Мама? Ми з мамою до моїх восьми років жили самі в нашій хаті на Трешнєвкі… Трешнєвці. Потім вона вийшла заміж і народила моїх двох сестер. Одна молодша за мене на десять, а інша — на тринадцять років. Вона власне виходить заміж. Ми всі дуже раді за неї. Те весілля. Вибачте… Я відволіклася.

Вітчим? Ну, він був… Теж звичайним. Висококваліфікований механік, мав спеціальність, не вирізнявся особливо серед інших сусідів. Думаю, він був… нормальним. Власне звичайним. Як і інші сусіди. Не пив, про це в нас на Трешнєвкі… Трешнєвці завжди знають. Принаймні раніше знали. Тепер усе міняється… насправді, змінилося. Нові будинки, майже повністю новий мікрорайон… все стало великим. Багато нових людей. Тепер вже не дізнатися про сусідів того, що раніше завжди довідувалися. Відомо лише про те, що є видимим. Які автівки сусіди мають, скільки дітей, але інше, інше ні… Невідомо. Навіть не знаємо, як облаштовані квартири. Меблі привозять запакованими.

Так, я знову відволіклася. Вибачте. Ні, я його ні любила, ні не любила. Вітчима. А сестер полюбила. Хоча й пригадую, що мені перший час було соромно перед дітьми з вулиці і школи, що моя мама вагітна. Це нормально. Про батьків не роздумуємо як про когось, хто… хто тілесний. Хто займається… всім, чим мусить займатися, щоб ми народжувалися. Розумієте, так? Але сестру, яка народилася першою, я дуже полюбила. Причому відразу. І другу, але трохи пізніше.

Ні, я не перескочила різко з вітчима. Чого ви так думаєте? Сьогодні, певно, нормально про вітчима думати як про людину, яка… збиткується з прийомної дочки. Тоді такого не було.

Я взагалі не тікаю, чого ви так думаєте? Та ні, він був звичайним, багато працював, мама сильно захворіла після народження другої сестри і перестала працювати. Більше не могла прибирати. Вона була прибиральницею в школі. Мала якусь там пенсію, тоді пенсію можна було легко отримати… Тепер інші часи… Але грошей завжди бракувало. А він, звичайно, любив двох своїх дочок, а мене — так собі. Як то воно буває. Тепер на це кажуть: тримався дистанційовано, але в той час таких слів не вживали, то й я їх не буду вживати для опису тогочасних почуттів. Ми були стримані у почуттях, от, це правильне слово: стримані. Але знаєте, тепер, коли я сама мама, я це розумію. Абсолютно розумію. І думаю, що люди, які кажуть, що чужу дитину, наприклад дитину свого чоловіка від першого шлюбу, люблять, як свою, обманюють. Це брехня… Можна любити чужу дитину, але ніколи, як свою. Або не знають, як любити свою. Я знаю.

Сестри? Як я ставлюся до сестер? Я не люблю слова «зведена» сестра. Воно огидне. Думаю, вони мої рідні сестри. І моє ставлення до них, як би це сказати… позитивне. Це теж огидне слово для опису почуття, але зараз я не можу згадати кращого. У нас, тобто в них, мама рано померла, я вже була у віці, коли це легше пережити, і доглядала їх. І вітчим, їхній батько, помер через кілька років після матері, від карциноми, тяжко помирав… Їм то було важче витримати, ніж мені, хоча я про нього піклувалася, доглядала за ним, поки він лежав.

Ні, не мала куди його помістити. І про них, сестер, піклувалася.

Прошу? Що ви маєте на увазі під тим «як мама»? Що я їм замінила маму? Ні, це теж якась, я б сказала, колективна неправда. Я не замінила їм маму. Це неможливо. Коли в мене з’явилася власна дитина, тоді я навчилася бути мамою. Для сестер я була тільки старшою турботливою сестрою і нічого більше. Але все добре склалося. Старша сестра навіть університет закінчила. А молодша не мала до навчання хисту. Але ж не у всіх нас однакові здібності. Не треба з цього робити драму. Може, вона і краще через це в житті влаштується.

Чи ми сваримося? Інколи. З молодшою ні. Із середньою сестрою тільки тепер, останнім часом. Я не схвалюю способу її життя, але кожен має право на вибір.

Як живе, що ви маєте на увазі під тим «як живе»? Ну, я не схвалюю, що вона постійно поза домом, думаю, в неї погане товариство. Що робить? Вона вчителька, викладає в гімназії.

