Опертий на перила, юнак тер вухо із сережкою. Привітався до неї, але з такою інтонацією, що вона спинилася.

— Я привітався з вами.

Вона кивнула головою і хотіла пройти. Він простягнув руку, як шлагбаум, і вона закипіла.

— Швоїчу, ти нормальний?

— Так, — усміхнувся він, але руки не забрав.

Вона добре знала хтиві усмішки підлітків.

— Забери руку, бо відведу тебе до директора!

— Думаю, не відведете! — тепер уже шкірився.

— Швоїчу, до директора!

— О’кей. Сказати йому чи відразу ментам, шо я вас бачив в неділю ввечері близько половини одинадцятої?

Ірма контролювала себе.

— Мене не цікавить, що ти бачив, забери руку.

— Я вас бачив, як ви вийшли з чорного позашляховика і сіли в свою машину, яка цілий день була припаркована біля мого дому. Я знаю вашу машину, ви поїхали додому. Ми не сусіди, але й не далеко один від одного живемо. Але якшо ми домовимося, я можу й мовчати, — він кінчиком язика лизнув верхню губу.

Ірма уважно за ним спостерігала, а тоді й вона хтиво усміхнулася.

— Для тебе краще нічого нікому не казати. Якщо будеш мовчати, то й я нікому нічого не скажу. Чорні позашляховики небезпечні, — вона схопила пасмо свого волосся і кінчиком легенько провела по його обличчю.

Він опустив руку.

Задзвонив телефон, Ірма взяла слухавку і розміреними кроками зійшла сходами. Не оберталася. В автівці вийняла із сумки інший мобільний телефон, на мить поглянула на нього і поклала в сумку.

Інспектор Відошич викликав її до себе на допит в будівлю поліції на вулиці Хейнзеловій, і вона не хотіла втрачати час ні на які розмови.

Чекала, доки черговий перевірить її паспорт і запише час приходу. Один зі службовців в уніформі відвів її до кабінету Відошича.

Це був Відошич, але вже не та сама людина, з якою вона розмовляла у себе вдома. Чоловік, який сидів за робочим столом, привітався з нею, вказав рукою на стілець, що навпроти нього, і опустив погляд до того, як сказати:

— Ну, що ми сьогодні почуємо?

Ірма підняла плечі і не опускала їх.

— Відбулися деякі зміни у справі. Встановлено точний час вбивства. Тепер нас цікавить не тільки ніч, а цікавить також пообідня пора і вечір. Скажіть, де ви були двадцять п’ятого жовтня близько двадцять першої години?

Мовчала.

— Пані Жигер, мушу вас попередити, що це розмова, яку записувати необов’язково, але можливо. У вас немає адвоката, ви не підозрювана.

Ірма заговорила. Була спокійною.

— Мені байдуже, записуєте ви її чи ні. Як я вже вам сказала, по обіді я ходила по магазинах, а потім з подарунками для сестер приїхала додому, і ми святкували вдома.

— Це ми вже чули. Конкретизуйте.

— Не можу конкретизувати більше, ніж це вже зробила. Може, якби я зосередилася, може, згадала би точніше. Може. Мені здається, що я вже близько 21 години закінчила всі справи і була вдома. Час, очевидно, збігається з результатом експертизи.

Відошич дивився на стіл.

— Добре, це зафіксовано, повернемося до цього, коли настане для цього час. Ще раз поясніть мені трохи про ваші стосунки з жертвою. Коли ви кудись виходили, з ким виходили, куди виходили?

— Нічого особливого. Кіно, театр, кава…

— Домашні вечірки, паті тощо?

Мить помовчала і стримано відповіла:

— І таке бувало.

— Де? З ким?

— Цього вам не можу сказати, бо адрес не пам’ятаю. Це зазвичай були короткі спілкування, музика, розмови… тощо. Як і всі в цьому місті, хто не зв’язаний стосунками.

— Всі, хто не зв’язаний стосунками?

— Маю на увазі, ті, хто не має своєї сім’ї.

— В загребських квартирах було би дуже людно, якби всі, хто не має сімей, ходили на такі «короткі спілкування», чи не так, пані Жигер? — Відошич постукував ручкою по столі, не дивлячись на Ірму. Зробив довшу паузу. — Чи приходили ви до подруги в квартиру?

— Так, приходила, але не часто.

— Вона до вас?

— Так, так само.

