— Хочеш, відпочинемо трошки, я переконаний, тобі не дуже зручно в кишені. Можемо піти до тої лавки он там, вона вільна, я тебе вийму… ну, допоможу тобі вилізти з кишені.

— Ну не знаю…

Безколірним голосом Дамір заспокоїв її:

— Біля мене ніхто не сяде.

До неї повернулася веселість.

— Ти дуже уважний. Можемо й відпочити трохи.

Лавка була порожня, обернена непрактично — просто до величезних парасоль, і Дамір сів, майже переконаний, що до них ніхто не підсяде. Турботливо підняв долоню і не відвертав голови, доки Пречиста вилазила з кишені. Зручно вмостилася, опустила ковнір-каптур і труснула головою.

Зітхнула. І Дамір, заразившись зітханням, зробив те саме.

— Скажи, ти завжди в одній і тій же сукні?

Пречиста опустила голову, ручками розтягнула платтячко, по-жіночому розчаровано завертіла головою, підвела погляд, поглянувши на Даміра.

— Ну так. Постійно в одному й тому ж. Люди так звикли, то я й в однаковому ходжу.

— Шкода, багато гарненьких сукеночок тобі би пасувало.

— Жила колись одна Мала Кравчиня, вона так чудово шила. Її сукні я би носила.

Зітхнула ностальгійно:

— Ах, які це були плісе!

— Прошу?

— Ну, це коли сукня схожа на гармоніку.

— А…

Відразу зрозуміла, що знайшла не найкращого співрозмовника, і вмовкла. Дамір не вгавав.

— І я практично завжди в одному й тому ж. Але я не вибираю свого одягу. А чого ти в одному? Принаймні ти би могла вибирати.

— Ні, власне я й не можу вибирати одягу.

— Як це?

— Це одна з небагатьох вічних речей. Якою тебе запам’ятають, так і залишиться. На віки вічні.

— А як тоді з тими, хто постійно переодягається?

— їх здебільшого не пам’ятають. Ні за чим.

Обоє махали ногами. Тобто він — ногами, вона — ніжками.

Промовила радісним тоном:

— Хочеш, я тобі розкажу про ту Малу Швачку?

— Про що мені розкажеш?

— Ну історію, казку. Всі їх люблять.

Йому було неприємно. Не хотів навіть думати, що вона починає вважати його дитиною, як і інші.

— Ну не знаю, не знаю, чи то для мене.

Вона відчула, чого він боїться.

— Не бійся, всі інколи люблять казки. Ось зараз, доки ми проводжаємо сонце, доки гріємося, я тобі можу розказати казку. Але ти мусиш вміти слухати!

— Ну, добре.

Дамір умостився, щоб йому було зручно. Пречиста теж умостилася, щоб їй було зручно.

Колись давно-давно, в одному далекому місті, яке пишалося своїми красивими площами і церковними вежами, а передусім прекрасним палацом, що височів на пагорбі над привітними хатками, жила дівчинка з особливим іменем. Звали її Гармонія. Усі інші дівчата в місті гордилися своїми звичайними іменами. То були Марти, Марії, Анни, Крістіни, Катарини, але їй дісталося зовсім незвичне ім'я. Ні, дівчина не була щасливою через це. Коли вона була ще зовсім маленькою і бавилася з дітьми, вони насміхалися з неї, а коли підросла, не насміхалися відкрито, але часом вона чула зловтішні смішки, коли ішла вулицею.

— Гармонія, Гармонія, га-га-га, гагагармонія!

Тому Гармонія почала все частіше уникати своїх однолітків, все менше бавилася з дітьми, довгі години проводила вдома. Бралася за різну роботу, але найбільше її приваблювала голка з ниткою, і так з-під її пальців невдовзі почали виходити гарненькі сорочечки, сукеночки і плащики. Була настільки вправною і вмілою, що нікому не дозволяла брати її одежини, все сама і прала, і прасувала. Взялися її хвалити і домочадці, і сусіди, і родичі, і хресні, і тітки, і стрийни. Трохи-потрохи про вправну кравчиню почала ширитися слава, і багато часу не минуло, як заповзялися до неї ходити і тітки, і стрийни, і сусідки, і далекі родички, а через трохи й незнайомі жінки, просячи малу кравчиню зшити їм гарні шати.

