<b> <i>Чим саме я був незадоволений і коли це почалося, не можу вам достеменно сказати. Інколи мені здається, що цей мій довготривалий, краще сказати тривалий стан незадоволення — це, певним чином, прадавнє незадоволення і відчуження, яке я в собі носив з дитинства, звичайно, не зі своєї волі, воно є якимось успадкованим незадоволенням і успадкованим відчуженням від середовища, в якому живу. що я — я й досі так вважаю — перейняв від своїх переселених предків. Сім'я завжди, а особливо якщо йдеться про вашу сферу, — початок, а передовсім кінець всього, тому і я спробую почати з неї. Зрештою, так ви мені й радили. Почнімо з неї, але мені буде потрібно більше зосередженості, сьогодні я на це не здатен. Вибачте.</i> </b>

А от і тато. З ким він привітався? З мамою? Зі мною? Певно, зі мною, а потім і з мамою.

Мій тато пахне холодом. Зайшов у куртці, на відміну від мами. Моя мама роздягається ще в коридорі, щоб чимшвидше кинутися до мене. Тато ні, він стоїть, а стоїть довго, дуже довго і весь час стоїть одягнений. Лише коли так довго постоїть, тоді підходить до мене. Смішно, бо якби хтось дивився збоку, думав би, що в ліжку вовк, а не я, і що тато боїться того вовка. І його запах я чудово відчуваю. Знаю запах його куртки і плаща. Раніше, коли ми ще жили разом, мій старий смердів цигарками. Всім це заважало, а мені ні. Веранда і шафа ще до минулого півріччя пахли його плащем. Потім вже ні. Тато кинув курити, коли женився на тій козі, і мені було дуже сумно, що його плащ змінив запах. Мені ставало ніяко, коли він мене цілував, ніби мене цілує хтось, кого я не знаю. Я його трохи відпихав, коли він намагався мене поцілувати, мені заважало, що він змінив запах, тому ми врешті перестали цілуватися, а я думаю, що ми би й так перестали цілуватися, бо в моєму віці це вже не пасує. Але все так збіглося, що врешті вийшло, ніби ми перестали цілуватися, бо тато кинув курити. Сьогодні тато знов «<i>пахне махоркою</i>», як би сказав мій дідо. Не цигарками, а махоркою. Так старі кажуть. Тато сьогодні пахне тим моїм колишнім татом. Так як треба. Очевидно, він теж дуже перейнявся, якщо почав знову курити. І точно курить таємно, бо його улюблена коза не дозволяє. Він не лишається надовго, як мама, але я змучуюся, коли він іде. Він не називає мене так дурнувато, як мама, більше ніби до себе щось бурмоче, але мені так довго гладить руку, що я би з радістю його тріснув. Але не можу підняти руки. Не знаю, чому, але не можу. Ще ні… Мені здається, що вони вже раніше посварилися, може, вчора, не знаю коли, а зараз в них якесь продовження сварки. Думають, їх ніхто не чує, бо вони не верещать, а «<i>шиплять одне на одного, як гусаки</i>», як казав мій дідо: мама на тата, тато на маму. Я хотів би бачити, як виглядає справжній гусак, хоча це й трохи дурнувате бажання, наче мені, приміром, шість років. Але я б його все одно хотів бачити. Причому того зі села, а не зоопарку. Треба це записати в завданнях. І ще одне рішення, причому трохи важливіше. Я буду курити, коли трохи підросту. В сьомому класі. Може, й шостому. Ковачич каже, що курив у Гардаланді. І пив пиво.

Сестру, медичну сестру — рідної сестри в мене нема — я також впізнаю за запахом і по тому, яка вона швидка. Ох, вона. Народ, вона би тільки колола. І взагалі, робить мені ще купу всього, краще не згадувати. Краще для мене, якщо про це ніхто в школі не дізнається. Коли вона міняє мені всякі трубки і голки, чую, як вона говорить мамі, щоб та пильнувала інфузію. Поки я звідси піду, стільки дурацьких слів навчуся. Але, може, вони мені знадобляться в моїй роботі. Агенти бозна-що мають знати.

