Читати, не зважаючи на письменника

Тривалий час я не мав власного погляду щодо Жака Лакана[116]. Якщо не враховувати його шанувальників — вони, зрештою, створили секту, і з цих людей нічого взяти, крім їхньої наївності, — одні називають його шарлатаном, інші — цінним поетом: це максимум розумного захисту, який вони могли йому забезпечити, підспудно розумілося, що поезія — це дурнички. Я б охоче визнав, що він цінний поет, вони бувають і дуже великими, я, між іншим, читаю його лише під кутом зору літератури, яку можу в нього вловити, бо нічого не розумію в психоаналізі. Шукати літературу там, де її годі сподіватися знайти, — гарний мотив для читання. Без цього читання може бути лише подорожжю з гастрономічним гідом. «Танідзакі[117]. Варто заїхати. Данте. Цілком певно, шедевр». І це має своє ім’я, «Лагард і Мішар»[118]. Я уявляю, що в кожній країні є свій підручник почесної і нудної літератури, який деморалізує молодь лише думкою про те, що геній неодмінно моральна людина.

Шедевр? Яка нудота!

Перша куплена мною книжка Лакана мене розчарувала: її можна читати. «Про параноїдальний психоз в його відносинах з особистістю» — це тема його дисертації з психіатрії. Ніхто ніколи не вивчав подібної теми. (Здібний. — Га? — Подібний. — Здібний? О!) Дисертацію написано для того, щоб скидатися на упередження, якого вимагає Університет. Ми тішимо себе, що прогнали дурні часи, коли Сорбонна переслідувала кожного мислителя, який не поділяв її тлумачення Аристотеля, але ми в тій самій ситуації, що й раніше, тільки в інакший спосіб. Французький університет переходить від однієї догми до іншої, зберігаючи свою ненависть до письменників як константу, виключаючи їх зі своїх робіт, говорячи лише про себе і для себе, він — облудниця, яка насолоджується своєю позірною поведінкою. Його поведінка пояснюється заздрістю. Професура, яка не вміє працювати, завжди здає рукопис своїх статей невчасно й не дотримується обіцяного обсягу (хоча й уміє змусити працювати студентів, яких вона обкрадає), заздрить письменникам, які працюють, не покладаючи рук, роблячи вигляд, що нічим себе не обтяжують, тоді як у газетах їх хвалять. Моль хотіла б для себе долі орла. Зрештою, розчарованим був не я, розчарованим було моє упередження; сам я був задоволений. Куплену книжку Лакана я прочитав із цікавістю, маю враження, що чимось себе збагатив.

Власне, незважаючи на нього, я прочитав інші його праці, хоча мене пригнічує його великий недолік — самовихваляння, скажімо, у «Моєму вченні». «Ніхто до мене так і не помітив …». Але фанфаронство не перешкоджає висловлювати речі дуже цікаві, навіть якщо інколи й заважає їх слухати. Говорячи про Лакана, я не забуваю про літературу, якою він мріяв займатися, вважаючи психоаналітиків поетами, тобто література для нього була ідеалом. Ідеалізація літератури вченими — це доволі французька особливість. Звідси й філософи, які добре пишуть, за що нам регулярно докоряють за кордоном. У спеціалізації країн, згідно з глобалізацією, ми маємо право на гарно скроєні сукні, а не на книжки. Фільми, в яких показують людей, що читають, і романи, що вважаються розсудливими (наче «розсудливий» це лайка, а нам бракує кебети), також беруть на глум. У моєї країни є недоліки, але ці мене захоплюють. Вони перешкоджають уважати літературу спеціальністю, а щоб нею займатися, гірше — щоб її читати, потрібен диплом. Франція — найдемократичніша в світі країна, де фраза Шанель стає доступною всім, включаючи старих викладачів.

Із гарним, притаманним йому почуттям гумору — до відчаю його ворогів доводить, можливо, те, що він, сміючись, «домагається» успіху», — Лакан каже, що він є «типом у жанрі Понтія Пілата». Я швидше тип у стилі Лафонтена. Йдучи коридорами Версалю і навіть не думаючи про привітання, Лафонтен запитував кожного:

«Ви читали Варуха[119]? Ви читали Варуха? Я якраз читаю Книги Пророків, це щось неймовірне, знаєте? О, Варух! Добридень, любий друже. Ви читали Варуха?» Це миттю стало анекдотом при дворі, а двір у Франції був чимось таким, що три століття потому я згадую ту сцену. Гаразд, був також Лафонтен. Гарні письменники — це гачки для пам’яті. Завдяки їхньому талантові. Досить часто про відомих письменників кажуть казна-що, але це не будь-яке казна-що; це казна-що має відповідати мрії, яку щодо них формують. Чи настільки вони інакші, ті писаки, яких читають, коли вони самі читають? Письменник — це передусім читач, і я, охоплений ентузіазмом під час першого знайомства з кимсь талановитим на кшталт Лафонтена, крокую паризькими коридорами й запитую: «Ви читали Лакана?». Що за запитання! У Парижі люди, звісно, читали все.