А мала кравчиня із найзвичайнісінької тканини вміла скроїти легку і гарну сукеночку, і жінки не могли надивуватися, як із простого полотна, яке вони принесли, настає ошатна сукня, що переливається кольорами веселки. У неділю, коли жінки одягали свої парадні сукні для прогулянки, площа перед церквою ставала дивовижною, наче галявина квітів, яку гойдає весняний вітрець. Це були сукні прекрасних кольорів і особливих кроїв, і в них жодна пані не почувала себе ні потворною, ні старою, а красивою і легкою, наче їй лише сімнадцять років. Мала кравчиня кроїла й шила, прала й прасувала без спочинку. І так у містечку і його околицях невдовзі всі забули ім'я Гармонія і назвали крихітну дівчинку іменем Мала Кравчиня. Усе в її житті було гарним і світлим, мов відсвіти дивовижних барв, що переливалися в її руках, коли вона віддавала захопленим жінкам їхні нові сукні.

У той же час у палаці над містом жила одна вередлива принцеса, якій все було не до вподоби, нічого її не цікавило і не тішило. Одягнуть її в золоту сукню, а принцеса погляне на себе в дзеркало, заплаче, і сукня вмить перетвориться на жалюгідну зім'яту ганчірку. Взують її у срібні туфельки, принцеса сердито тупне ніжкою, і туфелька на очах розгублених фрейлін перетворюється на незугарний личак. Доправлять їй вишукані лагомини і смаковиті потрави з далеких південних країв, ананас на таці перед нею обертається на величезну ріпу, апельсини — на звичайну картоплю, а черешні відкочуються, перетворившись на дикі каштани. Приведуть вороного красеня, а він починає ревіти по-ослячому і здивовано стригти величезними вухами, що аж придворні і фрейліни розбігаються світ за очі.

Бідолашні батьки вередливої принцеси були схвильовані і стурбовані. Їхнє королівське серце розривалося, слухаючи щоденний плач улюблениці, і вони справді не знали, як цьому зарадити. Аж тут одного дня дійшла до них чутка про Малу Кравчиню. І вони негайно по неї послали.

Того ранку Мала Швачка закінчувала сукеночки для своїх двох сестричок і, нічого не передчуваючи, саме спостерігала, як її наймолодша сестричка захоплено вертиться перед дзеркалом у платтячку кольору цикламена, яке пахло лісовими цикламенами.

Аж ось раптом почувся стук кінських копит, заскрипіли ворота, перемішалися збуджені голоси батьків і строгі голоси вояків, і врешті відчинилися двері кімнати, в якій Мала Кравчиня одягала свою сестричку. Дівчатка перелякалися, а потім страшенно здивувалися, коли перед ними постав молодий вродливий придворний і оголосив домочадцям, що сам король викликає Малу Кравчиню до двору. Дівчинка настрашилася: містом уже рознеслися чутки, що молоденька принцеса завдає неймовірних клопотів при дворі, а люди до тієї історії ще всякого додумали. Розповідали, що принцеса самим своїм поглядом перетворює головку келю на жабу-ропуху, а картоплю дотиком — на товсту кротиху.

Але Мала Швачка не сміла суперечити: королівський наказ — це королівський наказ. Розцілувалася вона з батьками і сестричками, заплакала, тоді втерла сльози, взяла свої голочки і клуночок з нитками, і в супроводі придворних рушила до палацу. Заплакали і хресні, і тітки, і стрийни, і бабці, і сусідки, і всі решта жінки з міста, але не стільки через те, що співчували Малій Кравчині, скільки тому, що знали, що ніхто їм більше не зможе скроїти такі гарні шати.

Як тільки Мала Кравчиня увійшла у двері палацу, її відвели до короля і королеви. У відчаї через свою дочку, вередливу принцесу, вони ще трималися за золоті корони, але коли побачили гарненьку кравчиню, зраділи і почали їй розповідати, що їх непокоїть. І відразу сповістили їй, що очікують від неї, що вона зшиє для їхньої улюблениці сукеночки, які не перетворяться за мить на ганчір'я. Спровадили її у свої палати, наказали, щоб винесли і поклали перед Малою Швачкою найкращі сукна й оксамити, шовки і парчу, прошиті золотими нитками і оздоблені дорогим камінням. Але Мала Кравчиня попросила лише просте полотно, зачинилася в кімнатці, виділеній для неї, відразу взялася до кроєння і шиття; працювала цілу ніч аж до ранку.