Ірма поспішала до перукаря, Катарина поспішала до Дадика. Ірма взяла сумку з комоду в передпокої і не встигла закласти її на плече, коли Катарина почала знімати свою куртку з вішака, і сестри буквально зіткнулися. В Ірми випала сумка, і вміст повністю висипався на підлогу.

— Божечку, вибач…

Катарина зігнулася, щоб допомогти сестрі зібрати речі. Її рука застигла.

— Ірма, це ж Дадиків мобільний. Чого він в твоїй сумці?

— Уявлення не маю. Я й не знала, що він в мене.

Ірма не піднімала погляду, збирала речі.

- Ірма, я тебе питаю, звідки Давидів мобільний в твоїй сумці?

Ірма люто підвела голову.

— Кажу тобі, не маю уявлення. Я ж не пильную ту торбу кожного дня. Може, Давид його випадково поклав, може, пожартував… Не знаю.

— Ірма, вся сварка з Дадиком почалася через те, що він загубив мобільний. Як ти не знала? Як він ні разу не задзвонив?

Ірма все зібрала і підвелася. Вони були самі на порожній сцені. Сопіли одна на одну.

— Катарина, може, Давид його навмисно вимкнув і поклав в мою торбу. Просто хотів отримати новий мобільний, як і всі діти: якщо вдасться — добре, а не вдасться — знав, де його поклав, і просто сказав би тобі, що знайшов його. Зрештою, ти ж знаєш, що він любить втягати мене у ваші сварки. Покумкай трохи головою. Невже ти й сьогодні, перед Ітиним весіллям, мусиш на мене нападати?

Катарина здалася.

— Вибач, певно, так і є. Побачимо, коли він пробудиться.

Взяла мобільний і поклала його до своєї сумки. Виходили, не попрощавшись.

Я помічаю, що багато часу проводжу сам. На початку постійно, постійно хтось біля мене був, це було, певно, в перші дні, хоча я, дурень, їх не рахував, та й не міг, бо в палаті завжди було однаково світло, то я й не знав, чи то день, чи ніч. А зараз часто нікого нема. Це, можливо, добре, бо вони, звичайно, думають, ні, не думають, а достеменно знають, що мені ліпше, що я невдовзі остаточно прокинуся і піду додому, і тому вони не сидять постійно біля мене. Все одно я їм вдома швидко набридну.

Але те, що я, як сказав би мій дідо, «<i>зденервований</i>», це точно. Чому? Бо я зм'як і починаю помічати, що мені їх бракує. Не хочу бути сам.

От такий я: взагалі я йду з дому, вожуся трамваєм і можу бути сам до післязавтра, і мені не заважає те, що я сам, але тут я не дуже щасливий від того, що нікого нема. Геть перетворився на дівчинку. Я навіть до тої медсестри звик: тепер і вона почала звертатися до мене «<i>Мишеня</i>», і мене наче менше болить, коли вона коле. Насправді, мене й не болить, але вона цього не знає. Є ще одна, вона ще швидша від тої, яка мене називає <i>Мишеням</i>, але я її не дуже люблю, може, тому, що вона мовчить. І ще одна є, яка сміється на коридорі так, що я чую, коли вона йде до мене, але коли мені щось робить, не сміється, а постійно примовляє: «<i>Сьогодні маємо сонечко, скоро ми встанемо, зараз ми це виймемо, зараз ми те, зараз ми це</i>», що добре і недобре. Недобре, бо я того сонця не бачу і мені шкода через це, а добре, бо вона щось розказує, і пізніше я можу про це роздумувати.

Мені здається, що сьогодні вранці по моєму лиці повзала якась мушка чи маленький павучок. Чи метелик? Трохи мене полоскотало, але я не злякався. Мені тільки шкода, що я не бачив добре, що саме мене полоскотало. Коли мама прийде? Ось вона!

Катарина довго його цілувала, але не плакала. Розкрила сумку, вийняла Давидового мобільного телефона. Вона вже звикла абсолютно узвичаєно до нього звертатися і показала йому мобільного.

— Ірма його знайшла, але якщо тобі більше не подобається, то як тільки ти встанеш, ми купимо новий. Я без тебе не буду купувати, щоб не купити не такий. Добре?

Тоді замовкла, увімкнула телефон і переглянула номери, на які було здійснено дзвінки. Вийняла свого телефона, знайшла номер Відошича і надіслала йому повідомлення.

