Мобільний телефон — мелодія «Дев’ята симфонія»:

«Концерт був дивовижний. Маестро тримав увагу публіки від початку і до кінця. Від початку і до кінця. Я трохи переживав через другий такт, але минулося. Знаєш, що сьогодні жоден телефон не задзвонив? Справжня концертна публіка. Так, найгірше по суботах, коли приходять також ті, хто не розуміється на музиці. Так, маєш рацію, все-таки відчувається різниця між тим, як було кілька років тому. Так, іде до кращого».

Ірма телефонує і говорить мобільним телефоном:

«Іта, то я. Хто був? Поліцейський? А, той самий… Питав тільки про Давида? Не знаю, чого. Катя дзвонила? Я не можу додзвонитися до неї, вона точно біля Давида і вимкнула телефон. Я не можу в лікарню, Іта, мушу на роботу, вчора не була, та що з тобою, мене викинуть з роботи, що ти таке кажеш… Не знаю, чи його батько в лікарні разом з Катариною. Вночі лишився довше за мене, але думаю, що відразу після того пішов. Не будила тебе, бо то не мало сенсу. Тобі так само треба виспатися. Де Ловро? Ідете сьогодні подивитися зал? Іта, без істерики, я взяла квіти на себе і так воно і лишиться. Слухай, нині Каті нічого не кажи. Коли вона трохи заспокоїться, я їй скажу. Або Циліка. Та, звичайно, з Давидком буде все добре, медицина сьогодні дива робить. Все буде добре з Дадиком. Мій Давид, золотце цьоцине».

Точно, я в лікарні. Це треба бачити: я лежу і вдаю, що нічого не чую, а навколо мене купа смердюхів. І цей завуділенням, і той професор, і колега, і знову завуділенням, я не чув добре, здається, так він називається. Стан церегрального корита, знаю, що не корито, але якось схоже, і тільки такі дурниці, краще й не згадувати про це. Спілкування з навколишнім світом, уринальний такт і інші схожі слова. В будь-якому разі, я зрозумів, що вони поняття не мають, що я їх чую, і, звичайно, їм не спадає на думку, що я їх навіть бачу. Якось зсередини. А те, що відчуваю їхні запахи, їм навіть не снилось. Якщо вони думають в будь-який момент отак вдиратися, отак мене мордувати і так дурнувато патякати біля мене, я злиняю від них, коли тільки зможу, а це буде значно швидше, ніж вони думають. Тому мене зараз найбільше турбує те, що я не знаю, де мої кросівки і всі інші речі, щоб одягнутися. Я ж не буду ходити містом в піжамі? Якщо я її взагалі маю на собі… Ви добре почули. Насправді, не хочеться про це й казати, але думаю, що ці ідіоти тримають мене в ніч-ній со-ро-чці. Точно, ніч-ній со-ро-чці. А винна в цьому та медсестра, яка постійно лізе мені куди не слід. І мама не ліпша, про старого й говорити годі. Він їм все дозволяє, а міг би їм і заборонити дещо. Але мовчить. Зрадник. Якби мій дідо тут був, він би цього не допустив. Потім вони десь поділися, а я тільки слухав своє дихання. Через якийсь час вони вернулися, мама плакала, але тоді прийшов якийсь лікар, його називають черговий, і знов щось розповідав. Я чув, як мама повторює за тим лікарем як папуга, що, звісно, спілкування зараз найважливіше, ми все зробимо, не вгамуємося. З цього зрозуміло, що вона весь час підслуховувала за дверми, поки лікарі про мене всяке говорили. Такі слова як «<i>вгамуватися</i>» вона вживає тільки коли перелякана. А взагалі, вона нормальна. Знов каже «<i>ми</i>». Хто це «<i>ми</i>»? Якщо має на увазі себе і тата, всім буде дуже невдобняк, коли все мине. Коли кажу «<i>все</i>», маю на увазі цей кіпіш навколо мене. Потім мама знов плакала, тоді нарешті перестала і «<i>взялася до діла</i>», як казав мій дідо, почавши мені до безконечності розповідати, як вона мене любить і таке інше. Вимучила мене. І постійно мені розказувала, що ми поїдемо на море. Я не маю нічого проти моря, але вона його любить в п'ять разів більше від мене, хоча й плаває як сокира, і жодна жива душа не знає, чого вона те море любить. А якщо вона справді має намір вмовити мене встати, їй було би краще пообіцяти мені Гардаленд. Я там ще не був, а багато хто з класу вже був, причому два рази. Ковачич — три. А вкінці мені ще й пообіцяла, що завтра буде читати оповідання. Повний капець. Моя стара нічого не тямить. Краще я трохи посплю, треба буде витримувати ті її читання.

