<b> <i>Кульмінація настала за столом. Ішлося про нігті. Доки нігті були природним завершення пальця, я міг визнати, що в неї гарні руки, що доволі рідко трапляється в людей такого походження. Так, руки, насправді, єдине, що у неї було гарним. Я й не помітив, що мода на форму нігтів змінилася, аж доки вона одного дня не тицьнула мені під ніс якісь страшні білі шуфельки, якими закінчувалися пальці. А що було найгірше, вона думала, що з ними стане сексуальнішою. Привабливішою. Причому, для мене!? Я, звичайно, й раніше визвірявся на неї, я й не думаю це заперечувати, але тоді я наговорив їй страшних речей — здебільшого про її походження, про землю з приміського городу, яку ніякими чистками і ніякими накладними нігтями неможливо приховати, про рештки фекалій, наліплених на ті нігті, які вона з'їдає, кусаючи хліб. Через кілька днів я попросив пробачення і, певно, на знак примирення зайнявся з нею певними фізичними вправами, але побачивши ті нігті, я до певної міри покинув ту хату. Просто мій мозок пішов геть. Більше я його не тримав під контролем. Він вирушив у подорож і зробив те, що мені тоді здавалося значно природнішим, ніж життя з людиною з білими шуфельками замість нігтів: почав шукати близьку людину. Я, а насправді мій мозок, що пішов геть, почав шукати когось близького. Але про ці мої ментальні блукання розповім після короткого відпочинку.</i> </b>

— Даміре, я не перевірила: ти маєш ще когось на світі, крім тої твоєї опікунки, Циліки? Якусь близьку людину?

— Ні, нікого не маю, принаймні я так думаю.

— Ні двоюрідних братів і сестер?

— Ні, нікого не маю. Спочатку я був у якомусь домі, але я того не пам’ятаю, а коли мені виповнилось сім років, спершу був у дзядека, але він тоді був дядьком, і його жінка була моєю цьоткою, а потім мене взяла до себе Циліка, коли дзядек дуже зістарівся. За гроші. Вони про мене піклуються.

Вона бачила, що він засмутився.

— Даміре, я тебе образила?

— Ні.

— Хочеш додому?

— Ні, я тобі ще майже нічого не показав.

— Добре. Куди підемо?

— Хочеш, підемо в парк сядемо?

Дамір не без гордості показав рукою на ямисько, поросле старими хворими деревами і запущеними кущами, яке трешнєвці споконвіків називали своїм парком.

— Ні, я не люблю заглибини. В них скупчується волога.

Без причини додала:

— І печер не люблю. Так само через вологу. Крім того, що це за парк такий у вас?

Справедливо образився.

— Це справжній парк, наш, трешнєвський. Справжній парк.

— Добре, справжній парк, але я маю право сказати, що я не люблю заглибин.

Наїжачився. Вона не зважала, грала головну роль, наче і ринок, і парк, і все навколо нього було її і наче це вона повела Даміра на прогулянку, а не він її. Совалася у кишені.

— Обернися, обернися на ті білі високі будинки. Там колись продавали дрова. Давно. Привозили їх возами, які тягли коні, а потім вантажівками. Як і кавуни.

— Це і я пам’ятаю. А ти не знаєш, що сюди й різних тварин привозили. Були і птахи, і зайці, крілики, кури. Одного разу мене з клітки вкусив гусак.

— Гусак? Посеред Загреба?

Пречиста так засміялася, що Даміру здалося, наче в нього трясеться кишеня.

Він теж заразився сміхом.

Потім сміх стих, обоє заспокоїлися. Настав час помовчати.

Мала Пречиста почала неспокійно вертітися в кишені.

— Десь недалеко була в’язниця.

— Ні, тут ніколи не було в’язниці.

— Була, була в’язниця.

Вона ручкою показала на перехресток вулиць Савської і Вуковарської.

— Там була в’язниця.

— Не пригадую.

— Була в’язниця. В ній люди так швидко вмирали, що я не пригадую, чи мали вони час до мене звернутися.

Здригнулася.

— Була якась війна. Здається, її називають Другою. Точно, була війна, але у в’язниці вмирали не вояки. У в’язниці вмирали цивільні.

Вона відвернула голову і додала:

— Дивні звичаї, які у вас спільні з усім решта людством.

Тепер настала Дамірова черга її не слухати. Вона це помітила і проказала голосніше:

— Тоді, коли було багато води, твій парк був небезпечним мутним озером, а трохи далі від цього ринку все було під водою. Страшною водою.

