Протягом робочого пообіддя працівники відділка потрохи поверталися, перегукувалися у коридорах до того, як зайти до нього з короткими звітами, які здебільшого були аналогічного змісту: ніхто нічого не чув, а хто чув, думав, що це звичайний гул автомобіля, ніхто нічого не бачив, бо виходити в таку погоду вночі на балкон ненормально, у Травному вбитої ніхто не знав, бо обличчя квартирантів ніхто не запам’ятовує. Колеги зі школи не хотіли втручатися. До покійної ставилися стримано.

Касумич махнув Симчичу і Зділару, коли ті запросили його на каву, і пішов просто до Відошича.

— Малий вчора ввечері впав під трамвай, здається, це сталося через якийсь автомобіль, який зник з місця події.

Відошич устав, засунув руки до кишень штанів і відвернувся до вікна.

— Як ти вийшов на малого і звідки викопав цю історію?

Касумич опустився на стілець.

— Я пішов додому до Ірми Жигер, як ми домовилися, там була тільки наймолодша сестра, сказала мені, що племінник, син найстаршої сестри, минулого вечора постраждав, позбирала якусь купу речей, щоб звільнити стілець, і я на власні очі побачив рюкзак, який вчора бачив в малого. Попросив фотографію дитини і мав на що дивитися. Це він.

Відошич обернувся. Мовчав.

— Шефе, я ходив в лікарню без твого дозволу. Біля малого були батьки, було не зовсім доречно, але лікар мені все-таки сказав про ту автівку, яка причетна до аварії.

Відошич вийняв руки з кишень.

— В такій справі діяти на свій розсуд не можна. Все це разом може бути випадковістю, а якщо ні, ти вже припустився кількох гаф, які можуть зашкодити слідству. Тобі не слід було йти в лікарню.

— Знаю, але ситуація загострюється. Тітка того малого, Ірма Жигер, — найкраща подруга вбитої, малий вчора крутився на місці огляду — ввечері постраждав за підозрілих обставин. Не можна втрачати час.

— Яке втрачання часу? Хто втрачає час? Я, тримаючи все в кулаку, чи ти, випадково забуваючи сказати, що впізнав вбиту? Га? Пішов до лікарні до того, як ми розклали все по поличках. Коли мама того малого вернеться додому, перше, що зробить, розкаже сестрі, що поліцейський приходив до лікарні. Якщо та твоя Ірма щось знає, вона нашорошить вуха. Бачиш, що ти натворив?

Відошич поступово підвищував тон і останнє речення було чути в коридорі.

— Касумичу, щоб це був останній раз! Останній раз! Ще раз зробиш щось на свій розсуд і прощайся з відділом!

Касумич уже стояв. Зараз він тримав руки в кишенях, щоб не було видно, як він стискає тремтячі кулаки.

— Мені може бути й останній раз, але тобі краще вимагати від оперативників захисту дитини в лікарні. Той з автівки дізнається, що малий вижив, може, йому не буде важко добратися до нього.

— Це не американський серіал, краще охолонь, ніж мене остаточно виводити з себе.

Відошич уже сів і перебирав якісь папери, коли додав:

— Може, для тебе буде краще, якщо ти ті американські серіали і ту охорону дітей в лікарнях будеш дивитися в своїй Ліці. На свіжому повітрі.

Касумич не сподівався від себе такого. У момент, коли став перед Відошичем, подумав, що йому лише щось гостро відповість, але ні: штовхнув його разом зі стільцем. Коли стілець вдарився об стіну, Симчич і Зділар, які підслуховували в коридорі, вже влетіли до кабінету, кинулися на Касумича і виволікли його з кабінету.

Відошич вийняв з нижньої шухляди пляшку трав’яної ракії і сьорбнув. Довго трясся. Через повні два роки пошкодував, що кинув курити. Коли трохи заспокоївся, зателефонував з мобільного:

— Це я. Де діти? Нехай зараз же йдуть до хати і не виходять, поки я не приїду. Не питай, чого. Забери дітей з вулиці.

Касумич уже покинув будівлю поліції на вулиці Хейнзеловій.

