— Ти знаєш, хто я.

Він уже хотів щось відповісти і пояснити, що насправді не знає, але не міг поворушити вустами. Голос кудись зник.

Тому попри Дамірову волю, мозок чемно і ніжно звернувся до дівчинки:

— Знаю, ти Матір Божа.

І йому не спало на гадку занепокоїтися тим, що сказав.

Дівчинка ворухнулася, нахилила шийку, було видно, що вона шукає Бахурів погляд. Не наважився ані заплющити очі, ні відповісти, ні поглянути на неї. Чекав. Нарешті вона промовила:

— Як мені тебе називати?

Не мучився і не барився з відповіддю, що для нього дивно.

— Кличуть мене Бахур.

— Ні, я називатиму тебе твоїм справжнім іменем. Кликатиму тебе Дамір.

Він почервонів від насолоди. Навіть похоробрішав.

— А як мені тебе називати?

— Ну, скажімо, Мала Пречиста.

Знайшов сили і для справжнього запитання. Одне з перших, яке поставив у своєму житті.

— На скільки ти тут лишишся?

— Не знаю. Це не від мене залежить.

— Зрозуміло.

Він відчув, що промовив зрілу фразу, хоча насправді не розумів ані що сказав він, ані що сказала вона. Але відчув, що може продовжити.

— Тобі буде зручно в мене?

— Так, не переживай. Тільки нам треба про дещо домовитися.

Він кивнув.

— Даміре, мусиш мені пообіцяти, що нікому про мене не розкажеш.

Він був гордий, що вона вимагала від нього обіцянки. Якби він не боявся, що налякає її, встав би. А так задовольнився урочистим тремтінням свого голосу.

— Обіцяю, що нікому не скажу про тебе.

Йому здалося, що їй від полегшення спласла напружена сукеночка і що він почув м’який звук, коли оксамит опускався. Обоє посміхнулися.

— Де ти будеш спати?

Відповіла не відразу. Була трохи розгублена, імовірно, через незнайоме приміщення.

— Я? Я ніколи не сплю. Не турбуйся про мене. І взагалі, поводься нормально. Звично. Як тільки я відчую, що ти хочеш спати, я піду. Не бійся.

Дамір з таким полегшенням зітхнув, що здавалося, ніби ціла кімната випустила повітря. Сум і цілоденний неспокій покинули його.

— Даміре, ми не мусимо мовчати, бо зараз ніч.

— Я боюся Циліки.

— Що? Тої жінки, яка тобі… як це у вас називається?

— Опікунка.

— Так, опікунка, не могла згадати. Не мусиш боятися, вона нас не чує, ми розмовляємо зсередини. Ти ще когось боїшся?

— Ні. Вілім добрий, а старий дзядек мене більше не бачить.

— Він тебе бачить, але не помічає.

Дамір мовчав, але почав легенько хитатися, і Мала Пречиста його попередила.

— Не хитайся, мені зле, коли я хитаюся. Бачу, ти щось хочеш мене запитати. Спокійно питай.

— Ти знаєш, що сталося з Давидом?

— Знаю. Важка історія. Потрапив в аварію.

Дамір її перебив:

— Це я чув, про трамвай, але як це сталося?

— Було щось чорне, страшне в пітьмі, Давид налякався, побіг, не зміг оминути трамвай і… сталося.

— А що це було страшне в пітьмі?

Вона підняла пальчика, наче попереджає його.

— Дізнаєшся, коли прийде час.

Не хотів видатися нечемним, але мусив сказати те, що сказав:

— Хіба ти не могла спинити те чорне, страшне чи зупинити трамвай?

— Даміре, не будь дитиною. В мене нема такої сили, щоб зупинити трамвай. Коли вже трамвай рушить, важко його зупинити.

Він на мить зніяковів, замовк. Коли знову заговорив, голос його був тремтячим, сповненим страху.

— Де зараз Давид?

— В лікарні.

— Сам?

І голос Пречистої змінився. Став зворушеним.

— У сні всі люди самотні. Давид спить.

Дамір заплющив очі, не мав сил на неї дивитися. Той внутрішній голос також стишив через незмірну турботу і занепокоєння.

— Мала Пречиста, з Давидом все буде добре?

Здалося йому, що вона його полоскотала ручкою-щупальцем. Розплющив очі. Вона посміхалася до нього.

— Не бійся, все буде добре. Як мусить бути…

Дамір зітхнув, рамена піднялися, руки заворушилися, і Пречиста ущипнула його за долоню, цього разу досить неприємно. Боялася його несподіваних рухів.

