При цьому ось уже років шість крізь отвір, що в її вічність пробив цей росіянин, нестримно витікає час. І тільки тому, що час — важкий, настає щось, що можна окреслити історичним пригальмовуванням, тільки тому, що час такий важкий, що навіть для втечі потрібно мати час, тільки тому дружина архітектора і через шість років після війни все ще сидить на терасі, перед казаном, наповненим червоними вареними раками, подає приятелям до столу найвлучніші кінцівки анекдотів, сама сміється найдзвінкіше і дивиться на озеро, що тим часом стало власністю народу. Час спливає, поки дружина архітектора під руку з чоловіком відпроваджує друзів до воріт і махає у темряву на прощання, час спливає, поки подружжя повертається назад у дім, збирає наповнені раковими панцирами тарілки і виносить їх на кухню, час спливає, поки вона каже йому, що втомилася, а він відповідає, що викурить надворі ще одну цигарку, час спливає, поки вона підіймається сходами, скидає у своїй кімнаті одяг, накидає на себе шовковий халат і йде до ванни, кольорові шибки у вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала вночі ще темніші, ніж звичайне скло, час спливає, поки жінка сідає на край ліжка, втирає в литки камфору, а груди натирає маззю з м'ятою, час спливає, коли вона гукає «на добраніч» крізь напівпрочинені двері балкона чоловікові, що курить унизу на терасі останню цигарку, час спливає й спливає, поки вона вішає кремовий шовковий халат на місце у вбудованій шафі, спливає й спливає, поки вона лягає і засинає. Спливає. Уже нема. Невдовзі вона житиме у двокімнатному помешканні в Західному Берліні, а тоді в старечому домі неподалік від вокзалу Бангоф Цоо. Від дня втечі на Захід і до кінця життя вона завжди матиме в торбинці при собі все, що необхідно у важкі часи мати, різні скріпки, ґумочки, поштові марки, папірці й ручки. А у заповіті передасть ділянку над озером і дім, який назавжди збереже запах камфори і м'яти і який, з юридичної точки зору, все ще є її власністю, навіть якщо стоїть у країні, в яку вона не може повернутися через небезпеку арешту, своїм небогам та дружинам своїх небожів. У всякому разі — нікому з чоловіків.

Садівник

За ескізами господаря дому на придбаній нещодавно ділянці відразу ж біля фруктових дерев весною будують повернену на південь бджолярню на дванадцять роїв, насамперед щоб підняти врожайність дерев, але й для отримання меду також. Тут, окрім приміщення з вуликами, була центрифуга для викачування меду, а оскільки садівник, який прекрасно знається на бджільництві, так чи інакше проводить біля бджіл весь час, що залишається йому після роботи в саду, то невдовзі він ставить у приміщення з центрифугою сяке-таке ліжко, і врешті, отримавши дозвіл господаря дому, зовсім перебирається до бджолярні.

Польські примусові робітники в селі розповідають, що колорадські жуки уже давно переповзли через Одру і саме збираються перейти кордон Польщі. Влітку садівник двічі на день підливає квіти і кипарисник на клумбі, біля тієї стіни дому, що повернена до піщаної дороги, він підливає троянди перед терасою з боку озера, підливає кущі форзиції, бузок і рододендрони, які обрамлюють велику галявину: перший раз удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків. Садівник привчився курити, щоб дим сигар не підпускав до нього бджіл, коли він сидить на порозі бджолярні й відпочиває. Восени він згрібає сухе листя крислатого дуба і спалює, розпилює сухі гілки сосен, рубає на дрова поліна і складає їх у дровітні.

Дівчинка

Тепер ніхто не знає, що вона тут. Навколо неї все чорно, а центром цієї чорної комірчини є вона сама. І те, що тут немає навіть найменшої щілинки, крізь яку проникало б світло, має порятувати їй життя, тільки от уже й вона нічим не відрізняється від темряви. Їй хотілося б мати хоч найменший доказ того, що вона — тут, але доказів немає ніяких. Вона Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Чиї це слова, тут, у цій пітьмі? Вона сидить на маленькій скриньці і впирається колінами в протилежну стіну, час до часу вона ставить ноги то на один бік, то на другий, щоб вони на затерпли, так минає час. Минає час, напевно. Час, який, мабуть, усе далі віддаляється від дівчинки, якою вона, мабуть, колись була: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тут немає нікого, хто сказав би їй, чи насправді ці слова — бездомні і тільки випадково приблукали сюди, в цю комірчину, в цю голову, чи все ж вони таки належать їй. Час втиснувся між нею і її батьками, між нею і всіма іншими людьми, час ухопив і потягнув її за собою, зачинив у цю темну комірчину. Кольоровим є лише те, що вона собі пригадує, тут посеред пітьми, що її оточує, центром якої є вона сама, кольорові спогади містяться в її голові, забутій світлом, спогади про когось, ким вона колись була. Мабуть, що була. Ким вона була? Її голова — це чия голова? Чиїми є її спогади? Невже час збігає й далі, навіть коли людина просто собі сидить, невже час збігає й далі, тягнучи за собою навіть закам'янілу дитину?

