Катарина була певна, що Давидів стан поліпшується. Уже й вона, наскільки була здатна, пройнялася святковою атмосферою приготувань до весілля. Знала, що завтра вдягнути, знала, що мусить трохи освіжити зачіску, виділити час на прийняття ванни, зробити епіляцію на ногах, пошуруватися жорсткими щітками, добре наситити тіло олійками і довести до досконалості нігті. Усвідомлювала, що має гарні руки, а нігті були єдиною природною прикрасою, яку вона гордо носила. Згадала про прикраси, ту брошку на лацкані короткої курточки, і вирішила її завтра причепити на свій бежевий шовковий костюмчик, який має гарно виглядати. Адже вона стоятиме поруч з Ітою.

Відважилася зупинити чергового лікаря перед тим, як увійти до Давидової палати. Він не мав часу, руки тримав у кишенях халата і лише кинув їй на ходу фразу, що обхід минув, що дитина в стабільному стані і нема змін у загальному стані пацієнта. Уже вивчила, що коли лікарі не виймають рук із кишень, у них є важливіші за розмови з родинами хворих справи.

Давид був спокійним, непорушним. Шум апаратів і її заспокоїв, хоча вона й навчилася не дивитися на них, на відміну від Давидового тата, який завжди спершу перевіряв екрани. Вона ні, вона вірила Давидовому обличчю.

Ще й не поцілувала його у відкриту ніжку, ще й не підійшла до нього, як двері прочинилися й увійшов інспектор Відошич.

Посміхнулася, зашарілася, як підліток, і навіть не привіталася з ним. Так зніяковіла. Знітилася.

Червінь, як це зазвичай буває з позіханням, передалася Відошичу, і ситуація стала вкрай неприємною.

— Вибачте…

— Та ні, заходьте, я просто розгубилася. Думала, що це Давидів тато. «Брешеш, Катарино».

— Я їхав цією дорогою, скористався нагодою і зайшов сказати вам, що я кілька разів зв’язувався з патрульною поліцією, яка інтенсивно шукає автомобіль, що власне й довів Давида до цього стану. Є припущення, що напали на його слід. І це для нас буде дуже корисним. «Брешеш, Відошичу».

— Дякую вам, але я якось і не роздумую про те, що сталося, ані про те, хто до цього причетний. «Брешеш, Катарино».

— Я вас розумію. «Брешеш, Відошичу».

Посміхнувся до неї.

— Ви сьогодні виглядаєте веселішою. Видно, що Давидові краще, тому вам і рум’янець повернувся на щоки. «Брешеш, Відошичу».

— Та ні, це через завтрашнє весілля сестри. «Брешеш, Катарино».

— І брошка вас робить веселішою. Так от, завтра субота, а потім два дні свят, то я прийшов вам сказати, що не зможу прийти в лікарню, теж маю домашні справи, могили родичів далеко, я родом не з Загреба.

Не питала його, звідки він, і Відошич невідомо чому приписав це гарному вихованню. Продовжив:

— Але я, звичайно, весь час буду на зв’язку з колегами, які будуть на чергуванні, і розслідування цієї справи ми ні на хвилину не припинимо. Для нас свят не існує. «Брешеш, Відошичу».

— Та не обтяжуйте себе приходами в лікарню, я дійсно думаю, що більше нема такої необхідності. «Брешеш, Катарино».

Перепросив, що досі не дав їй номера свого мобільного телефона, Катарина із вдячністю його записала у свій мобільний телефон, поглянула на інспектора, почервоніла, і її червінь знову передалась Відошичу.

Без стуку зайшов Борис Горак, щось сказав, Відошич обернувся до ліжка і сказав: «Тримайся, Давиде», а «До побачення» скерував і Давидовій мамі, і Давидовому татові.