Я погано його знав через те, що знав його добре. Його популярність приховала від мене його книжки. Є стільки речей для читання, що нарешті віриш у спрощеність, яку представляє знаменитість і яка є не спрощеністю, а зведенням до найбільш мальовничого, тобто найменш характерного елемента. Письменник, який ховається, виставляє наперед свої книжки. Мальовниче він замінює обманом. На нас чигають пастки, розставлені читачами, які не читають.

Лакан був таким собі, тираном чи вже не знаю ким, Лафонтен був монстром гедонізму, який ховався за своїми розвагами. Можливо. Книжки гарного письменника кращі за нього. Власне, за цим його й пізнають. Серед усіх «я», які товпляться, щоб написати книжку, є одне дуже секретне, дуже інтимне й дуже жорстке, яке не дає іншим обрати менш похилі схили. Бо менш хороший письменник завжди кращий за свої книжки, у житті він чарівніший, розумніший, геніальніший. Годі вже! Життя не є таким негнучким, гарні письменники бувають водночас чудовими людьми. Власне, життя вартісне саме завдяки своїй нелогічності. Воно зроблене краще, ніж романи, ота спроба раціоналізації, яка подається як «дзеркало» життя. Дзеркало є, либонь, намальованим. Думка про реалізм викликає в мене сміх. Як і довіра, яку багато читачів відчувають до нього. Мій улюблений тип письменників — романтичні вольтеріанці — єдиний, що наважується їм сказати: не вірте нам. Література важить більше, ніж віра.

Д.Г. Лоуренс: «У кожної людини «я» зграї та «я» індивідуальне має різні пропорції» (Порнографія і непристойність). Який гарний вислів. ««Я» зграї» («a mob self»). Хороший читач, як і хороший письменник, жене геть «я» зграї, щоб перенестись деінде, куди — і сам не знає. Демагогічні автори і замкнуті читачі тримають своє «я» зграї у першому ряду.

Як читачі ми стаємо кращими, коли читаємо. Піднесеними.

Читати морщини

Перейти від до

не можна, не відчувши сорому, болю, страждання. Перейти від

до

не можна просто через настання старості. Потрібні гіркота та злість. Обличчя — єдині реалістичні книги.

Читати деінде, ніж у книжках

Якщо можна сказати, що ми читаємо тіло, то сказати так про пейзаж значно важче. Тіло — це спосіб існування мистецького твору. На нього наносять макіяж, його готують, у будь-якому разі після досягнення певного віку наша особистість, що в ньому формується, наново його моделює. Пейзажі, зовсім незначно «природні» внаслідок багатомільйонної діяльності людини, не є творіннями; я сказав би, що вони щонайкраще підходять до стану знаків. Безлисте дерево серед засніженого поля — це ідеограма. Я люблю пейзажі, які наближаються до такого стану, і в цьому полягає одна з причин мого жаху перед сільською місцевістю та любові до пляжів. На пляжі відсутня трава, земля й будь-яка можливість чогось м’якого. Лінії прямі, матеріали сухі, освітлення яскраве. Пляж, море, небо. Три смуги світла. Як на картині Ротко. І не спонукайте мене на розмову про басейни, я робив це надто багато, чи про невідомого генія, якому спало на думку розрізати землю на прямокутники й нанести на них неіснуючу в природі синь, створюючи картини Іва Кляйна[120]. Пейзажі не так читаються, як уявляються.

116

Лакан, Жак-Марі-Еміль (1901–1981) — французький психоаналітик і психіатр, який зробив значний внесок у теорію психоаналізу, філософію та літературознавство.

117

Танідзакі, Дзюнєітіро (1886–1965) — японський письменник і драматург.

118

Lagarde et Michard — ілюстрований підручник для середньої школи, в якому вміщено біографії та вибрані твори французьких авторів із примітками, коментарями й запитаннями для перевірки, тривалий час уважався базовим для вивчення французької у Франції та інших франкофонних країнах.

119

Варух, чи Ба́ру́х, — син Нерії, був товаришем і секретарем пророка Єремії (Єр. 32:13), автор Книги пророка Варуха Старого Заповіту.

120

Кляйн, Ів (1928–1962) — французький художник-новатор, абстракціоніст, одна з найзначніших постатей післявоєнного європейського мистецтва. Створив нову тенденцію художнього перформансу, згідно з якою особистість художника важливіша за його твори. Вважається засновником монохромного живопису. Свій сяючий ультрамариновий колір, створений за допомогою приятеля-хіміка, запатентував під назвою IKB (International Klein Blau — «міжнародна синь Кляйна»).