— Твої розмірковування зараз на рівні того нещасного недорозвинутого Бахура, вашого сусіда. На Малій вулиці, це, очевидно, заразне.

Із тих пиріжків, які були призначені для Катарини, Циліка взяла два і віднесла їх Бахуру Даміру. Він був спокійний і нічим її не провокував. Зачекав, доки вона зачинить двері.

Мала Пречиста сиділа на краю столу і ручкою й легким нахилянням голівки показала йому, що він може їсти.

— А ти?

— Дякую, я не голодна.

Дамір був голодний і схопив свої пиріжки. Коли їв, завжди дивився тільки у свою тарілку, так його навчила Циліка. Єдине, що він собі дозволяв, це були розмірені постукування лівою рукою по скляній мисочці, яка стояла на столі.

— Що це таке?

Він побачив щупальце-ручку, якою вона, здавалося йому, неґречно показала на миску.

— Це моя мисочка.

— Бачу, що мисочка. Що в ній?

— Це мої пакетики з цукром. Я їх дістаю в подарунок.

— Від кого?

— Від Катарини і від інших.

— Ти їси той цукор?

— Ні.

— Ти його колись з’їси?

— Не знаю. Може.

Він повернувся до поїдання свого пиріжка, з’їв останній шматок і лише тоді запитав:

— Ти буваєш хоч коли-небудь голодна?

— Чесно кажучи, ні, але деколи мені хочеться чогось. Наприклад, деколи хочеться цукру.

Хитрувато сказала вона.

Дамір удав, що не почув.

Поїв, розслабився на стільці і мовчав. Минулої ночі вимовив більше слів, ніж за ціле своє життя. Йому було не до розмови, здавалося йому, що він уже запитав усе, що мав запитати. Єдине, що для нього було важливим, це її присутність.

Пречиста засовалася, перемістилася на сам край стола, підсунула під сукеночку обидві руки і почала махати ніжками, наче нудиться.

— Не сиди тут, можеш впасти.

Вона засміялася.

— Не бійся, на відміну від інших, я після піднімання вгору не можу впасти.

Вони мовчали. І хата мовчала. Циліка займалася своїми справами, дзядек плів канат на горищі, Віліма не було чути. Пречиста не витримала.

— Як ти взагалі розважаєшся? Маєш якусь гру? Не сидиш же ти без діла цілий день?

— Вмію в шахи грати, але ніколи не грав проти когось. Ніхто поняття не має, що я вмію грати в шахи.

— Як ти навчився?

— Спостерігав за пенсіонерами в парку. Вони не відганяли мене від лавок.

— Хочеш, я навчу тебе грати в Ґо?

— Ґо? Що це ґо?

— Одна давня гра. Кажуть, вона виникла чотири тисячі років тому.

— Ого… це дуже давно! Хіба й тоді люди грали?

— Ну так. Коли люди не можуть воювати, вони грають. У схожі, але безпечні ігри.

— Хто вигадав те твоє Ґо?

— Кажуть, гру вигадала якась принцеса. В Китаї. Могутньому царстві.

Дамір засміявся в кулак.

— Принцеса вигадала гру? Жінка?

— Думаєш, я не бачу, що ти смієшся?

В її голосі чувся докір.

— Ти насміхаєшся з жінок, Даміре?

— Та ні.

— Можеш спокійно сказати. Я звикла, що жінок зневажають саме там, де мене найбільше прославляють і буцімто шанують. Фе!

Йому здалося, що вона здригнулася.

— Вибач, Мала Пречиста!

— Не проси вибачення в мене, проси у всіх жінок, бодай в душі.

Дамір закам’янів. Не знав ані як це зробити, ані як цього не зробити. Злякався. Йому здалося, що Пречиста навмисно замовкла і замислилася над його поведінкою.

Але ні. Думала вона про щось інше.

— Я люблю гру Ґо, бо вона старша за мене.

— Я не впевнений, що розумію, чому.

— Чому? Тому що те, що старше від мене, віддаляє межі відповідальності.

