокалітній чолов’яга, який жваво піднявся нагору, спритно відв’язав старого, йому вистачило сил, щоб з незначною Цилічиною допомогою знести старого стрімкими сходами з горища. Коли вони нарешті закінчили важку справу, безвідмовний сусід, вислухавши все про Саву, яка їх всіх, байстрюків, змиє, а він вирятується, взявся потішати Циліку.

— Та дайтеся на стрим, сусідко, які подяки, хтозна, які ми будемо в старості. Якшо дочекаємось її, такі часи настали. Перестаньте, прошу вас, старому чоловіку треба поміч. Він не винен.

І посміхнувся, і чемно подякував, і відмовився від запропонованої чарки, та й пішов зачинити двері до гаража.

Циліка не могла надивуватися, як їй фест поміг вихований сусід з тої нової хати. Нагодувала дзядека, який, заспокоївшись, відразу заснув, натягнула нещасну спідницю і сама, з букетом рожевих троянд, рушила до Катарининої, Ірминої та Ітиної хати.

Здалека чулися сигнали клаксонів автомобілів.

Віліма знайшла перед Задругою, він стояв з уже прибулими гостями з найближчої родини: тітками і дядьками, вуйками і вуйнами, шваграми і швагровими, двоюрідними сестрами і братами, друзями і подругами, кумами і кумцями, колегами і колежанками, яких було більше п’ятдесяти. Пив пиво з пляшки.

— Ти своє дістанеш, коли ся додому вернемо.

Так йому сказала.

Сигнали клаксонів були все гучнішими, всі почали збуджено бігати, «Іта, де Іта, пильнуй обцаси, підніми вельон, ніц не рухайте, поки вони не приїдуть, жеби ніхто перед Катариною не виходив на подвір’я зустрічати гостей, вона найстарша, Вілім, ти йдеш з Катариною, я її хресна, Катарина, пильнуй, твоя ся брошка розстібнула, стрийко, ти пильнуй, жеби у всіх були фужери, коли вони підійдуть до дверей, всі співаємо «Ласкаво прошу, друзяко, у старий загорський дім», всі, всі співаємо…»

А може, передумають і прийдуть. І мама, і навіть дурна Ірма. Весілля ж і так буде цілу ніч тривати…

Колона автомобілів на чолі з дружбою та бар’яктаром зупинилася перед будинком. Першим вийшов дружба, а за ним рожевий Ловро. Одягнений був у вишуканий смокінг, у руці тримав букетик застиглих кал, але голова, Мати Божа, голова?!

Мала Пречиста і Дамір вже стояли біля паркану. Тобто Дамір стояв біля паркану, а Мала Пречиста вигинала шийку, сидячи на його плечі, щоб, бува, не пропустити нареченої. Була збуджена, як дівчинка, і Дамірові це видавалося смішним.

Усе пішло не за планом. Вілім запам’ятав, що має йти перед нареченим, але забув, що найважливішою є Катарина, залишив її перед будинком і рушив сам, ніхто не заспівав «Ласкаво прошу, друзяко, у старий загорський дім», бо наречений приїхав з оркестром; тамбураші[15] затягнули «Хто тя має, тя не має, хто не має, той жадає», всі перемішалися, пропонували один одному келихи, дві подруги шпильками і букетиками прикрашали лацкани маринарок гостей нареченого, отримували інколи й грошові віддяки, мама нареченого гаркала на чоловіка, чоловік гаркав на жінку, але врешті якось пропустили рожевого Ловро до хати.

Сцена була прекрасною, пізніше так усі казали; Ловро не міг відвести погляду від своєї королеви, а вона дійсно виглядала, як королева. Катарина привітала Ловро в хаті замість «наших батьків, яких серед нас вже нема», потім всі випили, всім вистачило келихів, дякувати Богу, достатньо купили, тамбураші знову заграли «Хто тя має, тя не має, хто не має, той жадає». Циліка ледве домоглася, аби заспівали «Ласкаво прошу, друзяко, у старий загорський дім», і обернулася до Віліма, який посміхався.

— Зара співай, коли я ти повідаю, зара співай, видиш, же нас хочуть переспівати якоюсь своєю.

І Вілім обійняв хрещену своєї Циліки Катарину, і вони так гарно заспівали. Дружно заспівали.

Зараз точно вже співають. А мама сто процентів не співає. Вона точно думає, що мені недобре, бо я сам в лікарні, і тому не співає.

У нареченої багато випили, але практично нічого не з’їли. Їжі залишилось ще на два заходи гостей. Так пізніше казали. Тамбураші потроху піднімали настрій, Циліка наказувала всім, що вже час рушати до церкви, «та ліпше там зачекати, ше поки знимки пороблять, та й ніц нам біля церкви не зробиться, взагалі не зимно, ніби завтра не Всіх святих».

Чоловіки домовлялися, як вибудувати колону, ті вулички вузькі, швидше влетиш комусь в спальню, ніж розвернеш автівку. Хто перший, хто другий, Іта і Ловро в другій автівці, перед ними дружба, ні, дружба за кермом, не за кермом, дружба з тамбурашами, хто понесе прапор, бар’яктар випив, але рука ще міцна…

Нарешті рушили до дверей, і Катарина заплакала. Іта покидала свою рідну хату. Ірма теж заплакала, Катарина ніколи її такою не бачила.

«Хто тя має, тя не має, хто не має, той жадає…»

Дамір, що стояв біля паркана, вже перелякався, що Мала Пречиста впаде.

Вийшла Іта, ледь протягнули переляканий вігвам через хвіртку на подвір’ї. Під’їхали автомобілі, якими мали їхати наречені, і Мала Пречиста нарешті побачила весільну сукню.

— Боже мій, Ісусе, прекрасно, як цариця небесна!

Почула, що сказала, і про всяк випадок вивела ручкою якийсь знак на грудях.

Вервечка автомобілів від’їхала, звук клаксонів віддалився, сусіди відійшли від вікон, Дамір зайшов до кімнатки і поставив задоволену Малу Пречисту на стіл.

Катаринина, Ірмина й Ітина хатинка тремтячим голосом завела пісню:

14

Бар’яктар — чоловік, який за традицією несе на чолі весільного кортежу національний прапор.

15

Оркестр чи група музикантів, які грають на тамбурах — традиційних балканських музичних інструментах.