— Хай живе найкращий на світі коваль ковпаків! Слава! Слава!

І в момент, коли коваль повністю захопився своїми мріями, увійшов придворний пекар і замість того, щоб чемно попросити коваля, грубо наказав йому:

— Щоб до ночі ти викував мені найкращу форму для торта, щоб мій торт був прикрашений цукровими нитями, тоненькими, як павутинка, щоб цукрові кульки були, наче кришталики, і коли я це посиплю цукром-пудрою, нехай переливається, наче подрібнений перламутр. Нехай це буде торт над усіма тортами, смаколик над усіма смаколиками, який ніхто ніколи не зможе забути. Щоб до вечора все було готове, бо інакше я накажу тебе засмажити на твоєму ковальському горні.

Сказавши це, пішов до своїх хоромів.

Надвечір сердитий, наляканий і стурбований знову подався до коваля.

Коли там біля своїх нових ковпаків — сяючих, блискучих і неперевершених — сидить задоволений коваль.

— Доброго тобі вечора, пекарю! — вклонився коваль. — Я викував тобі сяючі і блискучі форми, крізь які тектиме топлений цукор і створюватиме тонкі ниті, як павутину, формочки, в яких цукрові кульки будуть блискотіти, наче кришталики, а коли ти посиплеш це цукром-пудрою, переливатиметься, як подрібнений перламутр. Із твоєю вмілою рукою це буде смаколик, якого ніхто ніколи не забуде.

Радісний пекар узяв форми і, забувши подякувати, пішов пекти торта і варити цукрову глазур.

Уранці король надіслав сторожу розвідати, що з тортом і що з пекарем, а коли йому повідомили, що торт спечений і прикрашений і що вони ніколи нічого красивішого не бачили, король на радощах підскочив на своєму престолі і наказав розбудити всіх гостей, які ще залишилися.

Сніданок подали у найбільшому і найпрекраснішому залі. Усі були одягнені в найрозкішніші сукні, які, щоправда, всім уже були затісні, але ніхто з них не помічав, що й самі вони виглядають, як добре підрослі пампухи, бо були схвильовані, адже спробують небачену солоднечу. Прибув і сам король, одягнений у найкращий ранішній золотий туалет, і коли він плеснув у долоні, помічники-пекарі на таці величиною з ліжко внесли величезного торта, усього прикрашеного цукровими нитями, тонкими, як павутина, на яких виблискував цукор-пудра.

Почулися зачудовані вигуки, заплескали ручками і королі, і королеви, і королевичі, і королівни, і графи, і графині.

Узяв король королівського ножа і надрізав торта, спершу наклав собі, а тоді й гостям розділив по шматку. Задзеленчали виделки, і всі надкусили свої шматки. І череватий король, і гості почали жадібно жувати.

Раптом замість захоплення почулися вигуки болю:

— Ой, мій зуб! Ой-ой!

— Ой, мій язик! Ой-ой!

Якби король не був таким жадібним, він би обов'язково почув, як щось хрускало і ламалося, коли він різав торта. Але він нічого не відчув, доки йому не повипадали зуби.

На жаль, мстивий коваль насипав у ковпаки подрібненого скла, об яке поламалися зуби поважних вельмож.

Страшна звістка дійшла до пекаря до того, як король послав по нього, щоб його, звісно ж, стратити, і пекар щодуху помчав до коваля, щоб його, звичайно ж, убити. Він здогадався, що той підсипав йому чогось у форми, чогось, об що гості, придворні і сам король поламали зуби.

Але не знайшов там нікого. Нікого, геть нікого, крім одного блискучого сталевого павука, який у порожній закопченій кузні причаївся в куті і плів свою павутину. Був зайнятий своєю роботою і не спинився навіть для того, щоб поглянути на розлюченого пекаря. Пекар пустив сльозу і накивав п'ятами. Дуже злякався сталевого павука і його страшної павутини.

Товстого короля покинули всі гості і так його осоромили на всі часи. І це ті самі гості, які полікували зуби і пізніше розповідали, що ніколи не були при цьому дворі і не куштували ані крихти з тих розкішних тортів.

