Призначення виставки Себастіано Річчі в 2010 р. у Фундації Чіні[121] у Венеції — показати, що підготовчі малюнки можуть бути кращими за самі картини. Італійською кажуть bozzetto, хоча ця країна настільки веде перед у мистецтвах, що на означення поняття ескіз, підготовчий малюнок чи етюд існує ще тринадцять слів.

abbozzamento

abbozzo

abbozzo grande

buzza

macchia

modellatto

modello

pensiero

piccolo

modello

sbozzetto

sbozzo

schizzo

Мужлани, мужлани, ми мужлани. А читач-італієць більш просунутий у цій царині, ніж читач у будь-якій іншій країні… Міністрові Перá, який колись існував в Ефіопській імперії за Хайле Селассіє[122], довелося б вантажними літаками доставляти контейнери, набиті словами, яких нам бракує. Ми дали б собі раду, незграбні, немов немовлята з брязкальцем, яке випадає з рук, потім дедалі вправніші. Слова про те, що ескіз кращий за картину, можна розцінити як фантазію історика мистецтва, пересиченого музеями, яка спонукає його освіжитися, як і драматичні критики на сотій виставі Расіна лагідно збуджуються оголеною Андромахою, однак дана виставка таки підтверджує цю думку. Задум щодо Річчі виник у мистецтвознавця Родольфо Палюччіні (1908–1989). Роберто Лонгі (1890–1970) висловив те саме щодо Тьєполо. «Цілком очевидно, що якби Тьєполо залишив нам лише етюди, чарівні ескізи своїх картин, ми не вагаючись віднесли б його до найвизначніших митців ХVІІ ст.». Про bozzetto Річчі, а це таки начерки, можна сказати, що вони належать Фрагонарові. Що свідчить про геній Фрагонара, який наважився робити картини у стилі ескізів, і вони виявилися вдалими. Ну ж бо, малюємо просто так, нічого продуманого (хіба що бажання мати не-продумане), краще якась недосконалість, ніж відсутність гнучкості. Посилаючи бергамському графові зроблений нашвидкуруч начерк «Душ у чистилищі», які граф замовив для храму, Річчі писав: «Знайте, що невеличка картина — це оригінал, а вівтарний образ — копія» (лист від 1 серпня 1731 р.). Виставка живопису може навчити нас читати, нагадуючи, що працюючи в літературі, можна також додавати ґрунтовку.

Читати в літаку

У мене дивний зв’язок із цими машинами. Я не люблю на них сідати, але мені приємно, коли я в них уже сів. Літаки дуже змінилися. І давно втратили свою романтичність. Коли я був малим, вони вважалися гарними, рідкісними й викликали ентузіазм. Я шукав книжки, що їх описували. Так, моєю улюбленою книжкою про Тентена є «Рейс 714 до Сіднея», де приватний реактивний літак злого Ласло Каррейда приземляється на щасливу доріжку. Я також люблю початок «Останнього Набаба», роману Скота Фіцджеральда, який починається тривожним польотом у літаку до Каліфорнії. Не було навіть потреби в книжках. Самі назви компаній звучали поетично: Air France, UTA, BOAC, TWA, Pan Am. Пен Амерікан! Вежа Пен Амерікан у Нью-Йорку, що стояла за центральним вокзалом зі своїм знаменитим логотипом угорі, символізувала безжурні часи комерційної авіації. Відтоді як вежа стала власністю чогось такого радісного як страхова компанія, ніхто більше не підводить із приємністю очі на вежу МеtLife, мені просто соромно читати ці слова, уявляю, що в роки Другої світової війни так само соромно було читати німецькі слова на дошках для оголошень окупованого Парижа, тож на них не дивилися.

Для чого слугують літаки? Для того, щоб нас переносити, в обох значеннях цього слова. Спершу позитивний сенс: вони переносять нас з одного місця до іншого; потім метафоричний зміст, як у виразі «любовні поривання». Літаки слугують, щоб спонукати мріяти. Вони сприяють нашому виходові за межі своїх країн і звичок, а значить, якщо можливо, і нас самих.

Маю на увазі епоху оптимізму. Вона завершилася. Буркотуни виграли, літаки стали системою масового транспорту. Вони, наче мухи. Їх багато, вони великі й захаращують небо. Настільки ж звичні, як автобуси, про що свідчить депресивна назва «Аirbus», «Повітряний автобус». Гірше — літаки стали зброєю. Ми це знаємо відтоді, як два з них врізались у вежі Світового торгового центру такого собі 11 вересня 2001 р. Саме через ці замахи політ літаком, що доти було звичайнісінькою річчю, став чимось обтяжливим. Пригадайте, це було ще позавчора. В аеропорт ви мали приїхати за півгодини до відльоту й повідомити своє прізвище молодій жінці у віконечку, вона друкувала вам посадочний талон, і за годину ви були в Ніцці. Щонайбільше у разі поїздки за кордон треба було показати паспорт. Тепер треба приїздити на чотири години раніше. Показати посвідчення особистості навіть, якщо ви пересуваєтеся в межах своєї країни. Вистояти чергу, щоб викинути свою 250-мілілітрову пляшечку мінеральної води, бо вона може бути небезпечною для пілотів, які функціонують лише на віскі. Про що це я? Їм також довелося перейти на воду й припинити залицяння до стюардес. Безпека і Цнотливість — дві ноги, на яких тримається сучасний світ. Ми ж знімаємо пояс, черевики й напівголі проходимо крізь арку безпеки, принижені, як в’язні Абу-Граїб, потім заходимо до літаків, де — про це відомо небагатьом — тепер у хвості на крайньому сидінні, щоб бачити всю кабіну, сидить поліцейський у цивільному. У повітряному транспорті, хай яким був би пункт призначення, ми прямуємо на Далекий Захід.