Лікаря, тобто лікарів, так само знаю. Вони заходять, ніби до себе додому. «<i>Завалюються</i>», як казав мій дідо. Мій дідо знав купу слів, яких більше ніхто не вживає, і не знав тих, які вживають всі. Наприклад, не знав, що таке CD-плейєр, і не просто не знав, що це, а навіть не хотів того вимовити. І пив малиновий сироп, а колу ненавидів. Такий він був. Так от, а ті лікарі, які заваляться, відтягують мені повіки і намагаються мене ліхтариком розбудити. Тоді я навмисно ховаюся глибше за завісою. Дурні. Якби вони тільки знали, які в мене переваги. Їхні дурацькі ліхтарі їм в цьому не допомагають. Вийду з-за завіси, коли буду готовий і коли захочу я, а не коли вони цього хочуть. Дурні. І смердять, а не пахнуть. Ще раз, дурні.

Мені дивно, що я не голодний. Поняття не маю, чому я не голодний. Навіть про морозиво думати не можу, відразу мені в шлунку все піднімається. А торти? Фуу. Навіть пити не дуже хочу. Так собі… Спрага ніби не в животі, вона типу більше в голові. Якось так. Мені це дивно, і ще мені дивно, що моя голова падає, а ноги летять в повітря до того, як я заходжу глибше за завісу. Це треба буде записати, коли я встану. Або ще краще — запам'ятати, таємні агенти все пам'ятають. Про всяк випадок сховаюся за завісу, щоб моїй мамі не спало на думку ще щось мені читати і спокійно сваритися з татом. Ніби я їх не чую!

— Катарино, я казав тобі, що ти лише нашкодиш дитині своєю постійною присутністю.

— Я тобі не даю порад, то й ти мені не давай. Я знаю, що лікар сказав.

— Я цікавився і second opinion професора Лизнєка з Ребра, і він вважає, що дитині потрібен спокій. Кобіто, йдеться про мозок.

— Тебе завидки беруть, що я з дитиною більше часу, ніж ти? Та тобі ніхто не боронить, можеш бути, скільки захочеш.

— І скільки зможу, не провокуй мене.

— Знизь тон, Давид нас може чути.

— Давид нас не може чути.

Інспектор Відошич обережно відчинив двері, і вони затихли. Підійшов на пальцях, дуже тихо представився і попросив ошелешеного Давидового батька на хвильку вийти.

Горак не міг стриматися.

— Вибачте, це вже дійсно занадто, я вже не кажу, що це шкодить дитині. Спершу ваш колега вчора…

Відошич перебив його.

— Я все розумію, в мене два сини його віку.

Кивнув головою в напрямку Давидової палати.

— Не розумієте — ваші здорові.

— Я хотів сказати, що мені абсолютно зрозуміло, що я остання людина, яку б ви хотіли тут бачити, але як начальник відділу я особисто прийшов перепросити через вчорашній, як би то сказати, випад.

Горак зм’як.

— Ну добре, не можна сказати, що це був випад, просто моя дитина в тяжкому стані, і мама, і я на нервовій межі. Прошу вас, нехай більше ніхто не приходить.

— Зроблю все, що зможу, з підлеглих точно ніхто не прийде. Але прошу вас мене вислухати. Ми розслідуємо одну зовсім іншу справу, справу про вбивство, і ваш син, імовірно, я навіть сказав би, точно з цим не пов’язаний. Але мусимо все перевірити. Малого нібито, як стверджує група, яка була на місці події, налякав якийсь автомобіль, а дещо вказує на те, що цей автомобіль міг би бути пов’язаний зі справою, яку ми ведемо.

— Так, хтось налякав Дадика, і та паскуда втекла з місця події. І його не спіймали.

— На цей момент ще нічого невідомо, але ми б хотіли захистити вашу дитину.

— І, звичайно, коли він прокинеться, допікати його питаннями.

Відошич не відповів. Розвів руками на знак вибачення, попрощався і, задкуючи, рушив коридором. Обернувся лише коли йому Горак крикнув:

— А хто цей другий? Його теж збили?

— Не збили. І це не він, а вона.

Горак хвильку постояв у коридорі і повернувся, щоб попрощатися з Давидом. Ще раз сказав Катарині залишити дитину в спокої, вона йому щось відповіла, в цей момент зайшов черговий лікар, і те, що він їм сказав, було неприємним. Лікар пішов, Катарина не витримала і знову щось Борисові гукнула перед його відходом. Мав час їй у дверях відповісти: