— О, який гарний цей коник, о, як прекрасно плаває та рибка! — викрикував він, коли вони летіли над пустотливими кониками і чистими ріками.

Не вгавав:

— Який гарний цей коник, як прекрасно плаває та риба!

Даремно йому матуся-дракуся казала, що дракони не люблять води, бо вона їм може погасити вогонь в ніздрях, і що швидкість коника ніщо порівняно із швидким драконівським польотом. Даремно, бо дракончик і далі з любов'ю і, мусимо визнати, деякою заздрістю спостерігав за кониками і рибками.

Батьки занепокоїлись: матуся-дракуся стурбовано пустила одну величезну драконячу сльозу, яка спричинила таку повінь, що у найближчому палаці у всіх принцес намокли туфельки і сукенки, а татусь-дракусь важко і заклопотано зітхнув, від чого знесло дах із сусіднього палацу, тому й сам король мусив весь тиждень спати під чистим небом зі смішним нічним ковпаком на голові.

А той король, який мусив весь тиждень спати під чистим небом, до того ж зі смішним нічним ковпаком на голові, був мисливим і розумним королем, який розумів, що треба щось негайно робити, бо якщо зрониться ще одна драконівська сльоза, постраждають не лише сукеночки і туфельки принцес, а вода може віднести навіть царські скарбниці. Знав той мудрий король, що якщо дракон ще раз чи двічі зітхне, здує не лише дах, але й весь палац, разом із королем, королевою, королевичами, королівнами і силою-силенною придворних. Мізкував, мізкував на королівському ліжку під чистим небом і нарешті згадав про свого придворного чарівника, який останнім часом був не надто зайнятий, але знав різноманітні чарування, то й, певно, й цьому дивному маленькому дракончику, і його плаксивій матусі-дракусі, і стурбованому татусю-дракусю зможе стати в нагоді.

Скинув уранці король свого ковпака, яким захищався від нічного холоду, натягнув золоту корону і передав придворним наказ допровадити чарівника до палацу. Вирушили придворні до чарівничих палат із важким серцем, бо хтозна, що в тих чарівників на умі і на що вони можуть перетворити звичайну людину, тільки тому, що в них кепський настрій. Перед самими чарівничими палатами спинилися: ізсередини долинали звуки жахливого кашляння і шмаркання, а їй-бо, і гучноголосого чхання. Надумали вернутися, бо їм ніяк не хотілося йти до такого засопливленого чарівника, але згадали про покарання, яке би їх спіткало, якби вони не виконали королівського наказу. Тому постукали і зачекали. Зі страшним скрипом двері все ж відчинилися, і придворні побачили, як перед ними із диму і кіптяви з'явився сам чарівник. На ньому карміновий плащ, на плащі блискотливі зірки, на голові чарівничий капелюх, у правій руці чарівна паличка, а в лівій руці… в лівій руці горнятко з гарячим чаєм. А ніс чарівника? Отаакеенниий! Весь набряклий і засопливлений, що знадобилася би справжня плахта, щоб його втерти. Ух! Яка застуда!

Придворні перезирнулися, але нічого не сказали, лише поклонилися і передали чарівникові королівське запрошення. Чарівник сердито втягнув шмарклі і ще сердитіше рушив до королівських палат. Ще з дверей гаркнув на самого короля:

— От як я застудився через мокрі ноги і відсутність даху над головою. Я подумую про те, щоб покинути двір.

Король вислухав його і з розумінням кивнув головою:

— Саме тому я тебе й покликав, могутній чарівниче, щоб ти врятував нас від ще більшого зла. Ти й сам знаєш, що ми з тутешніми драконами живемо у злагоді і загалом не маємо великих клопотів. Але в наших найближчих сусідів-драконів народилося слабке драконяче дитинча, яке не розвивається, матуся-дракуся пустила стурбовану сльозу — і от у нас повінь, татусь-дракусь зітхнув — і от ми лишилися без покрівлі. Тобі тут добре платять, живеш у шовку й оксамиті, тож вигадай, як збавити нас від біди.

Сів чарівник на запропоновану лавчину, шмаркав і пчихав, думав і думав. Засопливлений ніс і нестерпний кашель перешкоджали йому в цьому, але він був мудрим і знав, що мусить негайно щось вигадати.