Краса літаків назовні пропорційна їхній безликості всередині. Особливо подорожі на перевізниках на довгі відстані. Одним богам відомо, чи це довго, оті подорожі з великою дальністю польоту. Вони мені нагадують те, що сказав Біллі Вайлдер[123], режисер фільму «У джазі тільки дівчата»: «Учора ввечері я слухав Нюрнберзьких мейстерзінгерів[124]. Спектакль почався о восьмій. Через три години я поглянув на годинник, була восьма п’ятнадцять».

Що ж тоді робити? Читати, наприклад, на невеличких екранах у літаку географічні мапи, на яких показують маршрут величезного апарата над маленькими континентами з уточненнями: «подоланий шлях», «час польоту, який залишився!», «зовнішня температура», «очікувана година прибуття». Поема. Монотонна, відповідна літакові. Відкинувши це на задвірки свідомості, переходимо до журналів, пропонованих у салоні, вони на 90 % складаються з ледве чи прихованої реклами редакції та журналів, яких ніколи не читають на землі, англо-саксонську фінансову пресу. Учора The Economist вийшов під заголовком: «Як зробити Китай ще багатшим». Не щасливішим чи гарнішим, ні-ні, багатшим. А в Financial Times знаходимо недільний додаток, найнепристойніший у світі: «How to Spend It» («Як їх витратити»). Йдеться, треба розуміти, про гроші. І розуміється, саме нам, тим, у кого їх неймовірно багато. І пропонуються мобільні телефони за 15 тисяч євро чи золоті годинники по 100 тисяч кожен. Ідеал Парижа — «Хітон». Напевно, книжок він читає небагато.

Один мій друг-письменник, який боїться літаків, має свій метод: він бере з собою книжку, одну-єдину, яку складно читати і яка потребує тривалих роздумів, з тим, щоб зайняти свою голову і віддалити страх. Це — «Критика чистого розуму» Канта. Психіатри не приділяють належної уваги лікуванню страху занудністю. В літаку особисто я почуваюся не надто впевнено, але мені це повинно подобатися, бо з собою я беру переважно книжки, які не потребують пильної уваги. Учора це були

«Прогулянки Римом» Стендаля — своєрідний інтимний щоденник. Підлітаючи до Рима, я натрапив на оцю ось фразу, написану 1829 р., де автор визначає цивілізацію праці: «Щойно вступивши в життя, замість того, щоб читати поетів чи слухати музику Моцарта, юнак чує голос сумного досвіду, який йому каже: «Працюй вісімнадцять годин на добу або післязавтра здохнеш з голоду на вулиці!»». Втім, «праця» — не зовсім відповідне слово, бо воно може означати й те, що роблю я чи інші люди, які мають гарні професії — художника чи садівника. Працю спаплюжили, назвавши «цивілізацією світу» жахливу систему, яка править сучасним світом, оте світове заробітчанство, що скидається на приглушену форму рабства. Його слід би назвати цивілізацією гарування. У літаку ми весь час сидимо, над нами нахиляються високі, лагідно усміхнені блондинки, які приносять нам пити й нас годують. У літаку ми наче немовлята у колясці, яких заспокоює мама. Ідеальними для читання там мали б бути дитячі казки, тобто геть літературу, яка нездатна заспокоювати.

121

Фундація Чіні створена у квітні 1951 р. графом Вітторіо Чіні в пам’ять про свого загиблого сина. Мета — відродження острова Сан Джорджо Маджоре після півтори сотні років його окупації військовими, щоб включити його в культурне життя Венеції

122

Селассіє I, Хайле (1892–1975) — останній імператор Ефіопії (1930–1974), що походив із легендарної династії нащадків Соломона. Очолював боротьбу проти італійських загарбників під час Італо-ефіопської війни 1935–1936 рр. Один з ініціаторів створення в 1963 р. Організації африканської єдності.

123

Ва́йлдер Біл́ лі (1906–2003) — американський кінорежисер і сценарист, лауреат шести «Оскарів».

124

«Нюрнбе́рзькі мейстерзінгери» — опера Рихарда Вагнера, написана в 1861–1867 рр., прем’єра якої відбулась у Мюнхені 21 червня 1868 р.