Щоб закріпити на даху лист станіолю, він уперше відтоді, як декілька років тому допомагав пакувати і виносити з будинку речі, знову зайшов минулої осені на земельну ділянку своєї подруги. Він переліз через низенький кам'яний мур і продерся крізь кущі на їхню земельну ділянку, тому що брама, через яку він завжди ходив дитиною, стояла зачинена. На мурованих стовпцях по обидва боки від брами вони з нею просиджували по обіді годинами, висолоплюючи язики до перехожих. Коли зараз він згадує ті вихідні, коли вона винесла з дому всі речі і поїхала звідси геть, або як він поїхав у своїх тринадцять років до Берліна, або, якщо ще далі сягнути пам'яттю, той день у дровітні, коли вони побачили щось таке, чого їм краще було не бачити, коли він усе це згадує, то йому дивно стає, що, незважаючи на будь-які події, за одним днем неодмінно починається наступний, а він і сьогодні все ще не знає, що ж насправді відбувається. Можливо, вічне життя існує вже за життя, от тільки ніхто його не розпізнає, тому що воно здається зовсім не таким, як люди собі уявляють, а уявляють вони собі його по інший бік старого життя, яке вже відбулося як старе. Адже дім усе ще стоїть, а йому невтямки, що це там усе ще стоїть собі. І хто він такий — невтямки. А вона ж хто, десь там у світах.

У нас у саду є агрус і чорна смородина, і яблука, але аґрус і смородина цього року вже закінчилися, сказав він, і її батько дозволив йому показати їй після обіду їхній садок. А в нас тільки троянди, сказала вона, стоячи згодом у його садку і надкушуючи зелене яблуко. З цієї миті розпочалося те, що з віддалі часу він може назвати своїм дитинством, канікули за канікулами воно розпочиналося її приїздом і закінчувалося від'їздом. Того дня, коли його сестра вийшла з дому в весільній сукні, щоб вирушити на шлюб до церкви, і над нею висипали горщичок з пфенігами, що мали принести їй щастя, а після цього він і його подруга вибирали з піску легенькі монетки, алюмінієві гроші, майже невагомі, і, поки весільна процесія все більше віддалялася, а вони водили долонями по світлому піску, вони вперше заговорили про одруження.

Ліщинові горіхи треба розбивати каменюкою, ой, та вони ще білі всередині, давай глянемо, а я можу об'їхати калюжу ліворуч переднім колесом, а праворуч заднім, а давай будемо говорити таємною мовою, цілуватися нехай буде щебетати, так, давай гойдатися, на риболовлі розмовляти не можна, затисни листок бузку між долонями, тоді він найкраще свистітиме, так сказав садівник, а давай гойдатися, ходи сюди, ми поховаємо кротика під оцим деревом, маленькі сердечка заячої капусти можна їсти, ховаємося в ялиновому кущі, давай сюди, ой, хочу щебетати, і я хочу.

Його батьки ішли з дому вдосвіта о шостій, подруга снідала о восьмій, пів на дев'яту йому можна було за нею зайти. Коли він тиснув на клямку брами, ліворуч і праворуч від якої стояли стовпці, клямка в такі прохолодні ранки ще була мокра від роси. Він стукав у зеленаві шибки кухні, щоб кухарка відчинила йому, тоді заходив у дім і зупинявся у великій кімнаті біля довгого столу, за яким снідала його подруга з сім'єю і друзями сім'ї, він стояв, спершись до холодної печі і чекав, поки вона закінчить сніданок. Після того вони бавилися в її садку або в його садку, ходили купатися з її містка або з його містка над озером, ховалися в таємній шафі в її дитячій кімнаті під пальтами і горами одягу або дивилися в нього вдома, де телевізор ніколи не вимикали, фільм, у якому чорно-білі ковбої мчали на конях чорно-білою прерією, а тоді чорно-біло зривалися з коней і помирали.

Якось він прочитав, що ембріони проходять у лоні матері всі стадії еволюції, тобто починають з риб і пуголовків, тоді вкриваються шерстю, тоді якийсь час мають свинячий хребет, поки врешті не народжуються людьми. Можливо, думає він собі зараз, після народження людини починається другий такий прачас, цим разом — то стиснена історія людства, під назвою дитинство, так немов період мисливства і збирання знову має стати спільним для всіх, немов те визначальне, з чого згодом творитимуться різні типи дорослих. Адже з риб і пуголовків у процесі еволюції також утворилися найрізноманітніші істоти, дехто еволюціонував у тварин суходолу, з яких урешті утворилися мавпи або коти, інші залишилися жити в воді і стали згодом дельфінами або китами. Як би там не було, а зі своєю подругою він познайомився в кам'яному віці і ділив з нею життя приблизно до періоду пізнього середньовіччя, а це — не багато, не мало — два з половиною мільйони років.

Можливо, а саме так видається йому з сьогоднішньої перспективи, такий спільно проведений прачас є тривкішим зв'язком, ніж звичайна обіцянка. Адже очі, якими він і вона бачили тоді в дерев'яній клуні щось таке, чого б їм ліпше було не бачити, все ще розташовані в їхніх головах, нехай навіть ці голови перебувають на значній просторовій віддалі одна від одної. А тодішнє розглядання все ще продовжує тривати. У дровітні вони влаштували собі на дерев'яних балках на самому вершечку, в метрі від складених під сам дах полін схованку. Полінами вони поділили собі «кімнати», в кімнатах постелили залишки старого килима, подекуди поначіпляли на дошки шматки тканини і причепили для освітлення ліхтарик — у тому помешканні вони собі навпочіпки господарювали. З драбини йому видно дах дровітні, вкритий за стільки часу купою опалого листя і сухим гілляччям. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. Рене, небіж директора автошинного комбінату, трохи старший за них, дитина літників, коли він приїжджав, то відразу рачкував до них у повітку, втягнувши голову в плечі сидів у їхній схованці, пропонуючи їм то те, то інше. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. У кожному електричному гнізді міститься три кабелі: синій, червоний і жовтий. Синій і червоний потрібні, щоб проходив струм, а без жовтого, хоча він ніде й не під'єднаний, не обійтися, його називають заземленням. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. Якщо ви сховаєтеся за дровами, то зможете подивитися, хочете?

На той час вони вже давно знали, як воно буває, коли порізатися і тече кров, вони й самі надрізали собі руки і браталися кров'ю, ще вони знали, як буває, коли під час какання ковбаска виходить з дірки спочатку повільно, а тоді, відірвавшись, швидко падає, вони продемонстрували це одне для одного, спочатку він, тоді вона, під вербою біля води. А оскільки дивитися означало тільки дивитися, тобто не потрібно було доторкатися, нюхати, пробувати на смак чи навіть слухати, адже під час слухання як-не-як вібрувала долоня, це можна було відчути, приклавши долоню до тканини, якою був запнутий гучномовець на радіоприймачі, тож оскільки просто розглядання ніколи не заповнювалося навіть найменшим уламочком реальності, їм тоді видавалося, що комори за їхніми повіками безмежні, і, мабуть, саме це було причиною, чому вони не вагаючись погодилися на пропозицію сусідського хлопця.

Звичайно ж, вони могли погуркотіти полінами, які відділяли їх від спальні їхньої схованки, коли Рене запитався у своєї двоюрідної сестри Ніколь, чи знає вона, як робляться діти. Звичайно ж, трохи пізніше, коли Рене пояснював Ніколь те, чого вона ще не знала, вони могли зненацька вибігти зі схованки і перетворити все на жарт. Але коли Рене, який був трохи старшим за них, спитав у Ніколь, чи не хотіла б вона випробувати все те, про що він їй розповів, а вона відповіла «ні», а тоді ще і ще повторювала багато разів «ні», поки Рене міцно тримав її і розсував їй ноги своїм тілом, обоє були голі після купання, аж поки Ніколь, якій було всього дванадцять років і яка була слабшою за Рене, що мав уже восени розпочати навчання в коледжі, не розплакалася, а він затулив їй рота, а тоді почав ривками смикатися на ній, він і вона тільки дивилися через вузькі щілини між полінами, які давали можливість добре все роздивитися. Спочатку вибігати було надто рано, а тоді вже запізно, і межа між надто рано і запізно була такою тонкою, що її навіть не можна було б назвати нейтральною територією. За дерев'яною стіною, за яку Рене посадив обох глядачів, було темно й тісно, і якби вони хоча б легенько поворухнулися, все би розвалилося.