— Енергію, мусимо йому влити енергію.

Медсестра погодилася, Катарина відкрила сумку і вийняла з неї потріпану кольорову книгу. Притягнула стілець і сіла біля ліжка.

Чую її добре. Свою маму. Вона зовсім здуріла, добре, що лікарі поряд. Може, вони їй допоможуть. Вигадала собі, що мені буде ліпше, якщо вона буде мені читати… люди, тримайте мене, казки. Причому ті старезні, які мені читала, коли я був малий. Моя мама не має уявлення про те, що актуально, що таке комп'ютерні ігри і айпади чи що зараз модно. Поняття не має, що нині цікаво і що круто, а що ні. Вона взагалі думає, що комп'ютер служить для обчислень і постійно обмовляє своїх співробітниць, бо вони весь час грають в ігри на комп'ютері і тільки вона єдина працює. Наслідком того, що вона «<i>не може собі дати ради в світі</i>», як би сказав мій дідо, є те, що вона буде читати мені казки, які я нібито колись дуже любив. Подумайте собі… Чую, як вона розказує сестрі про якусь енергію, яку мені передасть. Тим читанням? Вона не при собі. А якби вона була трохи розумнішою, зрозуміла би, що річ власне в енергії тих, як то кажуть, головних героїв комп'ютерних ігор. Зрештою, що це з нею раптом? Якби це сказала татова нова жінка, ну, це — «позитивна енергія», це було би абсолютно нормально, бо вона в основному тільки такі дурниці й плете. Але мама? Тут ні з того ні з сього і вона меле про якусь енергію. І я її типу отримаю від казки. Ага, щоб часом… І ще точно всім довкола розказує, що я це дуже люблю, і сестрі, і лікарям. Моя мама всякого наговорить. Каже, що я обожнюю казки. Оповідання для малих дітей. Ненормальна якась. Зараз скаже: «<i>Давиде, казка вимагає вартісного слухача</i>», а я не можу відповісти, як завжди відповідаю: «<i>І доброго читача</i>», то, може, вона передумає. Ні, вже почала.

Колись давно, не за нашої пам'яті, у старі й далекі часи, у великому і розкішному палаці жив собі череватий король. Усі інші королі відзначалися своїми перемогами на бойовищах, своїми полюваннями і розкішними балами, а той дебелий король був відомим лише за лакоминами, які подавали при його дворі. На його столах височіли величезні торти найдивовижніших форм і найзнадливіших смаків, начинені кремами з фруктів, які доставляли з далеких країв, кремами смаків, яких ніхто до того часу не куштував, прикрасами ароматів, яких ніхто досі не знав. Тут були і штруделі, такі хрусткі та смаковиті, що ніхто не міг перед ними встояти, тут були тістечка найрізноманітніших кольорів, і ніхто не міг ними насититися. Під тими смаколиками вгиналися столи, на яких височіли гірки з цукерок, пирогів, тістечок, суфле, рулетів, пряників і тортів. Усі, геть-геть усі з радістю приїздили до того товстого короля в гості, надовго залишалися і забиралися геть лише тоді, коли гладшали настільки, що вже не могли застебнути жодної сукні та жодного костюма.

О, так! Іноді на світанку було чути, як голосить якась молода королівна:

— Лишенько! Я перетворилася на справжній пампушок, не маю більше що вбрати!

Звичайно, король не сам пік усі ті ласощі, але вся слава належала йому одному. Всі королевичі, королівни, королі і королеви, графи і графині, які з радістю відгукувалися на запрошення череватого короля, хвалили торти і говорили так:

— Це справжні королівські торти! Цей король вміє почастувати тортами. Цей король знає, що таке торти!

А таємницю приготування тих дивовижних королівських солодощів знав лише один чоловік. Придворний пекар.