Що б на це сказав мій дідо? Мій дідо сказав би: «<i>Це ні в які ворота не лізе</i>». З інспектором заграє моя мама, а не він — з нею. Ну добре, і він трохи, але мені здається, що вона в цьому головна. Це видно з того, як неприродно вона себе вела, коли з ним розмовляла. Я її знаю. Але ж мені було соромно! А мій старий прийшов, коли їм було найцікавіше, і тоді він сказав інспектору, а, певно, й мамі: «<i>Не буду заважати вам насолоджуватися, сподіваймося, що й Давид насолоджується</i>». Тоді інспектор пішов, бо він не такий дурний, незважаючи на те, що він поліцейський, а старий зі старою, звичайно, потім сварилися. Але не так, як звичайно. Я знаю свою маму, вона щось підозрює і в чомусь звинувачує мого тата, але я якось ніби не хочу чути того, що вона йому говорить, тому й не чув до кінця. Тільки розумів, що старий страшно знервувався, бо сказав їй, що буде вимагати від лікаря, щоб той визначив, хто може відвідувати мене і в який час, на що йому мама сказала: «<i>Ну то ти будеш приходити кожних два тижні</i>». Я відразу вимкнув вуха. Насправді я це й раніше вмів. Ну це, вимикати вуха. Спочатку, коли я ще був малим, тренував це на старих, а зараз можу на всіх. Прекрасно можу вимкнути вуха, ніби маю свій пульт. Навколо мене можуть балакати хто про що хоче, я їх не чую, якщо не хочу. А зараз, коли вимкнув вуха, мав на увазі щось абсолютно інше. Я роздумував, що дуже дивно, що Мірта просила передати мені вітання. Минулого року це було би майже нормально, поки я був у третьому класі, а вона — в четвертому. Ну добре, ні тоді це не було дуже нормально, бо навіть хлопці зі старших класів не знають нас з молодших класів, а тим більше дівчата. Але зараз, коли вона в п'ятому… Неможливо. У фільмі було б нормально, якби вона прийшла до мене і стояла біля мого ліжка, тримала мене за руку, купила мені, скажімо, кульку. Але наша школа — це щось інше. Забудь про те тримання за руку, якщо ти в четвертому, а вона — в п'ятому. О, а зараз уявіть, що вона прийшла, а моя дорога мама читає мені байки! Краще було би, якби я втік далеко за завісу, поки є час. Не можу більше навіть думати про це. Та й трохи втомився. Але мої старі ні. Вони ще будуть сваритися, якщо лікар не прийде і справді не заборонить їм приходити.

— Катарино, я тебе попереджав, що не хочу бачити цього чоловіка в Давидовій палаті. Де ти будеш з ним бачитися — це твоя особиста справа, але тут, біля Давида, ви не будете провадити веселі розмови. Ясно?

— Ми не провадили веселі розмови, він прийшов повідомити, що поліція, яка веде Давидову справу, вийшла на слід…

— Прошу тебе, не роби з мене дурня. Я цілих п’ять днів стримую себе, щоб не сказати тобі те, що маю сказати: якби ти турбувалася про Давида як треба, дитина не опинилась би на дорозі вночі, коли жодної дитини, яка має маму, на дорозі нема.

— І дитини, яка має тата. А той батько не відповів на дзвінок, коли я йому дзвонила, щоб сказати, що його дитини нема.

— Ти не лишила повідомлення.

— Ти не взяв слухавки. Бачив, що я дзвоню. Лишилось сповіщення про дзвінок.

— Де була твоя дитина?

— Може, йшла до батька, який не відповідає на дзвінки.

— Катарино, цю розмову закінчено. Я не буду в такий спосіб розмовляти в палаті дитини, перед ним.

— Та ну, а чого? Ти ж все одно не віриш, що він нас чує.

— Коли все мине, я буду вимагати опікунство над дитиною.

— О, твоя жіночка не дочекається цього. Чим його буде годувати — кропивою?

Горак замовк і дивився на Давидову маму, яка цієї миті не нагадувала людину, яку він знав. Не нагадувала покірливу жінку.

Поцілував Давида і пообіцяв прийти завтра, коли нікого не буде.

Пішли: спершу тато, а тоді й мама. А я, очевидно, мав би тепер бути щасливим, що їх нема. Але не є. Було б найкраще, якби вони все ж розподілили час, який будуть проводити біля мене. Нехай мені розповідають, що завгодно, і читають казки, можуть навіть гладити мене, але кожен для себе. Дивно, замість того, щоб після такого довгого лежання — а лежу я вже сто років — стати розумнішим і трохи сильнішим, я перетворився на якогось слимака. Справжній пуголовок. Постійно мені чогось шкода, постійно чогось боюсь, не можу нічого згадати. Ковачич вже зараз може влаштувати феєрверк над школою. Коли вернуся, буду гіршим за того Соблича, який перейшов у спецклас. Буду плакати біля дошки, всього буду боятися, ховатися за тими нашими замурзаними шторами в класі і тікати, як дурний, як тільки побачу Ковачича. І то я, таємний агент Давид Горак. На щастя, цього ніхто не знає, тому не так страшно.