— Не розумію, про що ти кажеш. Не розумію всіх слів.

— Та розумієш. Як і в… звичайному житті. Знаєш, що молодим людям багато чого пробачають, і так само пробачають всім решта, хто є молодим. Молодшим. Навіть тваринам. Так і я, коли знаю, що щось старше за мене, маю відчуття, що можна вибачити і якісь мої огріхи і помилки. Зрештою, багато чого всім і кожному пробачається, — засміялась вона. — Навіть цілим державам.

— Я не встигаю за тобою. То ми були в стародавньому Китайському царстві, а тепер ми вже в тих… молодих державах.

Пречиста радісно сплеснула ручками.

— Не будемо про це. Нумо, я тебе навчу грати в Ґо. Це прекрасна інтелектуальна гра.

— Не думаю, що можу чому-небудь новому навчитися. Ти й сама знаєш, що в мене не… все добре з думками. Знаєш, що я… розумово відсталий.

Відвернув голову до стіни і знайшов крапочку, яка не рухалася.

— Дурниці. Ти можеш все, що захочеш.

Зробила паузу, а тоді схвильовано прошепотіла:

— Даміре, Даміре! Хтось стоїть біля вікна!

Він стурбовано обернувся до вікна, навіть припіднявся.

— Де? Не бачу нікого.

Почув її дрібнесенький сміх. Зараз він його ні з чим не порівнював. Чітко його розпізнавав.

— Та, Даміре, нема нікого. Просто я з досвіду знаю, що люди розгублюються, коли щось з’являється несподівано… нізвідки. Тому я й звернула твій погляд до вікна. Дивись сюди, на ліжко.

Дамір розізлився.

— Та ну тебе…

Хотів їй дорікнути. Не встиг. На ліжку помітив дошку, покреслену лініями.

— Що це?

— Дошка.

— Порожня?

— Так. Тільки поля, які творять цих дев’ятнадцять вертикальних і дев’ятнадцять горизонтальних ліній. Так, дошка порожня. Крім того, що вона стародавня і її вигадала жінка, гра мені подобається ще й тому, що починається порожньою дошкою.

— Як гра може починатися порожньою дошкою?

— Як і все в житті. Все починається з порожньої дошки.

— І що далі?

— Ставиш свій камінець не певне місце, і він лишається там до кінця партії. Або його захоплюють в полон. То називається «втратити свободу».

— Ніяка то не гра.

— Так? І тобі вона схожа на життя?

— Я цього не казав.

Він помітив, як почав повторювати фрази Пречистої. Не міг більше стежити ні за словами Пречистої, ні за грою Ґо. Він відвернувся, вона зрозуміла, і дошка зникла з маленької кімнатки. Мала Пречиста чекала, бачила по ньому, що він хоче щось запитати.

— Знаєш, як зараз, саме зараз Давид? Про що він думає зараз, коли спить?

Вона замовкла, дала йому знак, щоб і він замовк, і чогось чекала. Тоді посміхнулася, але невесело.

— Знаю, про що він думає.

