— Вибач. Але я не люблю чути твоє «не знаю». Тоді мені страшно. Хто ж буде знати, якщо ти не знаєш? Ти мене дійсно лякаєш.

— Не бійся, все буде, як має бути. Зрештою, хіба ми мусимо завжди і безперестанку розмовляти тільки про твої страждання?

Дамір зітхнув і супроводив зітхання усмішкою. Був у неприємній ситуації. Здалося йому, що тією усмішкою він трішки підлабузнюється, тому змінив тему:

— Ні, не мусимо постійно про мої страждання. Можемо розмовляти і про звичайні речі.

Тепер була черга Пречистої улесливо усміхнутися.

— Ну то порозмовляймо про звичайні речі!

Готувалася зайняти зручніше положення. Схопивши вмілим рухом краї своєї довгої сукеночки, уважно пильнувала, щоб з нею не сталося якоїсь неприємної ситуації, доки вона переміщається з місця на місце. Так, як це роблять жінки.

— Зачекай, я зіпруся на горбочок Сатурна.

Оперлася на м’ясистий горбочок між Даміровим вказівним пальцем і середнім.

— Вибач, мені смішне те, що ти сказала. Невже й ти віриш в ті речі, ті горбочки Марса і тому подібне… на долоні?

— Як сказати… Коли мені треба — вірю, коли не треба — не вірю. Як і інші.

— Та не зовсім «як інші». Я думав, що бодай тобі все має бути ясно. А якщо тобі все ясно, не треба дивитися, що пише на долоні. Ти ж… десь… між зірок і планет. Мусиш знати. Все знати.

— Не мушу. Може, й могла б, я не перевіряла, але мені легше не знати.

Розтулив рота, щоб засміятися, але не засміявся голосно і не затрясся. Боявся, щоб рука небезпечно не затрусилася.

— Зараз ще мені скажи, що віриш в гороскопи, і я дійсно почну сміятися.

— Чому? Бо, на твою думку, я якась інша?

— І не тільки на мою.

— На чию ще?

— Добре, не мусимо про тебе говорити. Але чому ми, звичайні, віримо в… такі речі?

— Такі ми є. Або якщо хочеш, ви такі є. Людині недостатньо просто бачити зірки. Мусить їх наблизити, і якщо їх не може торкнутися, мусить їх бодай подумки приборкати, щоб їй служили, — зітхнула вона. Дамір відчув це, йому навіть здалося, що сукеночка напнулася у грудях.

— Так, Даміре, людина має нездоланну потребу, щоб їй служили.

— Хіба у всьому треба служити?

Мала Пречиста засмучено махнула рукою.

— Прошу тебе, не говорімо знову про ці речі. Я якнайкраще знаю, що означає служити.

— Але ти знову перша почала про те, чого я не розумію.

— Знаю, я винна. На чому ми спинилися?

— Я тобі все розказую, у всьому зізнаюся, про що б ти не питала, а ти постійно викручуєшся. Завжди уникаєш відповіді. Я тобі більше нічого не скажу.

Перестав усміхатися і відвернув голову.

— Даміре, куди ти дивишся?

— Яка тобі різниця. Ти все знаєш, а коли знаєш все, то, напевно, знаєш і куди я дивлюся.

— Це не мої знання чи усвідомлення. Те, куди ти дивишся, неважливо ні тобі, ні мені, тому й мені нема потреби це знати.

— А я саме дивлюся на щось важливе, але тобі не скажу.

— Даміре, скільки тобі насправді років?

— Кажуть, що мені насправді сім, але це неправда, мені за 50. Я так думаю. Ніхто не святкує мої дні народження, то я й не впевнений.

— Дякую, що сказав мені.

Дамір спершу трохи схвилювався, а тоді все ж посміхнувся.

— Ти знала, просто хотіла, щоб я тобі сказав.

— Знала, просто хотіла, щоб ти мені сказав.

Бачив, що Пречиста посміхається. А вона дійсно посміхалася.

У нього повністю покращився гумор.

— Скажи, а скільки тобі років?

— Як коли. Інколи неповних шістнадцять, а інколи я значно-значно старша.

Наче на мить зник мідний відблиск від волосся на обличчі.

— А чого ти така маленька? На образах ти набагато більша. І там, де тебе люди бачать, там ти теж більша.

— Де я з’являюся? Кожен бачить те, що хоче. Для себе я завжди однакова, мені байдуже, яка я для інших.

— Знаю, але то так недобре. Зараз, навіть якби я й сказав, що ти до мене приходиш, ніхто б мені не повірив. Всі б думали, що я обманюю тільки тому, що ти можеш розміститися на долоні.

