Свою наречену, сьогоднішню дружину, він побачив знову аж у залі суду. Туди її викликали давати свідчення і запитали, чи знала вона про його намір утекти. І вона, відповідно до правди, відповіла «Ні». Порівняно з тим моментом, усі екзаменаційні питання зі статики й будівельної фізики видавалися дитячими, і він збагнув, що доплив до свого іспиту, а не віддалився від нього. Та плавання — завжди однакове. Згодом він попросив наречену принести йому до в'язниці підручник зі статики і будівельної фізики, а тоді здавав співкамерникам окремі теми з предмета. Відсоток чоловіків з будівельної галузі був на той час вищим, ніж звичайно, тому що під час будівництва стіни щоразу знаходилися робітники, які робили спроби перемахнути на інший бік власного творіння. Після ув'язнення він подався до свого колишнього професора і попросив дозволу здати іспит екстерном. Іспит він склав без зусиль, проте навчання не поновив.

Здається, дружина вже заспокоїлася, вона бряжчить склянками, уже, мабуть, підвелася і взялася прибирати зі столу. Коли він обертається, то бачить крізь завісу з вербових віт, як вона з тацею в руках зникає за дверима майстерні. Його погляд ковзає по білих пластикових вазонах з квітами, які вона почепила на дерева, ліхтар освітлює вазони, і їхня штучність ще більше віддалена від ночі, ніж світло ліхтаря. Клуня, в якій вони з дружиною влаштували свій побут серед різноманітних інструментів, повністю неосвітлена. Угоди з власницею дому, відколи правонаступники попереднього власника заявили про свої претензії на земельну ділянку, вони дотримуються вже суто умовно. Адже і літнє помешкання, і відносини винаймач — орендар зараз — не більше, ніж провізоричне рішення, як сказала власниця дому. Коли виясняться відносини правовласності на користь спадкоємців, їм, йому та його дружині, доведеться звідси поїхати, так вони домовилися з власницею дому. Тільки ніхто не знає, коли саме це станеться. Орендарі — звучить подібно на «злидарі», сказала його дружина після однієї з розмов з власницею дому, і відтоді поняття «злидар» якимось чином пов'язується для нього зі щастям, що його він зазнає тут під вітрилами на озері. Щастя виростає з хаосу злиднів, подібно до того, як безконечність проростає з озера, обмеженого берегами, з озера, до якого він зараз повертається спиною. Він і його дружина проводять свої вихідні в помешканні, переобладнаному в клуні-майстерні, прив'язують яхту до мостика над озером, що не належить їм, та, незважаючи на це, міг би він сказати, вони абсолютно щасливі на цій земельній ділянці, яку орендують на відповідних умовах.

Якби тоді йому вдалося втекти, він би найімовірніше закінчив навчання на Заході. В усякому випадку після відкриття катакомб, переміщення мертвих і відбудови церкви музей міської історії відразу ж купив його рисунки мертвих. Та після відбуття ув'язнення його відрядили у Східній Німеччині на меблеву фабрику облагороджувати продукцію, ніхто й не чекав чогось інакшого. В принципі, то мав бути перехідний момент, тимчасове вирішення проблеми. Через півроку він би зміг і тут поновитися на своєму навчальному місці, проте прийняв інакше рішення і залишився простим робітником на фабриці. Тимчасове вирішення проблеми протривало усе його життя, аж досі, коли він уже вийшов на пенсію. Коли про це заходила мова, він завжди повторював, що йому легше дається практична праця, ніж навчання. І що тут скажеш. Він іде, відчуваючи розхитані дошки містка під ногами, і думає, що було б добре, якби йому і його дружині вдалося померти ще перед остаточним вирішенням долі власності. Адже тоді у поминальній промові сказали б, що вони змогли до кінця своїх днів робити найулюбленішу справу: виходити під вітрилами на воду.

Садівник

У селі говорять, що бачать ночами доньку господаря в товаристві хлопців на містку, вона там, говорять, курить і п'є. Особливо при світлі повного місяця, говорять, вона перелізає без відома батьків і бабусі через поруччя невеликого балкончика у своїй кімнаті, переступає на підвіконня вікна великої кімнати, а з нього на підставлені руки садівника, який таким чином допомагає їй спуститися, а згодом таким самим шляхом вона залізає назад до себе в кімнату.

Орендарі раді, що садівник не рухається зі свого порога, тримаючи в роті згаслу сигару, коли беруться спилювати великий ялиновий кущ, їм залежить на тому, щоб якомога прямішою дорогою прокласти телефонний кабель з верхнього будинку вниз у майстерню, бо інакше кабеля, який вони роздобули всіма правдами і неправдами, може не вистачити. Цей ялиновий кущ і так останнім часом пожовк, там уже й дивитися нема на що, ще й до того всередині він спорохнявів. Видаляючи розлоге коріння, вони наштовхнулися на скриню з порцеляною. Непогано, — каже власник дому, коли вони приносять йому скриню. — Стільки усякого росте в саду. Чудо природи, — каже він. Садівник киває. Власник дому підіймає скриню і ставить у багажник.

Друг дитинства

Зрідка він залізає на драбину і поправляє лист станіолю, яким прикрив очеретяний дах купальні минулої осені. Може, він і на своїй подрузі поправляв би так само вночі ковдру, якби вона лежала поруч із ним у ліжку, наче його дружина, як вони тоді домовлялися. З боку озера дах уже почав гнити. У тому, що він робить, не надто багато глузду, хтозна, чи не почне дах під станіолем гнити ще швидше, але він не може просто так віддати дах на поталу вітрам. Прикритий, він принаймні на якийсь короткий час ще протримається і буде схожим на дах.

Якби батько не вислав його тоді з будівництва додому по пиво, то він не потрапив би у відповідне місце, коли в малиннику навпроти їхнього дому вона зі своїм батьком збирала ягоди. Її батько підкликав його жестом і запитав, чи не хочеться і йому малин, а він відповів «Так». З тієї миті, коли вони разом збирали малину, і аж до сьогодні, коли він залізає на драбину, щоб поправити станіоль на даху купальні, його життя точилося своїм ходом. Часом він запитує себе, якби їхні батьки того дня не діяли, немов за домовленістю, щоб здружити їх, чи було б тоді його життя його життям. Хоч, мабуть, і тоді життя заповнилося б усілякими «якби не» і «якщо б», і було б від того не менше його життям. Коли йому було п'ять років, а їй саме виповнилося чотири, чи то батьки, чи то хтось інший раз і назавжди визначив рухи його рук, якими він тепер, у п'ятдесятилітньому віці, стоячи на драбині, натягає зіжмаканий вітром лист станіолю.

А ти не боїшся проповзти гілкою ще далі вперед, а давай погойдаємося, а ти знав, що зернівки очерету можна курити, а давай побудуємо у воді хатинку з камінців, я знайшов гільзу від патрона, і я, а давай гойдатися, якщо покласти на шину дошку, то можна зробити пліт, а свистки можна робити тільки з бузини, бо вона всередині порожня, так садівник сказав, ходімо в зарослий парк Лідтке, там стільки яблук, і вони нічиї, а давай гойдатися, ану я зроблю підставку з долонь, а ти на яку глибину можеш пірнути, мій кораблик має бляшаний штурвал, спальня буде звідси від подушки — до стелі, давай гойдатися, а ти вмієш їхати на ровері без рук, а ти чув, малий Даніель заліз на підвіконня і попісяв на доріжку, чорт, мій штурвал впав у воду, поцілуй мене.

На тому боці, серед коріння старого дуба, якого йому добре видно з драбини, вони тоді закопали шкатулку зі скарбом — алюмінієвими пфенігами з весілля його сестри, а закопуючи шкатулку, знайшли олив'яні дзбанки, які хтось колись заховав у цьому ж місці в землі. Стоячи тепер на драбині, він не дивиться на коріння дуба, та, думає, їхня шкатулка все ще в землі, або ж, якщо за цей час вона зігнила, то принаймні пфеніги все ще там. А ти знаєш, що маленького Даніеля вже немає серед живих? А знаєш, що він був мертвим уже тоді, коли його батько погрожував застрелити маму? Пам'ятаєш, як він ходив з нами пірнати, між щупаками й очеретом, а щупаки були холодні-холодні і торкалися своїми риб'ячими писками наших ніг. Відразу після відкриття кордонів він пірнав у Карибському морі і потонув. Авжеж. Немов відкриття кордонів збільшило його шанси на смерть. Подорожі — то були його «якщо б» і «якби не». Тепер він назавжди залишиться малим. Після тієї ночі, коли батько Даніеля, в якого виявили рак і який повільно помирав, поцілив у матір Даніеля, вона теж почала повільно помирати. Авжеж. Немов смерть у такій сім'ї пожирає навколо себе всіх. Новина стояла протягом трьох днів на перших шпальтах газет: на фотографіях можна було побачити бунгало, з вікна якого малий Даніель пісяв тоді на доріжку. Зараз вікно чорне й порожнє, як і весь дім після стрілянини. Казали, що вони зчинили сварку саме за цей дім. І батько Даніеля вистрілив у Даніелеву матір просто з ліжка. Ішлося про частину спадку для молодшого Даніелевого зведеного брата. Того, що тепер на Заході. Авжеж. Так виходить, що після відкриття кордонів шанси Даніелевих батьків на смерть зросли.