Ні, всі про неї доброї думки, принаймні я так думаю, але тепер настала якась мода в молодих… тобто, вона не така вже й молода, але вона якось хапається за життя, не має ніяких постійних стосунків, але попри це її майже ніколи нема вдома у вихідні. Та не знаю, не схвалюю і все. Товариство в неї таке, яке є.

Чому ви думаєте, що я не можу вибачити сестрам, що через них провела частину молодості в чотирьох стінах? Нечасто кудись виходила? Виходила достатньо. Ви забуваєте, що власне коли я була молодою, настали воєнні часи. Ще й як ходила. На відміну від інших, я й доброчинністю займалася. Думаю, я дуже допомогла біженцям, але пізніше цього не використовувала. Як то кажуть, не зловживала. Як це робили інші.

А мій чоловік? Не знаю, що конкретно про нього сказати. Було б добре, якби він сам вам сказав щось про себе. Хоча я думаю, він би це краще написав. (Сміється).

<b> <i>Шановний пане лікарю,</i> </b>

<b> <i>дякую вам за те, що ви мені дозволили письмово, а не усно, описати все, що могло би для вас бути корисним у виконанні ваших важких обов'язків. Таким чином, я зможу легше зосередитися на деталях, які, на мою думку, можливо, мають значення для цілого процесу, який передував тому, що сталося, хоча я не бачу майже жодного сенсу в тому, щоб хтось займався моєю персоною. Але зважаючи на те, що ви були люб'язні, не мучили мене і не наполягали, щоб я вам усно відповідав на питання, на які, навіть якби хотів, не можу відповісти, я спробую допомогти вам у письмовій формі. Заздалегідь вас прошу вибачити мені за мої обов'язкові періодичні описи зайвих дрібниць. Спокійно їх ігноруйте, бо я не вірю, що вони взагалі варті будь-чиєї, а тим паче вашої уваги. Також прошу вас не перейматися моїм пишномовним стилем, що, до певної міри, є наслідком тих ліків, які, як вам відомо, я проти своєї волі приймаю.</i> </b>

<b> <i>Так от.</i> </b>

<b> <i>Таємницею вічного прагнення подорожувати є підсвідома жага людини до змін ідентичності.</i> </b>

<b> <i>Я запам'ятав те, що написав у своєму календарі на Святу вечерю 1999 року, у спільному міленійському запалі і бажанні залишити після себе щось мудре і неповторне у столітті, яке вже минуло. Я справді не знаю, чого я очікував від приходу нового тисячоліття, але, звісно, чогось таки очікував. Комп'ютерних баґів? Політичних переворотів? Кінця світу? Не знаю. Зараз ми всі знаємо, що нічого значного і подібного до перевороту не сталося, хоча, як ви пригадуєте, десятирічна державна влада змінилася новою, до якої я ніяк не ставився, як і до цієї сьогоднішньої чи будь-якої іншої, яка неминуче прийде. Я зазначаю це тому, що, думаю, важливо на початку пояснити, що нічого, пов'язаного з якимись зовнішніми чинниками, мене не стосувалося, і загалом мене не стосується і не впливає на мої розмірковування, а тим більше на мої вчинки. Принаймні так мені здається. Чи я так лещу собі? Не знаю. Моє ставлення до того, що називається громадськими рухами, давно розвинулося у своєрідну летаргію і те, що би хтось доброзичливий міг визначити як справу родинного виховання, а не інтелектуальної дистанційованості. </i> </b>

<b> <i>Наскільки я пригадую, інші теж чогось очікували від зламу століть, але не пригадую, щоб бодай хтось, крім мене, відчув незмірне розчарування фактом, що нічого драматичного не трапилося. Пригадую, я почувався обманутим, самотнім і несправедливо покинутим. Знаю, це звучить безумно, через це, ми, зрештою, і спілкуємося, але визнаю, я почувався, наче всесвіт передумав і назавжди покинув Землю, щоб вона сама собі давала раду, як вміє і знає, і покинув мене на тій Землі, незмірно малого і неважливого. Мені здається, що те відчуття порожнечі саме в момент переходу у щось невловиме, як от перехід в нове тисячоліття, насправді було лише кульмінацією мого тривалого незадоволення і невписування не лише в сім'ю, але й у все, що мене оточує. Просто почувався, наче помер, але якимось дивом ще дихаю. І я, звісно, піднімав тости за новий рік і нове тисячоліття, і навіть нову владу, а насправді був абсолютно байдужим, вибачте за цяцьковане порівняння, байдужим, як гравець, який програв у рулетку величезну суму, але ставка була з чужих, легко набутих і, відповідно, певним чином, неіснуючих грошей, байдужість була необхідним і нормальним наслідком. Якось так.</i> </b>