Катарина і Борис Горак вийшли з лікарні, коли стало зовсім зрозуміло, що Катарина знепритомніє і Бориса остаточно підведуть нерви. До трамвайної зупинки, що біля оперного театру, йшли мовчки; нарешті вдихали повітря, не насичене запахами лікарні. Про те, хто кому вчора ввечері телефонував, хто кому не відповідав, де була вона, де — він, а де — Давид, не промовили й слова.

— Катарино, ти будеш чекати дванадцятку?

— Так.

— Я сяду в перший, який приїде, мені все одно, яким їхати ту одну зупинку. Завтра не сиди цілий день в лікарні, не втомлюй дитини.

— Не буду цілий день, але ти чув, лікар сказав, що спілкування найважливіше.

— Хоч-не-хоч, я мушу на роботу, але обов’язково прийду.

— Я візьму лікарняне.

— Не дозволяй тому поліцейському ослові чи комусь з його колег заходити до Давида в палату.

— Добре.

— Їде мій трамвай. Не перенось паніку на Дадика, все буде добре.

— Знаю, що буде добре. Відчуваю це всім тілом.

— До побачення, Катарино.

— До побачення, Борисе.

Він зайшов у трамвай і став біля дверей — все одно сходити на наступній зупинці. Поглянув на вулицю і побачив, як Катарина очима супроводжує трамвай: шукала його серед облич біля вікон. Упізнав цей стурбований вираз і точно відчув момент, коли вона знайшла його серед пасажирів. Ще точніше зміг визначити часточку секунди, коли їхні погляди зустрілися, коли її обличчя зі стурбованого перетворилося на усміхнене, коли її рука ворухнулася, щоб йому махнути, але жінка передумала і відмовилася від свого наміру. Цієї миті знав, що в його житті, яким би воно не було і скільки б не тривало, будуть і важливіші дати, дні і миті, але цей образ жінки, яка не наважується махнути вслід переповненій чотирнадцятці, якимись невідомими шляхами виборе першість серед образів, які у нього обов’язково викликатимуть сум.

Двоє студентів розмовляли про вечірнє меню в їдальні Студентського центру і згадували про печених в печі восьминогів. Один сказав, що «з таким гівняним їдлом навіть неможливо набухатися». Погодилися, що «погода срана» і що сьогодні «був такий нудний день, здуріти можна».

Лише коли Катарина залишилась сама, зрозуміла, що не матиме сил навіть в трамвай сісти, а тим паче проїхати тою самою дорогою повз місце, на якому постраждав Давид. Викликала таксі, зачекала його, опершись на знак «Трамвайна зупинка» і попросила таксиста відвезти її додому зовсім іншою дорогою. Таксист не протестував.

Так вона уникнула того страшного місця, а, можливо, й Ірми, яка невдовзі після 18 години від трешнєвської «Нами» рушила до однієї з нотаріальних контор на Тратинській, де підписуватиме документи на кількох сторінках. Була в товаристві двох чоловіків: один із них був велетенського зросту, бритоголовий, одягнений у бездоганно чистий випрасуваний костюм, шитий особисто для нього, як і туфлі, розміру яких немає у серійному виробництві.

Катарина зайшла до хати, в якій горіло світло у мансарді. Було чути, як Іта і Ловро сміються, і Катарина, не зайшовши до них, пішла до Давидової кімнати. Лягла на його ліжко і тряслася так, що їй здалося, наче трясеться і сама хатка.

А хатка справді тряслася від ридань. Її найстарші сусідки не могли ні обняти її, ні потішити. Між ними простяглися стійкі сильні багатоповерхівки красивих ясних кольорів.

Бахурові Даміру вже було недостатньо ні точки на стіні, ні вікна, ні думок про голубині лапки. Мусив засвітити світло.

Не встаючи, почав розхитуватися, як величезна кегля, і спробував правою рукою дотягнутися до вимикача світильника. Йому це не вдалося відразу і він, пересуваючись сідницею і зігнутими колінами, підсунувся до тумбочки зі світильником і нарешті рукою схопив вимикача.

