— Ясно. Головне, шо вона підписала.

Ірма зайшла до кімнати в момент, коли усміхнена медсестра виходила, люб’язно з нею привітавшись.

Катарина здивувалася її приходу.

— Ти не казала, що прийдеш. Як ти тут?

— Та я тільки заскочила провідати Дадика і подивитися, як ти.

— Добре, дякувати Богу, добре. Тут всі дуже приємні.

— Дякувати Богу, принаймні це. Його батько приходить?

— Приходить, але атмосфера завжди напружена.

— Та я знаю, але в нього зв’язки, звичайно, він вже з заввідділенням друг, то не зашкодить.

— Та ні, що ти, хай приходить, я все можу витримати.

— Катя, я на хвильку, знаєш, скільки роботи Іта на мене навішала. Дякувати Богу, вчора поприбирала могилу, сьогодні не встигла би.

— Та добре…

Ірма поправила волосся і ще більше закуталася в куртку.

— Катя, можна тебе дещо попросити?

— Кажи.

— Не думаю, що інспектор буде аж такий настирливий, але якщо випадково той… Відошич, здається, його звати Відошич, прийде і буде тебе питати, коли я прийшла на нашу вечірку двадцять п’ятого, скажи йому, будь ласка, що близько 21 години я вже була з вами, а може, й раніше. Мені від того всього зле, я шокована, взагалі не маю сил ще і з поліцією перепиратися.

Катарина мовчала. Ірма почала плакати.

— Катя, прошу тебе як сестру, яка мені замінила маму, прошу тебе, скажи йому так.

Катарина відвернула від неї погляд.

— Я вже сказала йому. Саме це.

Катарина відсторонилася, коли Ірма підійшла до неї, щоб поцілувати. Ірма послала Дадику поцілунок і вийшла. Катарина добре запам’ятала, що Ірма ні на хвильку не підійшла до Давидового ліжка.

Дуже мене тішить, що Ірма мене не цілувала. Мені ще тільки цього бракувало. Коли я вийду з-за завіси, перше, що зроблю, напишу: «<i>Заборонено цілувати Давида Горака</i>».

Ага, нарешті, дурний Давиде! Дурний, дурний, Давиде! Ну так, інспектор. Того чоловіка, який був перед Ірмою, мама називає «<i>пане інспекторе</i>». І зараз вони про нього розмовляли. Інспектор. Я його знаю, але не можу достеменно пригадати, звідки знаю того інспектора і чому його знаю, і взагалі не можу пригадати його обличчя. Він мене знає і, думаю, приходить саме через мене. Після нього в палаті смердить якимось напоєм, але не так, ніби він пив, а якось так, ніби він давно напився і вже ніколи в житті не позбудеться того запаху. Завжди те саме. Як коли ми з татом ідемо до кав'ярні і потім смердимо, наче пили і курили. Я вже згадав цей запах, бо й той, що приходив раніше, так само смердів. Але я дійсно дурнуватий, не можу згадати, коли їх бачив, а ще менше, про що ми говорили. І я ніби пригадую, що вони мене питали про щось дуже-дуже важливе, але не можу згадати, про що точно. Але я, звичайно, згадаю. Зараз мені щось не вдається.