— Відпустки?

— Ну, ми проводили разом відпустки. Ми обидві самотні, — зніяковіла і додала, — були.

Відошич устав.

— Скажіть, як себе останнім часом поводила ваша подруга? Чи була стурбована, неспокійна? Чи були якісь зміни в її поведінці?

— Я нічого не помітила.

— З ким вона була в інтимних стосунках? Вона мала хлопця? Хлопців? Коханця? Друга?

— Наскільки я знаю, останнім часом ні.

— А раніше?

— Вона молодша від мене, я не так багато знала про її хлопців.

— Імена?

— Ні, не пригадую, — Ірма була стримана.

— Було би добре, якби ви згадали імена тих друзів. І згадали імена її і ваших спільних друзів. Причому чимшвидше.

Мовчала.

— Вашу подругу запросили на весілля вашої сестри?

Ірмі на це було дуже просто відповісти.

— Так, запросили. Її запросили з мого боку, так.

— Цікаво, ви достатньо близькі, щоб її запросили на весілля сестри, але не настільки, щоб запам’ятати ім’я її колишнього хлопця. Чи теперішнього друга.

Не відповіла. Відошич повернувся за стіл.

— Коли похорон покійної?

Зараз Ірма пильно дивилася на двері. Занадто довго мовчала.

— Не знаю, мені було важко дзвонити її рідним. Я приголомшена. І в школі нікого не питала. Кожного разу плачу, коли про неї згадую.

— Ви поїдете в Вінковці?

— Не знаю, можливо, й не поїду через племінника і весілля сестри. Вінковці далеко.

— Та не мусите так далеко. Ось, я вам дам інформацію. Покійницю кремують на Мирогої. Дивна дружба, чи не так, пані Жигер?

Ледве дочекалася, коли Відошич дозволить їй піти. Зупинив її у дверях.

— Зачекайте хвильку. Постійно забуваю вас запитати, чи останнім часом ваша подруга чогось боялася?

— Ні, думаю, ні, я вам сказала, що нічого не помітила.

— А ви, пані Жигер, чи боїтеся ви когось або чогось?

Махнула головою і все ж додала:

— Як і всі.

Як тільки сіла в автівку, вийняла мобільного телефона, поглянула на нього, а потім поклала назад до сумки.

Взялася за кермо і дивилася, як її руки зісковзують, залишаючи вологий слід на поверхні. Мусила одягнути рукавиці. З Хейнзелової рушила просто у Клаічеву лікарню.

Відошич сидів у кріслі і вертівся. Тоді пройшовся по коридору, пішов до секретарки, потім в туалет. Щось залишилося в повітрі після Жигерки. В коридорі розминувся з чоловіком, обличчя якого йому здалося знайомим, але оскільки той з ним не привітався, пройшов повз нього і в ту ж секунду забув про нього. Повернувся до кабінету.

Мав багато роботи і лише через годину, витрачену на телефонні розмови, вивчення фотодоказів, звіту судмедексперта, розмови зі своїми начальниками, викликав Симчича і Зділара.

— Як сьогодні Жигерка провела день?

— Нічого особливого: магазини, школа.

— Не випускати її з виду ні на секунду, ви чули?

— Так, шефе.

Шеф потягнувся.

— Скоро вона заспіває, скоро Жигерка заспіває.

На виході, дуже ніяковіючи, Симчич обернувся до Відошича і, покашлюючи, сказав:

— Шефе, якийсь чоловік сьогодні шукав Касумича.

Зділар засміявся.

— Не Касумича, а Теслу. Він приховував від нас це прізвисько.

Відошич перестав потягатися.

— Хто його шукав?

Симчич закашлявся, і Зділар встиг швидше за нього:

— Не той, що приходив кілька днів тому, не той в камуфляжі. Цей добре вбраний, точно в Загребі живе. Може, близький до нашої сфери. Так виглядає. Черговий його точно зареєстрував.

— Про Касумича інформацію даю я.

Доки вони виходили, він зв’язався зі секретаркою.

— Зателефонуйте черговому і повідомте, щоб всіх, хто питає про Касумича, скеровували до мене.

Потім занурився у папери.

— Те, шо вона підписала, треба невідкладно оформити.

— Та без проблем. Ні дня не будеш чекати.

— Терміново хай проведуть через книги і реєстри все, шо в них має бути зареєстроване, бо проект в мене вже готовий. Ясно?