— То й не кажи нікому. Ти пообіцяв. Ти від цього нічого не отримав би, а я би мусила піти.

— Не йди.

Вони мовчали. Союз було укладено і цього було достатньо для цієї ночі.

Четвертий камінь, четвертий вал

— Вііілім, Вілллім!

Бахур Дамір прокинувся. Злякався, що Циліка увійде, доки він ще не вбраний, тому він хутко наскільки міг зіскочив на підлогу і, пробуджений холодним паркетом, згадав про нічну гостю. Поглянув на долоню, вона була порожня, пороззирався по кімнаті, гості ніде не було. Подумав, що його всього зараз сповнить туга і порожнеча, бо це був лише сон, але нічого неприємного не діялося у його душі. Зачекав.

— Вііілім, Вііілім! Я йду до нашої Катрусі, віднесу балабухи, бідолаха мусить шось поїсти, бо звалиться. Їй тре сил, жеби все то витримати, най їй поможе милий Бог і Діва Марія. Бахуру дам, коли ся верну.

За якусь мить почулося, як зачинилася хвіртка, і Бахур не мав причини поспішати з одяганням.

— Даміре, Даміре! Я тут.

Дамір посміхнувся, випростався, забув, що не одягнений пристойно, і почав шукати, звідки долинає голосок невидимого метелика.

— Я тут, біля образу!

Помітив її, коли вона вилітала з-за обрамленого образу Матері Божої, який завжди стояв на столі на ніжці.

Згадав, що він недоречно вбраний, повернувся у ліжко і натягнув ковдру. Помітила, що йому ніяково, і заспокоїла його.

— Даміре, я прийду пізніше, коли ти вдягнешся, коли поснідаєш, коли всі в хаті займуться своїми справами, щоб ми могли спокійно порозмовляти.

Чув її так добре, так чітко, що ледь не заплакав від захоплення.

«Тут вона, тут! Це не був сон, не був сон».

Йому навіть дихати було важко, захоплення його душило і, не боячись Циліки, він вирішив ще на трішки лягти.

Несучи тарілочку, прикриту білою плетеною серветкою, Циліка пройшла кілька кроків до сусідньої хати і зайшла у двері, яких останній з тих, хто вийшов, не замкнув. На першому поверсі не було нікого, але Циліка зайшла до кухні й обережно поставила тарілку на стіл. «Най ту стоїть, якшо занесу нагору, все їй, бідаці, поз’їдають».

Піднялася сходами.

Ірма вже була одягнута, прибирала у своїй кімнаті, і це Циліці сподобалося. Іта з мобільним біля вуха тинялася у нічній сорочці від ванної кімнати до кухоньки. Ірма покликала Циліку до себе.

— Кума, ходи до мене, нам потрібна твоя порада.

Це була фраза, перед якою Циліка не могла встояти.

— Для родини моєї похресниці, моєї Катарини, я завше ту. І для своїх сусідів. Якшо буду знала як, то нараджу. Тілько повідж ми, шо нового в малого?

І заплакала.

— Циліка, не плач, найгірше минулося. Нині зрання Катя дзвонила в лікарню ше перед шостою, їй повіли, же не можуть давати інформацію без доктора, а тоді черговий все-таки взяв слухавку і сказав, шо стан дитини стабільний. Тато Давида задіяв якісь свої зв’язки, то тепер легше дістати інформацію.

Циліка перехрестилася.

— Дякувати Богу милосердному. Бодай якась користь від нього.

Проблема була серйозною, й Ірма несвідомо покинула говорити говіркою, якою завжди розмовляла з Цилікою:

— Слухай, Циліка, ти знаєш, мушу тебе спитати. З Катариною зараз взагалі неможливо розмовляти, але це нормально. Все-таки це її єдина дитина. Я сама не можу вирішувати такі питання, а Іта істерить більше, ніж треба. Сама знаєш, в суботу весілля, сама знаєш, що все організовано, шалені гроші вкладено, запрошення надіслані, люди вже почали слати подарунки.

Циліка мовчала.

— І в церкві домовилися, все пройшли — і курс передподружніх наук, і сповіді, репетиції, все.

На згадку про церкву Циліка вирівнялася і урочистим голосом заявила:

— Знаю, весілля має бути. По-перше, я думаю, же милий Бог і Блаженна Діва Марія поможуть, жеби Давид ся пробудив і встав ше до весілля, а, по-друге, про шлюб оголосили в церкві, і з тим нема жартів. Весілля має бути. Інакше, якби відклали, вкінці винною вийде Катарина.