Це був дрібненький, худенький чоловічок, що дуже незвично для добрих пекарів, які здебільшого й самі пухкенькі, кругленькі, як те дріжджове тісто. Це був чоловік із витонченим піднебінням і вправними пальцями, якими він від ранку і до ночі збивав і мішав яйця з цукром, високосортові борошна, ядра найкращих грецьких горіхів, найніжніші ліщинові горішки, пінисті масельця, смачнючі вершки, густий шоколад, екзотичні фрукти, ароматну ваніль і ще ароматнішу корицю, а, їй-бо, і деякі таємні приправи забутих назв і запахів, яких давно на цьому світі немає. У нього було багато помічників, але все, що міг зробити, робив сам, і навіть сам вигадував, як мусять виглядати ковпаки для випічки, які щоденно за його розпорядженням виковував для нього придворний коваль. Так було майже кожного дня — кондитер ішов до придворного коваля і наказував йому викувати нового ковпака.

— Зроби мені ковпак у формі троянди, хочу, щоб мій новий торт, який король подасть запрошеним, мав саме форму троянди.

Або:

— Виготов мені сотню сталевих ковпачків у формі дощових крапельок, в які я виллю своє тісто і подам тістечка дрібненькі, як літня злива!

Або:

— Зроби мені ковпак, в якому моє суфле виросте щонайменше на метр, щоб перевершило усі суфле цього світу!

Придворний пекар місив на пироги і вигадував форми, придворний коваль кував ковпаки, але лише король особистою персоною і своїм пузом приймав славу від поданих пирогів.

І це тривало й тривало… Багато гостей, королевичів, королівен, королів і королев, графів і графинь задоволено об'їдалися, а король пропонував свої пироги і насолоджувався славою.

Але як це буває, одного вечора придворний пекар відчув, що не може заснути. Його не турбував ані новий ковпак, він уже був викуваний, його не переймав новий рецепт, він уже був вигаданий, його не тривожила й піч, інші її запалять, але попри все, ніяк-ніяк не міг заснути.

— Гм… Що це зі мною? Що мене мучить? — питав себе пекар.

Тоді підскочив на ліжку, причому на добрий метр.

— Знаю, знаю, що зі мною! Я прагну слави!

Зізнався самому собі і тієї ночі так і не заснув. Мріяв, як він проходить коридорами і залами, а королеви й королі, королевичі і королівни, графи і графині махають йому руками, кланяються йому до землі і гукають:

— Хай живе найкращий на світі пекар! Слава! Слава!

Уранці встав сердитий, невиспаний, похмурий і рушив до своїх пекарських хоромів замісити на новий торт. Та ба… Ох! Той торт стояв на підставці зовсім скособочений, глазур була мутна, прикраси занадто м'які, а коли здивовані гості все ж скуштували його, відразу неввічливо виплюнули.

— Фу! Який він несмачний!

Торт справді був несмачний: пекар забув додати цукру-пудри.

Жахливо!

Чимало гостей понатягали на свої огрядні тіла дорожні сукні та плащі і поїхали, ледь попрощавшись.

Жахливо!

Як король розлютився! Підскакував від горя і люті на своєму престолі, а якби він був хоч трішки худішим, давно б побіг до придворного пекаря, щоб заліпити йому запотиличника. А так лише кричав, погрожував і обіцяв привселюдно, перед усіма королями і королевами, королівнами і королевичами, графами і графинями ще того ж таки вечора наказати спекти самого пекаря у печі для хліба, якщо до завтрашнього сніданку той не приготує найсмачнішого торта, який коли-небудь подавали при дворі.

Слуги рознесли поголос, що пекар страшенно провинився і йому загрожує смерть.

Дійшла ця звістка і до пекаря, і він поквапився до коваля, щоб замовити дивовижного ковпака, в якому спече дивовижного пирога, яким врятує свою голову. Ага, так…

Єдине, чого пекар не знав, було те, що придворний коваль також ночами не спить. Узагалі не спить і ночами лише мріє, як він стане найславнішим ковалем придворних ковпаків, якому вклонятимуться усі вельможі цього світу. Придворний коваль марив, як проходить коридорами і залами, а королеви і королі, королевичі і королівни, графи і графині тим часом махають руками, кланяються йому до землі і гукають: