Якби мене хтось і питав, ким я стану, я точно не сказав би йому, що стану таємним агентом. Коли мене хтось питає, а таких небагато, я кажу те, що і всі: або «<i>ще не знаю</i>», або «<i>програмістом</i>», або «<i>конструктором</i>», що так само тупо і неможливо, як і стати пробним гонщиком Формули чи таємним агентом, бо я завжди дістаю «двояру» з математики, але всі це проковтують. Все одно я вперся, що стану таємним агентом. Чому? Тому що хочу, щоб мені було цікаво в житті. Щоб щось в моєму житті діялося. От, наприклад, моя мама має нудну роботу в банку, має подружній клопіт — це з татом, має сімейний клопіт — це зі мною, має менінгіт з грішми, має дурнуватих колежанок і секс в неї ніякий. Тато має нудну роботу, має подружній клопіт — моя мама і його жінка, має сімейний клопіт — це я, має менінгіт з грішми — аліменти, тобто я, має дурнуватих друзів, секс, впевнений, в нього ніякий. Я маю подружній клопіт — мої старі, маю сімейний клопіт — мама і я, я і тато, маю менінгіт з грішми, що логічно, друзів практично абсолютно дурнуватих і секс мені ніякий. Ніякий. Якби мої старі жили ще сто років, провадили би загалом те саме життя, а якщо і я стану якимось аналітиком чи кимось ще дурнуватішим, то навіть якби я жив ще двісті років, провадив би таке ж життя, як і зараз, в десять років. Тобто завжди одне й те. Я цього не хочу. А якби я став таємним агентом, пережив би стільки подій, мав би стільки можливостей, стільки би подорожував, мав би цікаву роботу, а подружніх клопотів не мав би, мав би гроші, а чесне слово, і секс, і то не з Горваткою. Нііі… ні… Горватка. Бо якщо краще подивитися, якщо постійно одне й те і нудно, виходить, що нема різниці, живу я якихось дурних десять, дурних п'ятдесят чи дурних двісті років. От тому я стану таємним агентом.

Раніше, коли я був малим, я не роздумував про те, що мушу чомусь навчитися чи кимось стати, типу лікарем чи щось подібне, щоб мені круто в житті велося. Я завжди хотів стати кимось цікавішим, хотів бути драконом, чи пророком, чи чарівником, чи бодай розуміти мову тварин. Тому я й любив слухати ті байки, бо міг стільки всього уявити, але не ті мамині палаци і золоті туфельки чи подібні дурниці.

От і зараз, коли я добряче постарів, коли трохи розмірковую про ті казки, завжди думаю, що добре мати крила, чи бути дуже сильним, чи розуміти, що говорять тварини. Тепер, коли я деколи стаю виключно своєю головою і чую себе, як дихаю в каструлю, мені здається, що я би міг чути розмову деяких тварин. Серйозно. Це дивно, але доки ви не пробували, не кажіть, що це неможливо. Коли я перетворююся на ту свою круглу головегу і дихаю, як в каструлю, я нічого іншого не чую, крім свого дихання. Але думаю, що міг би чути і розуміти мову тварин. Шкода, тут біля мене точно нема тварин, і я не можу перевірити, розумію я їхню мову чи не розумію. Хоча мені здається, але, певно, тільки здається, що недавно пролетів якийсь метелик. Хтозна? Може, я зрозумію його, якщо він заговорить.

День був сонячний і, як всі говорили, загребців цього року чекає гарна погода на свято Всіх святих. Дамір і Мала Пречиста, на жаль, не сміли навіть думати про нову прогулянку. Хоча Циліка й виходила з хати, але несподівано поверталася і від збудження, спричиненого Ітиним завтрашнім весіллям, постійно щось забувала. Ні Мала Пречиста, ні Дамір не могли встежити за її пересуваннями і тому вирішили краще причаїтися в Даміровій кімнаті. Попри те, що вони могли розмовляти, не розтуляючи рота, Мала Пречиста про всяк випадок сховалася за образом Діви Марії і звідти уважно пильнувала, щоб, бува, не прочинилися двері кімнати. Циліка нарешті крикнула Віліму, що йде до дівчат допомогти «попрятати в Задрузі і повісити фіранки». Обоє полегшено зітхнули.

— Скажи, коли ти був малим, молодшим, як би то сказати, дитиною, ким ти хотів стати? Кимось же ти хотів стати.

— Так.

— Скажи! Скажи мені!

Не відразу відповів. Пречиста не вгавала. Йому навіть здалося, що вона нетерпляче стукнула по склі образу.

— Спочатку я хотів стати кухарем.

— Ох, ти би був Маленьким Муком і Кухарем карликом Носом в одній особі! Тепер мені зрозуміло, чому тебе вкусив гусак.

— Прошу?

— Та нічого, це я так, про себе…

Дамір зібрався з думками.

— Потім хотів… Хотів стати годинникарем.

Відчув, що вона заспокоїлася і уважно його слухає.

— Годинникар? Чудово. А чому?

Мовчав, йому не подобалося, що вона випитувала його так, як, за його спостереженнями, дорослі люди випитують дітей. Вона це відчула. Спробувала виправити помилку.

— Тобто мені дуже подобається це ремесло, але мене цікавить, чому саме ти його вибрав.

Дамір оцінив її інтонацію. Здалося йому, що цього разу все було гаразд.

— Годинникар? Бо годинникарі мали гарні майстерні, в яких працювали. Бо мали справу з коліщатками — маленькими, ледь помітними. Бо лише вони використовували потужні світла. Бо було чути цокання, тіктакання в їхніх майстеренках.

— Гарно, тааак… А чого ти так говориш, ніби їх вже нема?

— Певно, є, але їх наче більше нема тут. Зникли з маленьких вулиць. А вони були. Багато.

— Так, ти правий. Чекай, я перевірю дещо. Точно. Невдовзі попрощаєтеся з останнім годинникарем у Загребі. І не тільки годинникарем. І з канатником, парасольником, ковдрівником, гострильником, чоботарем… Найдовше вам будуть потрібні аптеки. І магазини здорової їжі.

Дамір злякався.

— Коли? Чому?

— Не бійся, не так скоро, як ти думаєш. Але скоро, якщо рахувати за моїм часом.

— Твоїм часом?

— Так. Моїм часом.

— Ну так. Ти багато знаєш про час. Виходить, що й ти насправді свого роду годинникар.

— Ні, але в нас є годинникар в близькій родині. Дуже кваліфікований годинникар.

Вона махнула ручкою.

— Облишмо мене. Про тебе мова. Скажи, це всі причини, через які ти хотів стати годинникарем?

— Ні. Мені подобалося, що люди заходять до майстерень годинників занепокоєні, а виходять загалом задоволені.

— І?

— І тому, що уявляв собі, як я сиджу на годинникарському стільці, зробив усю роботу, всі пішли задоволені, я відклав той, ну той апарат, що мав на оці, поволі кручуся на тому рухомому стільці, годинники навколо мене цокають, цокають, цокають, а я крізь вітрину майстерні дивлюся, як проходять люди. І вони не знають, що я відмірюю їм час.

— Так, це схоже на роботу мого сина…

Обрубала речення, задумалася і, стишена, дала йому знак, щоб він замовк.

Тоді підвела голівку, показала ручкою кудись ліворуч і спокійно сказала:

— Там, насправді не так далеко звідси, на тій Савській дорозі, під час великої повені втопився один старий годинникар. В останню путь його провели годинники. Цоканням.

Обоє мовчали якийсь час і, дихаючи в унісон, приєдналися до вічного звуку годинників, які провели старого годинникаря. Першим озвався Дамір.

— Скажи, а ти хотіла бути кимось іншим, кимось іншим… ніж тим, ким ти є.

— Не знаю. Мені здається, що всі роботи важкі. Інколи мені здається, що моя не така вже й важка.

— Але щось же ти точно хотіла. Я не вірю, що ти ніколи нічого не хотіла.

— Та я не конче хотіла чимось іншим займатися, але дещо таки сильно хотіла. Цього ніколи-ніколи не кажи нікому. Найкраще буде, якщо ти забудеш відразу, як тільки почуєш.

Дамір чуйно нашорошив вухо.

— Я би хотіла ходити на високих каблуках. І трохи влаштовувати розваги з гарбузами в Ніч відьом.

Тільки рота роззявив. Те, що він почув, було настільки дурним, що він без зусиль в той же момент забув і своє питання, і її відповідь.

Відошич сидів сам у своєму кабінеті і слухав, як підбори його секретарки цокають по підлозі сусіднього приміщення. Звук його дратував, але зарадити цьому неможливо. Спробуй скажи щось проти жіночого взуття… Мобінг.