Черговий лікар світить Давидові ліхтариком в око і звертається до медсестри: «Геть всі з палати, дозволено тільки мамі, що це за процесії, хто цей пан?»

Я трохи відлетів, а тоді знов крізь ту мою завісу дивився, хто в палаті. Мама, звичайно, сиділа біля мене. І тата впізнав, хоча він і стояв трохи далі. Медсестра щось мені робила. Сподіваюся, всі відвернулися і дивилися на щось інше, бо, думаю, я був, та й досі лишаюся, голим, і медсестра виробляла зі мною якісь дурниці. Краще про це не говорити. А тоді я впізнав лікаря за запахом, а точніше, за смородом, і по тому, що він біліший за інших, і по тому, що запала тиша, коли він зайшов, і по тому, що поводиться, ніби в себе вдома, і я добре чув, як він всіх їх виганяє з палати. Насправді, він виганяв якогось чоловіка, якого я не впізнаю. А маму не виганяв. Не знаю, чи намагався вигнати тата. Тоді я почув, як мама сказала тому чоловікові, якого я ще не впізнаю і якого лікар виганяв з палати: «<i>Вам краще піти, доки ми ще можемо себе контролювати</i>». Хто це «<i>ми</i>»? Я і вона, вона і тато, всі троє? Дуже сумніваюся… Думаю, вона не при собі, якщо говорить мені про себе і про тата. Чоловік щось сказав, і я знаю, що вже чув цей голос, але не можу пригадати, де. Не знаю, але згадаю. Медсестра виймає і засовує мені всюди всілякі трубочки, а мама плаче. Лікар мені світить ліхтариком в око. Ненормальний. Іду я глибше за завісу, там мені краще. Хочеться спати… І боюся ліхтарика…

Касумич не дав себе так легко вигнати, хоча й знав, що було вкрай невиховано заходити до палати важко травмованої дитини і мучити його батьків. Було видно, що мати цього малого ледь тримається на ногах, і він, задкуючи, вийшов, але черговому лікареві, який нервово покинув палату, не дозволив пройти повз. Показав йому посвідчення.

— Поліція.

— Ми не даємо інформації про хворих.

— Сьогодні дасте.

Лікар хотів було щось сказати, обуритися, запротестувати, але Касумичеве обличчя йому здалося таким перекошеним і брутальним, що він передумав.

— Прошу, що вас цікавить?

— Мене цікавить, як малий постраждав.

Лікар зухвало усміхнувся.

— Ви помилились адресою. Про це ви питайте своїх колег. Нам лише привозять в лікарню результати вашої турботи про громадян.

— Питаю вас ще раз: як малий постраждав? Трамвай? Автівка? Мотоцикл?

— Трамвай, але, на щастя, він повертав, їхав на малій швидкості, малий отримав удар по тілу, але небезпечніше те, що він вдарився головою об бетон. Трамвай не переїхав його, а вдарив, і його відкинуло.

— Значить, це не навмисно?

— Сподіваюся, це питання — наслідок професійної деформації.

— Сподівайтеся. Дякую.

Касумич рушив коридором.

— Пане інспекторе, хвилинку.

Касумич зачекав лікаря.

— Це не в моїй компетенції, але я чув від тих зі швидкої, що поліція записала свідчення свідків, що якийсь автомобіль нібито налякав малого і що він зник з місця аварії. Але все-таки перевірте в своїх.

Касумич стояв і прислухався до звуку коліщат візків, якими розвозили чаї малим тихим пацієнтам.

Для Відошича день розтягнувся, люди порозходилися збирати інформацію в сусідів у Травному, у мешканців, чиї балкони виходять на гімназійний майданчик, у працівників гімназії, які би мусили знати трохи більше про вбиту… Результати судмедекспертизи ще не надійшли, і Відошича дратувало, що, попри комп’ютерне збільшення фотографій з тілом жертви, він не міг точно визначити, що це за кола на шиї і грудях убитої, хоча, звичайно, припущення мав.