Огіркова гора і Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Гола гора та Бульценберг. І ще Міндахова гора. Коли дядько підняв її тоді на криву гілляку сосни, їй здалося, що вона звідти з такої висоти справді може розпізнати в воді всі ті підводні гори, що їхні назви їй перелічив садівник і що їх вона пам'ятає по сьогодні. На найближчому узвишші стояла вежа церкви затопленого міста, її вершечок високо здіймався, майже зачіпаючи півником флюгера вгорі хвилі. А внизу на землі, там, де вода була цілком непорушною, на вулицях і площах міста вона навіть могла, якщо заплющувала очі, розгледіти людей, вони ходили там, сиділи чи стояли, на щось обіпершись, крізь мерехтливу поверхню озера вона бачила мовчазну товкотнечу всіх тих мешканців міста, затоплених разом з ним, вони рухалися в воді цілком невимушено, їм зовсім не треба було дихати, і у вічному житті вони ходили, сиділи чи стояли, на щось обіпершись зовсім так само, як перед тим на землі. Вона сиділа на сосні, міцно-міцно трималася за шорсткий стовбур, і їй видно було, як над містом плавають у затопленому небі риби. Коли дядько зняв її вниз, її руки були липкі від живиці, і дядько набрав жменю піску і витер ним живицю з її рук.

Поки дівчинка сидить у чорній комірці, намагаючись час до часу випростатися і вдаряючись при цьому в стелю схованки, поки вона широко-широко розплющує очі, але все одно не бачить навіть стін комірки, поки темрява така сильна, що дівчинка навіть не може побачити, де закінчується її рука, в її голові з'являються спогади про дні, коли все довкола по вінця було виповнене кольорами. Хмари, небо і листя, листя дубів, листочки верби, які звисають додолу, ніби вербове волосся, чорна земля між пальцями ніг, суха соснова хвоя і трава, шишки, шорстка кора, хмари, небо і листя, пісок, земля, вода і дошки мостика в озеро, хмари, небо і гладенька вода, в якій відбивається сонце, затінена вода під мостиком, коли вона лягає животом на теплі дошки, щоб підсохнути після купання, крізь щілини їй видно воду. Коли дядько вже поїхав, дідусь брав її ще два літа підряд із собою на воду. Дідусевий ялик все ще стоїть, напевно, на пристані в селі. От уже чотири роки на зимівлі. Зараз, не відаючи, що там надворі — день чи ніч, дівчинка хапається за простягнену руку дідуся, ступає з мостика на край човна, дивиться, як дідусь розв'язує вузол, що тримав човен біля мостика, і кидає трос на дно.

Усі вікна дому на Новоліп'єштрасе, де переховується дівчинка, все ще стоять відчинені навстіж, ще декілька днів тому в усіх кімнатах було повно людей, всі вони дихали, але тепер усюди суцільна тиша. Зникли люди з кімнат, ніхто не ходить дорогою перед будинком, ніхто не котить тачку, не говорить, не кричить і не плаче, навіть вітру не чутно, не рипнуть ні вікно, ні двері. Поки дівчинка сидить у своїй чорній комірчині і повертає коліна раз в один бік, раз — в другий, поки за дверима комірки все в домі тихо, і за дверима будинку внизу на вулиці також усе тихо, і за цією вулицею на всіх інших вулицях дільниці — також суцільна тиша, дівчинці чутно все, що було колись: шум листя, плюскіт хвиль, гудок катера, занурення весел у воду, стукіт майстрів по сусідству, тріщання вітрила. Від гами до-мажор переходиш до соль-мажор, ре-мажор, ля-мажор, мі-мажор і сі-мажор, все далі й далі перехрещуючи пальці. А от від гами сі-мажор до гами фа-дієз-мажор тільки один маленький крок. Від гри тільки на чорних клавішах до гри на самих білих клавішах — це найкоротший шлях, а поки дійдеш до найлегшої тональності до-мажор, знай перехрещуєш пальці. Так їй пояснював дядько Людвіґ, перед тим як поїхав до Південної Африки, і точнісінько так само Доріс наштовхується у цій абсолютній тиші й порожнечі своїми спогадами на час, у якому все було.