Дамір провів рукою по обличчю, наче втирає його. Якийсь час навіть не хотів її слухати. Коли зібрався з духом, першим поставив запитання:

— Чому ти завжди являєшся в якихось дивних місцях? Чи дивним людям, таким, як я?

Пречиста вдавала, що не чує.

— Чому ти не являєшся в… в великих містах, на ринках?

— Про це не я вирішую, а ті, хто мене бачить.

— Ну добре, не ти вирішуєш. Але чому тебе не бачать у великих містах?

— Через великий рух, багато би людей юрмилося.

Не вгавав.

— Та й так юрмляться.

— Ні-ні. То інші юрми. Уяви, якби вервиці тисяч і тисяч людей зливалися до вашої головної площі. І якби до того всього люди повзали на колінах. Га?

— Ого!

— Так, ого!

— Все одно, я хотів би, щоб тебе показали на площі Бана Єлачича.

— Знаю, знаю. Але угода є угода. Крім того, мусили б мені поставити церкву на площі чи бодай статую. Були би проблеми. А сама назва площі хіба би лишилась тією самою?

— Та не знаю, це не я вирішую.

— Що би робили з конем і вершником[8]? Його вже одного разу переміщали. Це викликало велике сум’яття.

— Та я знаю, але було би гарно, якби я тебе показав саме біля того коня. Чи під годинником. Я хотів би тебе показати на площі Бана Єлачича, під годинником.

— Даміре, не будемо більше про це.

— Добре. Але я би хотів…

Навіть не питав її. Самовільно рушив між яток з овочами. Штовхався з жінками, вони незадоволено цмокали на нього, врешті злякався великого візка, який жінки за собою везли і об який Дамір боляче двічі вдарився кісточкою.

Прогулянка між яток з овочами і фруктами його втомила. Згадав, що між кіосками з одягом не так людно. Крім того, там було цікавіше. Принаймні йому.

За такий короткий період спілкування він від неї всілякого навчився, навіть хитрощам його навчила.

— Мала Пречиста, хочеш, я відведу тебе туди, де ще різнобарвніше, ніж тут?

Пречиста повернула голову до нього, і йому здалося, що вона навіть ручками сплеснула.

— О, віднеси мене туди, де багато суконь!

— Віднесу, але не знаю, чи вони гарні. Не знаю, чи тобі сподобаються.

— Не турбуйся про мій смак, просто віднеси мене.

Дамір перевалювався між яток з одягом. Ніхто йому нічого не пропонував, ніхто до нього не звертався. Пречиста мовчала. Він першим заговорив.

— Ось одяг, скільки завгодно.

— Не подобається мені, покажи мені ще щось. Я не люблю сірого і не люблю чорного кольору.

Він відвернувся, ніяково проминув ятку з білизною, а коли жінка, що в ній сиділа, крикнула: «Труси, купуємо, жінки, труси, дешево», волів провалитися крізь землю. Різко звернув і опинився перед яткою з іграшками. Мала Пречиста вигукнула.

— Ох, красаа!

Роздратувався.

— Та то іграшки. Це ляльки, це не одяг.

— Прошу тебе, підійди до тих он там, прошу тебе, тих праворуч!

— Та я ж тобі кажу, що це ляльки… одяг для ляльок, діток…

Бачив, як мала гостя буквально вивалюється з кишені, і злякався.

— Та обережно! Випадеш.

Після застереження вона опустилася до пояса в кишеню, але не вгавала.

— Поглянь на ту прозору, поглянь на рожеву!

Дамір боязко підійшов до кіоска, очікуючи, що продавчиня його будь-якої миті прожене. Вона справді міряла його поглядом, пильнувала, щоб він, бува, не простягнув руки. Злодійської руки. І не дивилася на його кишені на сорочці.

Пречиста почала стогнати.

— От би просто її помацати. Разочок.

— Не можна, вона нас прожене, я не можу підійти так близько.

Продавчиня нарешті зробила висновок, що горбань безпечний: відстала дитина у ньому просто розглядає іграшки і нічого більше. Зі страху, що Пречиста випаде з кишені, Дамір засопливився, і жінка гидливо відвернулася. Він використав цей момент. Підійшли до сукеночок. Пречиста простягнула ручку, помацала тканину і засумувала. Даміру стало її шкода.

8

Мається на увазі пам’ятник бану Єлачичу, де він зображений верхи на коні. Пам’ятник встановлено на центральній площі Загреба, названій на честь бана Єлачича.