Чи мій тато теж розмовляє отак всередині? Не знаю. Думаю, я би злякався, якби дізнався, що мій тато розмовляє всередині. Якщо і розмовляє, то не перескакує так як я, дурний Давид, з одного на друге, а складає все по порядку. Схоже до мого діда. Але не так само.

<b> <i>І зараз, коли пишу про свою колишню дружину, мушу повернутися до батька. Мій батько не прийняв моєї колишньої дружини, і йому навіть не спадало на гадку дозволити їй поселитися в нас на Водниковій. У неї були причини залишитися у своїй трешнєвській хаті, бо виникли якісь складнощі з майновими правами на хату, та й здавалося їй, що вона ще потрібна своїм молодшим сестрам. Так я опинився на Трешнєвці, серед знайомих мені людей, але насправді таких чужих, віддалених у всьому-всісінькому, що зараз я дивуюся, як я витримав з ними стільки, скільки витримав.</i> </b>

<b> <i>Так. Тепер мені здається, що мій батько не єдиний, хто від моменту знайомства з моєю дружиною не терпів її. Тепер я усвідомлюю, що я її теж не міг терпіти. Причому від самого початку стосунків. Знаю, що це звучить божевільно, але ви, імовірно, краще від мене розумієте, що процес закохування і тривання закоханості — нічим не поясненні метафізичні прояви і наслідки нашої гормональної системи, і що від моменту закоханості можливо тверезо усвідомлювати, що ту людину, всю, в комплексі, загалом, з її звичками, її походженням, розмірковуваннями, прагненнями, ставленням до світу і навіть виглядом насправді не годні витримувати. Але як можливо таке, щоб ми не могли встояти перед нею, це навіть розумнішим за мене незрозуміло, тому я й не буду мучитися цим і в жодному разі не шукатиму у дурних історіях і фразах на зразок «вона змінилася» виправдань. Вона не змінилася.</i> </b>

<b> <i>Вона не змінилася. Повірте мені, вона така, якою є завжди, від моменту, коли я її зустрів, і я ні в чому не можу їй дорікнути. Ми познайомилися десь на початку дев'яностих. Ми обоє були трохи запізнілими студентами, але тоді це було нормально, воєнні обставини були всьому виправданням. Це був час якоїсь воєнної ейфорії, єдності, коли перукарки і лікарки, викладачки і офіціантки, журналісти і водії трамваїв, психіатри і поліціянти говорили одне й те, думали про одне й те, а, очевидно, й відчували одне й те. Ви думаєте, я був іншим? Ні. Я вірив усьому, говорив те, що й інші, душею й серцем уболівав за наших, до глибини душі ненавидів ворогів, і не лише ненавидів, щиро вважав їх нижчими створіннями і завзято підтримував кожного нашого воїна. Від солдата мене відрізняло лише повне усвідомлення того, що я не здатен на прямі бойові дії і геройство, тому армії і справжньої війни спробував уникнути будь-якими способами. І мені це вдалося. Я виробив собі довідки про хворі нирки, і зміг уникнути армії, та й зізнаюся і собі, і вам, я взагалі належав до тих людей, які воліють збоку захоплюються добрими бійками, тому я збоку радів нашим воєнним успіхам.</i> </b>

<b> <i>Вона була доречною у всій тій історії. Була однією з тих співчутливих активних осіб, які дні і ночі проводили, допомагаючи у парафіяльних канцеляріях, сидячи на зборах, на яких емоційно обговорювали і ще емоційніше співали. Вона, студентка, задіяна до максимуму, виділялася з-поміж нас решти, тихих уболівальників, тією своєю, як би то сказати, доброчинною діяльністю. Вона виділялася своєю безпосередньою ангажованістю. Я, певно, підсвідомо сподівався, що й сам легше повірю у хворобу своїх нирок поруч із нею, свідомою активісткою всіх можливих воєнних організацій, що мій суспільний рейтинг підніме факт того, що я був у інтимних стосунках з людиною, яка щиро страждала через кожного вигнанця і дійсно дуже всім переймалася. У мене немає багато ілюзій щодо себе тодішнього. Я брав її до свого товариства, де її уважно слухали, доки вона розповідала про свої зусилля допомогти через свою парафію, як то кажуть, найбільш нужденним, і ночами перебирала старий одяг і ще старші ліки, які тонами доправляли в наше місто. Нею навіть голосно захоплювалися, і я від її тіні вкрав клаптик незаслуженої слави якогось, скажімо так, тиловика, тому й результати аналізів про хворі нирки і для мене виглядали переконливішими. Я сам собі вибачив усе, що спромігся зробити, аби уникнути армії. Лише мій батько дивився на неї з-під лоба. Не схвалював її, не захоплювався. Нічого. Йому було справді важко догодити. А як тільки він на мене дивився! Отакий він був.</i> </b>