— Вибач.

— Вибачаю, але мусиш пильнувати.

Дамір відчув, що міг би балакати до ранку.

— Скажи, чи можна мені нині сказати Катарині, що з Давидом буде все добре?

— Ні, вона й сама знатиме, як йому буде. Коли прийде час.

Розчаровано замовк.

Пречиста заговорила першою.

— Скажи, коли ти закохався в Катарину?

— Відразу, як вона народилася.

— Добре тобі.

Цього разу дійсно замовкли. Вона знову першою заговорила.

— Хочеш спати? Мені піти?

— Ні, лишися ще на трошки, мені дуже-дуже подобається, що ми не розкриваємо ротів, коли розмовляємо.

— Це практично.

— Ну так, в кімнату може хто-небудь зайти — Циліка, Вілім, дзядек, а я, як і завжди, мовчу. І ніхто нічого не може помітити.

— Мовчиш, а насправді ти балакун.

Дамір трішки образився.

— Я не балакун.

— Балакун. І я балакунка. Бачиш, як ми довго розмовляємо.

— Ти зі всіма… балаклива?

— Ні.

— А твій син був балакливим, коли був малим?

Злякався своєї зухвалості, але вороття не було. Слова вимовлені. Тепер настала черга Пречистої трохи образитися.

— Даміре!

Він затряс головою. У нього це завжди було ознакою, що він зробив щось ненавмисно. Пречиста зрозуміла. Вона розжалобилася.

— Ну добре, маєш право і такі питання ставити, але я не можу відповісти на всі.

Він чекав. Якби в кімнатці було видніше, помітив би, як вона незадоволено насупила брови.

— Ну добре, якщо вже тобі так цікаво, він був балакучим, постійно про щось питав. І пізніше забагато говорив, це йому дорого коштувало…

Спинилася на половині речення.

— Ні, я таки не хочу відповідати на такі питання.

Він замовк, украй розгублений.

— Ти приходиш до всіх, хто тебе кличе?

— Ні.

— Тоді до кого приходиш?

— А як ти думаєш?

— Ну, думаю, приходиш… до того, хто найбільше просить і найбільше кличе.

— Неправильно думаєш.

— Як неправильно?

— От так. З того твого «хто найбільше кличе» виходить, що я дослухаюсь до надокучливців, але ігнорую чемних і тихих людей. Ти мене постійно кликав?

— Ні.

— Коли ти мене почав кликати?

— Та мені здається, ну… я тебе взагалі не кликав.

— Отож-бо й воно.

— Може, я все-таки посилено думав про тебе. Добре, може, не саме про тебе, а про когось, хто мені може допомогти. Хто хоче допомогти.

— Отож, все ж таки, ти, певно, думав про мене?

— Так, думав про тебе. І не міг більше без тебе.

— Зачекай-зачекай. Без мене?

— Але ж ти придираєшся.

— Ти питав.

— Ну добре, не міг більше бути сам.

— Ось тобі й відповідь.

— Значить, ти приходиш до кожного, хто сам.

— Ні.

— Ти знов нічого не сказала.

— Я сказала достатньо. Подумай.

Дамір почав хитатися ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Наважився:

— Значить, не приходиш до кожного, навіть якщо він самотній, але якщо до когось прийдеш, прийдеш до того, хто самотній.

— Приблизно так.

— І до надокучливих не приходиш.

Мала Пречиста засміялася. Сміх її був, наче дитина нігтиком стукає по склянці.

Дамір заговорив голосом, який був несхожий на його голос. Такі голоси, які ставили одне й те саме питання, Пречиста добре знала.

— Скажи, ти дійсно Мати Божа?

Мала Пречиста мовчала.

— Чого ти не відповідаєш?

Мала Пречиста мовчала.

Він засовався, його болів хребет від того непорушного положення. Чи то через потягання, чи через щось інше його голос став колишнім. Повернулася й дитяча наполегливість.

— Як я буду знати, що Давидові буде добре?

— Будеш.

— Буду… буду… Але як?

— Ну, коли ти видужуєш від грипу, як ти знаєш, що тобі краще?

— Відчуваю.

— І це відчуєш.

— А, ну тоді добре. А коли це буде?

— Не знаю.

Він захвилювався, завовтузився і необережно ворухнув долонею. Пречиста ледве втрималась від падіння.

— Прошу тебе, будь обережнішим.