Якби мене хтось чув, неодмінно би запитав себе, як то я так багато говорю всередині, а загалом я здебільшого небалакливий. Це й для мене трохи підозріло, але думаю, що всередині я якийсь розумніший, ніж зовні. Всередині я знаю різноманітні слова, можу всередині досить розумно розмовляти і все розуміти, а зовні я лякаюся і виглядаю дурнем. У школі всі виглядають розумнішим за мене тільки тому, що говіркіші, і їм все одно, що вони мелють. От, наприклад, Горватка може балакати день і ніч, і вчителька не наважується поставити їй двійку, хіба що коли ми пишемо контрольну. Вона меле без перестану і завжди бодай трійку дістане, а я тільки на контрольній отримую сяку-таку оцінку, а коли мене вчителька викликає, мовчу, як дурень. А коли ще каже мені, щоб я виходив до дошки, то я й до другого пришестя можу мовчати. Чиста катастрофа. І взагалі, я багато не балакаю. Щоправда, залежно з ким. Думаю, з дідом я багато говорив. Але з дідами і бабцями всі багато розмовляють, а тоді діди і бабці навколо поширюють байки, що в них дуже кмітливі внуки. Ага, щоб часом. Всі кмітливі. Добре, мій дід не був таким. Навіть не казав, що має розумного внука, хоча я й знаю, що він так думав. Мій дідо — це окремий випадок. Він був не таким, як інші. З онуком — один, з іншими — інший. Він був зі всіма якимсь нормальним, але зі мною був ще нормальнішим. Якщо мене про щось питав, питав тому, що його цікавила моя відповідь, і тому слухав, що я йому відповідаю. Коли, наприклад, питав мене, як було в школі, і я йому розповідав, що ми вчили, наприклад, про верблюдів, що Ковачич на фізкультурі мене повалив, а тоді я його побив, то мій дідо ніколи на це би не сказав: «<i>Ти їв?</i>», а спочатку би мене розпитав все про верблюдів, тоді про те, як я побив Ковачича, а тоді вже спитав би, чи я їв. А інші, без сумніву, питали би, чи їв, а моя мама би ще запитала, куди мене Ковачич вдарив. Хочу сказати, що мій дідо з запитаннями поводився якось рівно. Він би тут зараз навів лад. По-перше, не дав би, щоб медсестра мене го-ло-го показувала всім, не кликав би мене без потреби, не дозволив би мамі постійно плакати, і думаю, що його син, тобто мій тато, менше би мене гладив по руці. І, звичайно, заборонив би їм сваритися і точно-преточно-найпреточніше заборонив би їм тримати мене в нічній сорочці. Але що ж, дідо був старий і природно, що він помер. Я сильно плакав, але менше плакав, ніж думав, що буду плакати, доки дідо ще був живий і коли захворів. Він мене ще до того навчив, що старі люди помирають, а молоді ні. Завжди казав: «<i>Важливо, щоб все було по порядку</i>», тому я й думаю, що він би тут навів лад і відразу пояснив би їм, що нема особливих причин боятися, бо ще аж ніяк не моя черга для цього так званого «по порядку». От.