Прогнати драконів чарами? Може, й допомогло б, але у їхню печеру можуть заселитися нові дракони, які б могли стати вельми неприємними. Чарами втерти сльозу матусі-дракусі? Ледь встигнеш одну втерти, як поллються нові. Перервати зітхання татуся-дракуся? Одне перервеш, невдовзі інше здує королівство.

Гадав і гадав, гадав і гадав… І вигадав.

— Придумав! Буде найкраще, якщо я допоможу маленькому дракончику вирости, як і всі його однолітки. Батьки з цієї нагоди будуть щасливі і перестануть плакати й зітхати.

Король на радощах підскочив так, що йому довелося обома руками притримати золоту корону.

— Як же ти це зробиш?

— Дуже просто. Лише запитаю маленького дракончика, чого б він найбільше хотів, а він, я в цьому не сумніваюся, забажає стати таким, як і решта драконячих дітей: сильним і великим драконом, який літає і вивергає вогонь. Чари мають найбільшу силу, коли чогось дуже-дуже забажаєш.

Король уже радісно пританцьовував, і йому анітрохи не заважало те, що він ускочив у калюжу.

— О мій вірний, могутній чарівниче, я винагороджу тебе повним возом золотників, тільки звільни нас від небезпеки!

І власне коли він це говорив, у найближчій печері матуся-дракуся поглянула на своє дитинча, що тільки-но прокинулося, і з жалю, що воно таке мізерне і жалюгідне, пустила нову сльозу, яка ще раз заповнила коридори палацу, а татусь-дракусь зітхнув, від чого здуло двері палацу.

Чарівник, плутаючись у своєму чарівничому одязі, буквально побіг до печери драконів, а король кричав йому вслід:

— Крім того воза із золотниками, отримаєш ще одного золотника, тільки позбав нас того нещастя!

Чарівник умить опинився перед входом до печери драконів. Чемно постукав у драконячі двері, бо з драконами ніколи не можна бути певним. Двері йому відчинила стурбована матуся-дракуся.

— Прошу, чарівниче, яким вітром?

Чарівник увійшов і все докладно пояснив занепокоєним батькам: що вони жили у злагоді до цього часу, що він дізнався, наче дракончик, хоча й на перший погляд дуже гарненький, але трохи повільніше розвивається, що зрозуміло, чому батьки цим стурбовані, що від їхніх сліз і зітхань при королівському дворі все пішло шкереберть і що він, могутній чарівник, зволить допомогти їхньому одинакові.

Ох, як батьки втішилися! Вони також пообіцяли чарівникові воза, повного золотників, і до того ж безкоштовний політ на драконовій спині, а їй-бо, і підкидання іскринки у камін, якщо чарівникові не захочеться чорнити рук. От, дитинча не спить, хай лише зволить запитати про його бажання. Обоє були переконані, що маленький дракончик забажає стати таким, як всі його ровесники: великим, могутнім і страшним драконом. Із нетерпінням чекали, коли чарівник підійде до дитячого ліжечка.

Хоч чарівник і надивився всілякого за своє чарівниче життя, але коли побачив мацюпенького дракончика, був приголомшений. Боже мій! Животик нікчемний, ніжок не видко, хвостик підігнутий до живота, мордочка… гм… більше нагадує коникову, ніж драконячу, а замість драконячих крил на спині щось наче, наче… наче крильце, риб'ячий плавець, чи що. Ох!

Але нічого не сказав, лише торкнувся дракончика своєю чарівною паличкою і проказав:

— О маленький дракончику, яке твоє найбільше бажання? Ким би ти хотів стати?

Маленький дракон пожвавішав, підскочив, поглянув своїми великими оченятками на могутнього чарівника і дуже-дуже голосно, навіть заголосно для своїх розмірів, вигукнув:

— О, найбільше я б хотів стати коником, який би вмів плавати як риба!

Як тільки це промовив, на кінчику чарівничої чарівної палички зблиснула блискавка, освітивши всю печеру. Піднявся густий дим, чарівник і батьки почали пчихати і кашляти сильно-сильно. Мусили зачекати, доки той дим розвіється, щоб добре роздивитися чарівникову роботу.