Кажуть, що пекар і досі блукає світом і пропонує свої пекарські послуги, кажуть, що в цьому палаці досі пахне пирогами і чути, як хтось ночами стогне через поламані зуби. І ще кажуть, що сталевий павук старанно плете свою павутину.

Лише ти і я, і той працьовитий павук знаємо, на чому їх король поламав.

Добре, не можу сказати, що не слухав, але щоб отримати сильну енергію від казки про пекаря і сталевого павука — це ні. Не отримав. Я не голодний, мені не хочеться тортів, і я не надто щасливий від того, що вона мені читала саме цю казку, але… хай там.

Зізнаюся, доки я був малим, казки мені не були аж такими остогиділими, але для чого всім навколо говорити: «<i>Він любив ту і ту байку</i>». Яка вона язиката, це ненормально, яка вона язиката. Коли буду готовий, скажу їй, хай зіб'ється з того. Це мені дуже заважає, мені соромно, і я боюся, що хтось почує, що вона читає мені казки, і розкаже всім в школі, і тоді мені капець. Ковачич мене знищить. А може, мені насправді не перешкоджає те, що вона читає, просто я хотів би, щоб вона про це нікому не говорила? Чесно кажучи, не так і зле, що вона читає, бо коли читає, тоді не плаче, і тому я ліпше почуваюся. Через ті казочки почуваюся якось так ніби ще й не пішов до школи, типу ще в садок ходжу. Трохи по-дурному, але непогано. Приємно, як тоді, коли я був малим. Мама читає казку, а я насправді не впевнений, читає вона мені чи собі. Мені здається, що їй казки подобаються більше, ніж мені. Як і море. Типу Давидові дуже подобається на морі, але це неправда, це їй подобається. Вона така. Так само й казки. Пригадую, що мені й раніше здавалося, що вона завжди самій собі читає ті байочки. Ну дуже їх любить. І завжди в хаті був спокій, доки вона читала. Доки читаються казки, ніхто не свариться. Так вона і зараз читає, а слухаємо казку і вона, і я, але я менше, бо трохи нюхаю її. Маму, не казку. Мама має свій запах між плечем і вухом, де вона завжди трохи набризкана парфумами. Від початку, тобто відколи я тут, я ще трохи відчував той запах, але зараз вже ні. Не так добре. Очевидно, минуло принаймні два дні, відколи я тут. Без сумніву, вона дуже переживає, якщо забула напахнитися. Які дурниці. Не треба так перейматися. Принаймні не так сильно. Мені добре.

Моя мама…

Та я не знаю, що вам про себе сказати. Нічого особливого не можу сказати. Не знаю, може, й нема нічого особливого, бо якщо я навіть про себе роздумую, роздумую як про звичайну, пересічну людину. Так, думаю, я пересічна людина.

Справді не знаю. Може, краще ви мені допоможете питаннями? Може, так би мені було легше. Я якось не можу розповідати про себе… в загальному.

А, про дитинство мене питаєте… Дитинство? Та дитинство… не знаю, може, іншим здавалося, що моє дитинство не було звичайним, бо я не мала батька. Ну, тобто мала батька, але він помер в той день, коли я народилася.

Як помер мій батько? Ні, про це я небагато знаю. Знаю те, що мені сказала мама, що чула від сусідів, але знаю небагато. Була якась повінь у Загребі, він втопився. Ніхто не знає як. Дехто казав, що він рятував сусідів, але це невідомо. Дитиною я уявляла, що він саме так помер. Але я небагато про нього роздумувала. Люди так тільки думають, фільми їх так вчать, романи… що завжди посилено думаєш про батьків, яких не знав чи яких рано втратив. Але насправді ні. Дитиною живеш таким життям, у яке прийшов. Ні, я нечасто про нього думала. Лише інколи, коли дивилася на фотографію з весілля батьків, яку мама отримала від братової. Знаєте, під час тої повені фотографії були знищені, тому це був дуже цінний подарунок… вибачте, я знову відволіклася. Так от, коли я дивилася на ту фотографію, пригадую, я себе запитувала, яким би був мій батько. Дитина дуже швидко росте, чоловік на фотографії не старіє, і я дуже скоро перестала себе про це питати. Ні, слова «тато» я ніколи не вживала, навіть подумки. Це все, що я можу сказати про батька. Я нечасто думала про нього. Практично ніколи.