Так я думаю про діда, а коли думаю про свого тата і свою маму, ніколи про них не думаю як про «<i>своїх батьків</i>», як кажуть у школі. Мій тато — це мій тато, а моя мама — це моя мама. Насправді мені не перешкоджає те, що вони, як то кажуть, розлучені. Більше мені заважає, що всі думають, ніби мені шкода, що вони розлучені, і тому я не дуже добре вчуся і пропускаю стільки уроків. Половина класу, добре, хай не половина, але багато з класу розлучені, маю на увазі, їхні батьки, і було би повне вар'ятство, якби всі через це були поганими учнями і всі пропускали уроки. В Арбанича також батьки розлучені, але він найкращий учень у класі, в Горватки ніхто не розлучений, а вона дурна як пень. Я не найкращий учень і деколи линяю зі школи та тікаю з дому, тому що не можу більше витримати вдома, але насправді не знаю, чому не можу витримати. Тільки знаю, що мушу втекти. Мені здається, що вдома я не можу спокійно думати, бо коли я довго мовчу і дивлюся, наприклад, на одну і ту ж автівку півгодини, то моя мама починає: «<i>Про що ти думаєш? Щось сталося в школі? Щось сталося, поки ти був з татом?</i>» І тоді вона починає дуже переживати: доки ми їмо, дивиться не в тарілку, а на мене, а я починаю нервувати і роблю щось навмисно, скажімо, розливаю сік. Знаю, що це абсолютно не має сенсу, але я його все одно розливаю. Тоді вона перестає переживати, починає злитися і погрожувати. Вона ціле життя комусь погрожує, а найбільше мені. Як от, не дістанеш мобільного телефона, не можна дивитися телевізор, коли тобі заманеться, не можна йти гуляти і таке інше. Тоді я тікаю. Не завжди, але тікаю. А коли мене трохи довше нема, вона переживає і трохи плаче, але якийсь час не погрожує тими ідіотськими заборонами. І тато тоді кращий, бо він, звичайно, першим дізнається, що мене нема, коли би я мав бути в школі або вдома. Стара відразу мене здає. Але й він стає ліпшим, хоча й не має через що особливо виправлятися, бо ми, мій тато і я, непостійно разом, тому в нього нема особливої можливості бути поганим. Ми проводимо разом кожні другі вихідні, і виходить, що я в нього в гостях кожен другий тиждень, а коли хтось в тебе в гостях, ти й не поводишся з ним нечемно. А насправді найсмішніше те, люди добрі, що в мене відчуття, ніби не тільки я в тата в гостях, але й він у мене в гостях, хоча й не в моїй квартирі, а, ну… як би то сказати, типу він в мене в гостях, в Загребі. Добре, за все платить він, але так виходить, що коли ми проводимо разом ті вихідні, здебільшого я його воджу містом. Раніше він мене завжди водив, куди я найбільше хотів — у зоопарк і таке інше, а тепер, останнім часом, відколи я помітив, що він переймається через те, що таємно їсть м'ясо, і взагалі він якийсь загублений, я пропоную йому якісь матчі і подібні речі, а це люблю не я, а він любить. І так виходить, наче він в мене в гостях. І він, звичайно, переживає, коли мама йому повідомляє, що мене нема, хоча мені того ніколи не каже, а провадить зі мною якісь розмови, як, наприклад, «<i>розкажи татові все</i>». А я нікому не кажу <i>все</i>, а тим більше татові. А він всім довкола розповідає, що ми <i>друзі</i>. Ага, аякже. Я би швидше Бахура Даміра обрав собі за друга. Він принаймні мовчить. А я би точно не вибрав друга, в якого жінка постійно розказує, що здорово, а що ні. Типу «<i>яловичина — це смерть</i>». Та так, якщо корова жива і зіб'є тебе з ніг, ще й стане тобі на голову. Тоді яловичина — смерть. Вона трохи дурнувата, але я думаю про неї так не тільки тому, що вона татова жінка, тому й типу нормально, що я думаю про неї все найгірше. Ні, вона не найгірша. Вона якась стукнута, як Горватка, але Горватка молодша від неї, тому цього так сильно не видно. А по татовій жінці видно відразу. Причому дуже. Коли на тарілочку вам покладе пляцка, відразу каже, що це з «<i>інтегрального борошна</i><a name="read_n_7_back" href="#read_n_7" class="note">[7]</a>»; так я першим в класі вивчив слово «інтегральне» і мені тільки незрозуміло, що ті інтеграли роблять в математиці. Ось. Уявіть собі, як би то виглядало, якби всі на світі, даючи комусь щось їсти, відразу повідомляли, з чого ця страва складається. Або хтось дивиться на дерево, а ти йому відразу кажеш, що таке хлорофіл. Це мені також відомо з «Нешенел джеографік». Чи їдеш ти в трамваї, а між оголошенням зупинок тобі розказують про двигун трамвая, або ні, це поганий приклад, бо це, може, було би цікаво. Трохи дивно, що тато з нею одружився, але він не дурний. Навіть розумний, але йому типу соромно, що він розумний, і він типу більше мовчить, і каже, що краще писав би, ніж говорив. У цьому я на нього не схожий, бо я не говорив би і не писав би. Ну добре, ми трохи схожі. І він, і я всередині розумніші. А буде супер, якщо і я так оженюся, як і він. Наприклад, з Горваткою. Нііі… Горватка нііі… Має він і достатньо позитивних рис. Наприклад, коли я був малим, він нікому не дозволяв мене страшити. Інші діти боялися, а я боявся тільки тоді, коли мав температуру, бо мені здавалося, що щось не зовсім чорне, більше якесь фіолетове, як чорнило, сидить біля дверей, закутане у величезні метеликові крила. Я сказав про це мамі, а вона почала плакати і сказала: «<i>Не бійся, сонечко, там нічого нема</i>», а я ще більше настрашився, бо мені здавалося, що мама не бачила того, що дуже-дуже добре видно. А тоді я про те саме сказав татові, і мій старий пішов до дверей і так копнув ту фіолетову гадину, того величезного метелика, чи що це таке було, що я того більше ніколи не бачив, незважаючи на температуру. От, тепер я розтерендів, чому не люблю метеликів. Якийсь час, коли я був малим, називав тата татусь-длакусь. Типу, він був безстрашний, як дракон.

7

Цільнозернове борошно.