Восковий абажур стримав раптовий зблиск жарівки, і густе світло залило кімнатку, наче намагаючись її загріти, а не освітити. Бахур Дамір повернувся у попереднє положення, чекаючи, доки абажур достатньо загріється і розповсюдить запах розігрітої пилюки.

Не ворушився.

На розкритій долоні лівої руки, покладеній на стегно і забутій, відчув поколювання і стиснув її в кулак. Тепер його уже сильно засвербіла долоня, тому він спробував повністю витягнути середнього пальця стиснутого кулака, щоб ним добре почухати місце, яке тріпотіло, наче він схопив метелика. Палець не зреагував, і він спробував змусити пальці правої руки позбавити його відчуття лоскоту, яке його, на диво, не спонукало до сміху. Але і права рука чомусь була байдужою. Він підніс кулак лівої руки до світильника, який повністю, разом із пальцями, набув по краях червонуватого відсвіту. Здавалося, що завдяки невеличким зусиллям і терплячості пальці і кулак у добре освітлених місцях стануть прозорими, як гекон. Під прозорими краями натягнутої шкіри виднілося щось темне, і Дамір зрозумів, що доки він правою рукою засвічував світильника, на долоню опустився безшумний літун. Намацав ворсисте тільце і затряс рукою, щоб відчути його рухи. Метелик не ворушився, і він остаточно вирішив розтиснути кулака. Хоча здавалося, що пальці з тим прозорим освітленим краєм не можуть нічого, абсолютно нічого пошкодити, він їх обережно розтуляв, пильнуючи, щоб не торкнутися м’якого крильця. Серце чомусь почало гупати, і шия неприємно покрилася потом. Долоні, на диво, ні. Він розкрив пальці, всі, крім середнього, звільнивши крила, які нагадували м’яку оксамитову сукеночку. Розчулився. Ніяк не міг збагнути, чому він так по-дівочому збуджується через маленького гостя. Нарешті вимушено і різко поворушив пальцем і затримав дихання. Помітив не метелика. Помітив і тепер уже розгублено дивився на метеликоподібне створіннячко. «Невідомий метелик», — казав йому здоровий глузд і пошепки ще додав, що у природі такі зміни існують і що немає нічого дивного в тому, що йому здається, ніби замість метелика на долоні сидить філігранне людське створіння, одягнене у фіолетово-синього плюшевого плаща, піднятого до вух, яких не було видно з-під чорного волосся. Те чорне кучеряве волоссячко, зачесане на проділ, мало яскравий мідний відблиск, який освітлював засмагле личко і, як йому здалося, відсвічував навіть над голівкою. Насправді неймовірно маленькі очі здавалися величезними і трохи вибалушеними на тому дрібненькому обличчі. Вони уважно за ним спостерігали, і Даміра від голови до п’ят охопило відчуття, що маленьке створіння його добре знає, а зараз лише детально вивчає. Дівчисько посміхалося і намагалося посмішкою заспокоїти Даміра, який, якби міг, радше за все би глибоко і надовго втратив притомність. Йому не вдалося ні втратити притомність, ні зробити будь-який рух, який би звільнив його від того маленького привида. Якщо це був привид. Збудження однак стишилося, серце заспокоїлося і відчуття невідомої приємності замінило колишню розгубленість. Посміхнувся до створіння. Дівчинка кивнула головою і пересунула маленькі ніжки. Дамір помітив на них босоніжки з переплетеними ремінцями. Більше його мозок не навідували жодні думки про генетичні мутації метелика, його навіть не схвилювали ті шкіряні босоніжки. Посміхнувся, і дівчинка кивнула йому на знак привітання. З готовністю їй відповів. Рота не розтуляв, щоб не завдати їй шкоди подихом, але знав, що якби її про щось запитав, мала б зрозуміла. Бахур змирився з думкою, що на його долоні сидить дівчинка, хоча рештки розуму говорили йому, що він поводиться чудернацько і що все те, що він бачить, насправді не бачить. Натужно готувався поставити їй запитання, але ніяк не міг вирішити, щó хоче запитати: хто вона чи чим займається. Зволікав. Дівчинка не розтулила рота, але Бахур Дамір насправді не здивувався, коли почув чітке ствердження: