Тепер їй треба зробити тільки один маленький перехід. Або вона тут з голоду помре у своїй схованці, або її знайдуть і вивезуть. Ніхто з тих, хто її знав, не знає, що вона тут. І саме це робить перехід таким коротким. Вона добралася сюди крок за кроком, майже до самого кінця, а це означає, що дорога мусить же десь мати початок, і на цьому початку вона, без сумніву, була на такій самій короткій віддалі від життя, на якій вона зараз є від смерті. Початок видавався майже точно таким самим, як і життя, він точно мусить бути десь по самій середині, і все ж ніяк не сплутаєш, що це — перший відрізок шляху, про який їй тільки зараз стало відомо, куди він веде. Коли верба виросте і почне лоскотати довгими вітами рибу в воді, ти, коли знову приїдеш у гості до своїх двоюрідних братиків та сестричок, пам'ятатимеш, як допомагала посадити вербу. Чи тоді її життя ще було цілим? Коли вона згадує про дядька Людвіґа, вона завжди бачить його з лопатою в руці на березі озера. Коли вона згадує його наречену Анну, вона пригадує собі, як Анна, перш ніж узяти її на руки, повторювала: Робись легенька! Немов дівчинка за допомогою самих лише думок могла зменшити свою вагу. Коли дідусь, зиркнувши на рушники, що виробляла його власна фабрика, зачинив купальню, але залишив ключа в замку для наступного власника, вона пригадала собі його ялик, що цього літа вперше стояв на мілині. Восени батьки завезли її до тітки в Берлін, щоб оберегти від злих жартів однокласників про її єврейську кров. Два довгі роки щонеділі, завжди після літургії у церкві на Гогенцоллернпляц, вона сідала на вікно в кухні і писала листа батькам, а від понеділка до суботи — не писала, щоб зекономити конверти й марки. На останню спільну вечерю з дідусем і бабусею, яких вивезли з Льовецовштрасе у берлінському районі Моабіт, тітка приготувала фарширований перець. На Новий рік подруга подарувала їй маленьку коробочку, в якій на ваті лежали горошинки. Якщо додавати до вати по крапельці воду, з горошинок має вирости маленький ліс. Коли в січні було оголошено про збір шерстяних речей, вона вагалася, чи віддати, крім шапок і довгого шалика, ще й короткий шалик, адже його можна було закрутити на голову, і тоді принаймні в вуха було б тепло, але що було б, якби хтось це побачив? Виїзд до Бразилії все затягувався, вона ходила до школи при мінус дванадцять у легких черевичках, а не в чобітках, про всяк випадок, щоб загартуватися перед Польщею, адже там точно було ще холодніше, ніж у Берліні. Останнього листа від тата дівчинці треба було спалити, так написала їй мама, тому що була небезпека заразитися. Закон, який дозволив би дівчинці поїхати додому потягом на похорон тата, вийшов надто пізно. Озеро, над яким була земельна ділянка, що належала колись її дядькові, озеро, на якому вона провела з дідусем і бабусею ще два літа після виїзду дядька, розміщувалося рівно на середині шляху між Берліном і Ґубеном. Чи вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, була в цьому місці дороги на половині свого життя, чи вже далі, а може, ближче?

Вона хоче пісяти, але їй не можна виходити з комірчини, мама сказала їй це перед тим, як пішла на роботу. Мама, мабуть, ніколи вже не повернеться, тому що за цей час усі мешканці дому зникли, всі мешканці дому на Новоліп'є, всі мешканці дільниці, в якій стоїть дім. Мабуть, дільницю за цей час повністю взяли в кільце, тому що суцільна тиша триває вже дуже-дуже довго. Проте поки це речення має вагу, вона ще називається Доріс, вона ще є: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тоді вона підіймається, вдаряється головою об стелю схованки і старається пісяти так, щоб не намочити дошку, на якій сидить.

Сєнна, Паньска і Тварда. Крохмальна, Хлодна, Ґжибовска. Огродова, Лезьно і Новоліп'є, де зараз заховалася дівчинка, а тоді ще Кармеліцка, Ґенся, Заменгофа та Міля. Якщо померти в дванадцять років, то стареньким стаєш швидше? Усього ставало чимраз менше, їм доводилося залишати все більше речей, або їх у них забирали, так немов зараз вони надто слабенькі, щоб нести все те, що потрібно для життя, так немов хтось намірився змусити їх постаріти, розвантаживши їм ношу. Дві теплі ковдри, перин брати не можна, харчі на п'ять днів, годинник, невелика торбина, документів не можна. Так її мама зайшла з нею за руку в гетто, а ту частину міста, до якої вони зайшли, також уже розвантажили від багато чого. Там не було дерев, тим більше парку, не було річки, не було машин і трамваю не було, там було зовсім небагато вулиць, так що перечислити їхні назви тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш». Те, що тепер називалося світом, навіть дитина могла б завиграшки обійти пішки. І що ближче було до кінця, то більше цей світ малів, стискався. Спочатку спорожніло мале гетто, і його закрили, тепер на черзі була південна частина великого гетто, а невдовзі точно прийде черга на решту. Не будь така дика, завжди казав їй тато, коли вона розганялася і їхала по паркету кімнати, тут вона таки справді була дикою дитиною, але бути дикою тут означало: не йти замість іншої дівчинки, не виставляти голову для підрахунку, вдавати мертву, замість іти на смерть, намагатися вижити без їжі та води. Вона ще зроду не була такою дикою, як у цій крихітній комірчині, тут вона не говорить, не співає, не може випростатися, а коли сидить, то впирається колінами в стіну. Вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, дика дитина, глуха і сліпа бабуся, яка вже не в стані поворушити руками і ногами. У Бразилії, сказав тато, ти матимеш солом'яного бриля. А в Бразилії є озера? Звісно є. А дерева в Бразилії є? Удвічі вищі за наші. А що з фортепіано? Воно не влізає, сказав тато і зачинив двері контейнера, в якому стояв письмовий стіл, валізи з постіллю й одягом, її ліжечко з матрацами і всі їхні книжки. Тепер цей контейнер точно стоїть десь на подвір'ї котроїсь із контор Ґубена, але все це було так давно, що її ліжечко, якби вона зараз приїхала до Бразилії, вже було б закоротким для неї, і всі сорочинки і колготки, і спіднички, і блузочки були б на кілька розмірів меншими. Спочатку, після того, як контейнер запакували для переїзду до Бразилії, квартиру в Ґубені віддали, тоді дівчинку вислали до Берліна, а адреса батьків, на яку вона відсилала недільні листи, щоразу змінювалася — від одного нужденного закутка Ґубена до іншого, ще нужденнішого. Все ж, поки існувала надія на еміграцію, ані їй, ані батькам не було важко залишати важливі для спогадів речі, пакуючись до Бразилії. Коли тата взяли на примусову роботу на будівництво автобану, холодильник, що мав витримувати тропічну спеку, все ще стояв у контейнері на подвір'ї контори. І тільки після смерті тата виявилося, що пакування ґубенського побуту в темряву контейнера було насправді випередженням її власного запакування і що в обох цих подіях було щось остаточне.

Єдиним місцем, яке відтоді залишилося схожим на себе і про яке дівчинка навіть звідси, зі своєї темної комірчини, все ще могла розповісти, яке там зараз усе на вигляд, була земельна ділянка дядька Людвіґа. Може, вона тому краще за все інше пригадує собі тих декілька вихідних і обидва літа, які вона там провела. Вона й зараз може гуляти дядьковою ділянкою від одного дерева до іншого, ховатися в кущах, дивитися на озеро і знати, що озеро — все ще там. А поки вона ще хоч щось знає у цьому світі, вона сама собі не чужа.

Насправді ще декілька тижнів тому, докладно того червневого дня, коли її мама пішла на Ґенсю, щоб продати на чорному ринку годинника, а сама вона стояла на Кармелітській біля книжкової розкладки, на якій виявила книжку, яку мама так довго не дозволяла їй читати, роман, що називався «Святий Ґюнтер, або Без батьківщини», саме цього дня, коли вона, стоячи на Кармелітській і, з зусиллям не даючи потоку людей відтіснити її від розкладки, читала книжку і тішилася, що власник не мав сили заборонити їй читати не заплативши, саме цього дня Карл Пфлюґер і його підлеглий, комісар поліції Паушель, виймали з контейнера у зворотному порядку, ніж два роки тому їх пакували тато і мама перед виїздом до Бразилії, усі їхні ґубенські речі і готували їх до розпродажу. Того самого дня, коли вона так довго стояла на Кармелітській і читала, адже в неї не було грошей, щоб купити книжку, а поки вона читала, то не думала ані про фаршировані перці, ані про налисники з яблучним мусом, ані навіть просто про хліб з маслом і сіллю, саме цього червневого дня, приблизно через два місяці після їхнього прибуття до Варшави, в Губені без їхнього відома продали на аукціоні її ліжечко, номер лоту 48, ціна 20 марок — купила пані Варнічек, адреса Нойштедтерштрасе, 17, її дзбаночок на какао, номер лоту 119, купив пан Шульц, адреса Альте Постштрасе, 17, це всього через кілька будинків від дому, в якому вони мешкали, а губну гармоніку тата, номер лоту 133, ціна 36 марок, купив пан Мосманн, адреса Зальцмарктштрасе, 6. Увечері цього дня, коли вона повернулася у свою дільницю перед самою комендантською годиною, увечері одного з найдовших днів 1942 року, коли безтурботний літній вітерець здував газети, що прикривали тіла мертвих, і вивільняв запах розкладу, цього світлого вечора, коли вона поверталася додому зигзагами, так вона тут привчилася, щоб не переступати через тіла мертвих, увечері цього дня, коли, як і в інші вечори, з будинків долинав плач сиріт, цього понеділкового вечора, коли мама поставила перед нею картоплю, на яку виміняла годинника, то цілком напевно була остання картопля, яку їй доведеться їсти в житті, уже цього вечора всі простирадла Ернста, Елізабет і Доріс, які попарно розпродали за ціною від 8 марок 40 пфенігів до 8 марок 70 пфенігів, номери лотів від 177 до 185, лежали акуратно поскладані у білизнярках у помешканнях родини Віттґер, Шульц, Мюллер, Зайлер, Ланґман і Брюль, Клемкер, Фрьоліх і Вульф.