Сварилися біля мого ліжка… Насправді, ставили якісь питання. Найбільше: а ти, ти, ти, а ти, а ти, і страшно мене рознервували. Я не міг їх більше слухати і тому сховався дуже глибоко за своєю завісою, щоб не мусити їх ні чути, ні відчувати. Коли я ховаюся, бачу якесь біле світло, мене нічого, абсолютно нічого не болить, я нічого не чую, ніяких запахів не відчуваю і типу бачу тільки своє чоло зсередини. І слухайте: чую себе, як я дихаю, ніби дихаю в каструлю. Якось так. І ніби моя голова стає великою і легкою, круглою, як шкільний глобус, і якось типу існує тільки вона, без шиї, без рук, без ніг, без живота. І тоді я весь — моя велика, кругла макітра, яка дихає в каструлю. Здається, інші теж помітили, що я став лише головою, і мене хтось тряс, а лікар світив мені ліхтариком в око, і я перелякався, але мусив вернутися і тому чув, коли той лікар сказав моїм старим, що якщо вони і далі думають так поводитися біля ліжка дитини, для неї було б краще, якби вони не приходили. Та «<i>дитина</i>» і те «<i>неї</i>» — це я. Навіть мій старий замовк, тільки підійшов ще ближче, погладив мене по руці в мільйонний раз і сказав щось дурне типу: «<i>Сину мій, вибач татові</i>». Слухайте, як мені було соромно! Чого він має мені казати «<i>вибач</i>»? Він же не наступив мені на ногу. Ненавиджу, коли мій старий просить в мене пробачення, страшно ненавиджу. Потім пішов, а мама нюняла, поки не прийшла медсестра і не сказала, що буде краще, якщо і вона піде. Тоді стара щось випрошувала, але нарешті перестала плакати. Не читала мені. Коли вона пішла, мені здалося, що я би насправді хотів, щоб вона прочитала мені якусь казку. В кожному разі, краще це, ніж вони мають сваритися, а потім вона без сенсу нюняти. Якби я почав нити, завивати і плакати, побачили б вони, яке це плакання. Але я навіть не думаю цього робити. Хоча я став якийсь… м'який. Саме м'який. Знищити людині життя так, як це мої старі вміють, не вміє ніхто. Я навмисно вирішив триматися якийсь час глибоко за своєю завісою. Лікарі це називають «<i>погіршенням загального стану</i>». Коли я близько від краю завіси, це називають «<i>стабільно</i>», чи якось так. Звучить, як прогноз погоди, але це не він… це про мене. Дурненького Давида. Я час від часу сам собі кажу, що я дурний, і від того краще почуваюся. Ненавиджу, коли мені хтось інший скаже, що я дурний, але сам собі я можу сказати все, що мені заманеться. Ой, знов мама. Вона не те що діставуча, це просто неймовірно, яка вона діставуча. Знов мене кличе і шепоче біля мене. Ага, совість її гризе, що з татом сварилася. Розгублена. Якщо вона собі придумає читати мені казки, сподіваюся, вона не забудеться і не прочитає мені якоїсь казки для дівчат. Коли я був дуже малий, міг і такі байки слухати, але насправді любив тільки ті для хлопців. Та я не знаю, як я відчуваю, що якась казка для хлопців, а якась — для дівчат, але відчуваю безпомилково. От, наприклад, «Спляча красуня» — для дівчат, сто відсотків, «Бременські музиканти» — для хлопців, сто відсотків, «Попелюшка» — для дівчат, сто відсотків, «Білосніжка і сім гномів» — для дівчат і для хлопців, бо в ній є дурниці про те, як якась баба роздивляється себе в дзеркалі, що точно для дівчат, а решта байки може бути і для хлопців, бо там є гноми, які чимось займаються і можуть бути смішними, різними. І для хлопців, звичайно, ті, в яких є дракони, мечі, багато польотів. А для дівчат — коли щасливо одружаться, коли мають золоті сукні і схожі речі. Якось так. Моя мама, буває, дуже сильно проколюється і тоді читає те, що мені насправді не подобається, але от останнього разу вона практично вгадала. А дуже мені цікаво було би, чи ті казки для дівчат можна так переказати, щоб були і для хлопців, і навпаки: ті для хлопців переказати так, щоб були для дівчат. Дурню мелю, як Горватка з другої парти. Трохи якийсь я типу неспокійний, чи що? Не знаю, чого я неспокійний. Ніби чогось боюся. Чого? Нічого мене не болить, коли завіса зникне, все буде добре… не знаю, трохи мені страшно, але не знаю, чого. Може, ліпше було би, якби мені мама не читала. Чогось все мене нервує, ніби боюся тих казок. Сподіваюся, я не захворів серйозно? Може, краще було би, якби ти врешті постарався і вийшов з-за завіси, дурний Давиде? Якщо так піде далі, то я трохи запізнюся з тою своєю роботою таємного агента. Треба серйозно спробувати вийти з-за тої завіси. Але мені не вдається, ніяк не вдається. Боюся світла ліхтарика.