Потім присвятила час Давидові.

Розповіла йому, що тітка Іта сьогодні виходить заміж, що всі передають йому вітання і шлють поцілунки, що вона сьогодні більше не зможе прийти, але зате завтра вранці буде біля нього відразу, відразу, як тільки закінчиться обхід. Замовкла і згадала, що зазвичай в цей час приходив інспектор Відошич. А от сьогодні його нема. Субота, завтра вже день Всіх святих, потім поминальний день. Не побачить його до вівторка. Якщо й у вівторок він прийде…

Двері відчинилися, вона повернула голову, і Борис Горак побачив, як її обличчя згасло. Вона саме виходила.

— Слухай, я нині більше не зможу прийти, в Іти весілля, можеш трохи довше лишитися в Давида?

— Так, залишусь довше в Давида, маю потребу залишитися наодинці зі своєю дитиною.

Катарина не попрощалася з ним, коли йшла.

Борис зняв куртку і сів біля ліжка. Гладив йому руку, пильнуючи, щоб не торкнутися якоїсь голки. Мовчав. Тоді почав з «котику татів», потім сказав йому ще якісь таємничі слова на зразок: «Не віддасть тебе твій татусь-дракусь».

Щось згадав, поглянув на поличку біля Давидового ліжка, відчинив шафку і помітив книгу з казками, яку Катарина залишила, щоб була під рукою.

Узяв книгу і понюхав.

Вона пахла розтріпаними сторінками, які увібрали давній запах Давидових пальців, коли він уже сам вертів книгою й обирав казки, які хотів, щоб йому читали. На них були залишки шоколаду, які пахли брудними Давидовими пальцями ще з часу, коли він ходив у садочок. Були й якісь малюнки автомобілів і кілька Давидових підписів з оберненим великим Д. Горак вдихнув і врешті заплакав. Швидко встав, відвернувся від ліжка дитини. «Заспокойся, він не бачить тебе, не чує тебе, заспокойся». Заспокоївся і повернувся до Давида. Якийсь час дивився на нього, тоді пішов до куртки, вийняв окуляри, вернувся до стільця, сів, натягнув окуляри, перегорнув сторінку і почав уголос читати:

Колись давно-давно, в старі-прастарі часи, коли на землі жили дракони і чарівники, в одній печері поблизу далекого королівства на світ народився дивний дракончик. Його батьками були могутні і страшні дракони, які літали і заввиграшки вивергали вогонь, а оскільки це була їхня перша дитина, дуже зраділи своєму драконенятку. Обоє сподівалися, що маленький дракончик скоро виросте у страшного-престрашного дракона. Насправді було зовсім природнім те, що він був мацюпеньким, коли народився, всі народжуються маленькими, але невдовзі після його народження батьки все ж дуже занепокоїлися. Чому? В той час, коли дракончик побачив світ, інші дракони теж отримали поповнення у своїх сім'ях, але всі новонароджені драконячі дітки, які спершу також були дрібнесенькими, швидко розвивалися і росли. Час ішов, і всі-всі без винятку дитинчата відростили собі гарненькі животики, хвостики з жорсткими колючками, сильні крила і симпатичні ніздрі, з яких вже найбільш дозрілі вивергали лютий вогонь. Всі, абсолютно всі, крім нашого маленького дракончика. Лише він ні на йоту не змужнів. Коли його однолітки вже чудово літали навіть у грозову негоду, маленьке драконеня залишалося дрібненьким, яким і було: ніздрі, щоправда, трохи виросли, але вогонь не вивергали, хвіст, щоправда, трішки підріс, але не мав таких лютих колючок, а що ще прикріше, замість того, щоб пнутися вгору, драконеня гнулося до живота. Але найгіршим було те, що на місці драконівських крил виросло лише одне крильце на спині, якраз посередині, а ніжки… гм, майже ніякі. Одним словом, бідолашний, нікчемний дракончик. Замість того, щоб полетіти зі своїми однолітками і спалити бодай один сільський маєток, батьки мусили носити його на своїх плечах або возити у драконячому возику, що було ще більшою ганьбою. І доки вони отак літали з ним на спині чи возили його на прогулянку, замість мрій про вогонь і ватру, дракончик розглядав тваринок, які бігали полями і лісочками, дивився на риб, які борсалися у прозорих річках.