<b> <i>І вона, і я закінчили університет, і ступінь спеціаліста з економіки — єдине, що нас пов'язує. До і після того «спеціаліста з економіки» не існує абсолютно нічого, що би нас пов'язувало. Попри те, що ми обоє народилися і виросли в Загребі, я би зі спокійною душею заприсягся, що ми не з одного міста. Вона народилася і виросла на Тешнєвці, від народження обтяжена якоюсь гротескною історією про втрату батька в якійсь забутій повені, яку в ЗМІ згадують лише на круглі роковини, так от, виросла біля мами, яка вдруге вийшла заміж і в пізньому віці народила ще двох доньок, померла, коли дівчатка були ще досить маленькими, а насправді повісила їх на шию моїй першій жінці. А коли й вітчим помер, батько її зведених сестер, це насправді так і було. Моя тодішня дружина жила в оточенні, яке всі проблеми зводило до дріб'язкових обмовлянь і вічних комбінувань, як дістати гроші. Її інтереси і її бажання з моїми не мали жодних точок дотику, і коли врешті закінчився період, назвімо його, закоханості, я почав відчувати до неї безмірну, навіть фізичну, відразу. Довший час я навіть не міг пригадати, що мене в ній привабило, не міг пригадати тієї неординарності, яка, безперечно, колись була їй притаманна. Нишком розглядав світлини і на них нічого не міг побачити: жінка середнього зросту, волосся, пофарбоване хною, завжди закриває одну брову, очі блакитні, усмішка трохи штучна, як і у більшості людей на світлинах, нічого, абсолютно нічого. Минуло багато часу доки я зрозумів, що більше не можу витримувати її «покірливості». А це, фактично, була та рідкісна риса, яка мене привабила і яка мене врешті повністю від неї відвернула. Я зненавидів те, що мене насправді в ній привабило. Ненавидів її через її «покірливість». Це слово — «покірливість» — дуже рідко і все рідше вживається у хорватській мові не через якісь фонетичні причини, а тому, що навколо нас уже не живуть покірливі люди. Певен, що це слово буде одним із перших, яке відімре природним шляхом. Ніхто його не викине як недоречне, ніхто його не буде відстоювати як доречне; воно вимре, як вимер би рідкісний вид комах, якби знищили ендемічну рослину, на якій вони живуть. Це — слово, яке невдовзі не матиме кого стосуватися, і внаслідок природного відбору просто зникне. Так от, не міг її більше, покірливу дружину, витримати. Про чоловіків угазалі не говоритиму, від них ніхто не очікує покірливості, але жінки, жінки… Навколо мене дозрівали нові цікаві жінки, ціле покоління партнерок, а вона залишалася вічно усміхненою прикутою до своєї трешнєвської сім'ї дитиною без батька, яка посмішкою ластиться до кожного і заздалегідь згодна на все. Та дитина в ній шукала в мене батьківської підтримки, а я не хотів їй бути батьком, не хотів бути батьком для своєї дружини. І це нетерпіння її як людини, яка вічно у всьому відступає, породило справжню невиліковну фізичну відразу до неї: спершу мені почала заважати смиренна посмішка, уникання найменшої сварки, почало мені заважати її ідіотське фарбування волосся хною, сморід, який ширився від волосся, коли воно трохи намокало, носіння твердих бюстгальтерів, які неприродно стирчали на тілі, на якому, як я знав, є лише спогад про груди, пасмо, накинуте на око, крізь яке вона на мене сумирно дивилася, все, абсолютно все мені було відразливим. Хода, сміх, запах, усе. А що найгірше, я почав відчувати предковічну огиду до того, як вона їла. Ще в дуже ранньому дитинстві у своїй сім'ї я навчився правилам поведінки за столом, і лікті на столі в підлітковому віці — це був один із перших показників бунту проти батька, а коли я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, замість того, щоб зрозуміти, що ми віддалені галактичними величинами різного походження й виховання, і втекти світ за очі, мені було симпатичним те, що вона не відламувала кусник від скибки хліба, а кусала безпосередньо скибку. Так дуже первісно. А коли я врешті отямився, не міг більше сидіти з нею за одним столом і ненавидів її до глибини душі через те, як вона кусала той нещасний хліб. Я також почав ненавидіти страви, які готувалися вдома. Для мене не було нічого більш огидного за величезні печені, які почали прибувати на стіл, коли розпочався терор дешевого м'яса з торгових центрів.</i> </b>