Читати щось інше, а не те, що написане

Окремі читачі читають, аби виправдати свої упередження. Не знаходячи нічого для свого вдоволення, вони це придумують. На моєму шляху трапилося чимало людей, які, зустрівшись зі мною, вигукували: «Ось чоловік, який зважується ненавидіти Стендаля, браво!» або «Те, що ви викладаєте про Пруста, просто щастя!». Першим я відповідаю так: «Я критикую лише його політичну манію на початку деяких книг, щодо всього іншого, то я пишу, що я в це закоханий, що Сансеверіна належить до моїх улюблених персонажів, що…», але вони хмурять брови, зачиняють стулки свого невеличкого скарбу ненависті. Другим, як от учора на одній зі страсбурзьких вулиць, я кажу: «Зрештою, в усіх своїх книжках я настільки безумно його вихваляю, що на вашому місці вже запідозрив би себе в маразмі». «Он як? — відказує розчарований, але не переконаний пузанчик. — Я так і не зумів його прочитати». Такі читачі плутають те, що вони читають, зі своїми бажаннями. Марно намагатись їм пояснити, що ви не збиралися казати саме це, ба більше, ви цього не сказали, вони вам не вірять. Вони читали іншу річ.

Нарцисизм деяких авторів такий, що вони вважають, що про них говорять навіть тоді, коли про це зовсім не йдеться. Одна романістка розповіла мені про дзвінок свого колеги по перу: «Могла б і сказати, що напишеш про мене у своїй книжці!». Вона: «Я? Про тебе? В своїй книжці?». Він: «Думаєш, я себе не впізнав! Це персонаж Х…!». Той персонаж не має з ним нічого спільного. Він товстий, наш колега худий. Він — гей, наш колега — гетеросексуал. Він… Власне, саме тому, заявляє нарцисист. Це не я, отже це — я. Ти захотіла мене загримувати». Нарцисизм уражає дедалі більше, коли читачі переконані, що розповідається саме про них, тоді як їх взагалі не знають. Якщо написано щось добре про ебеніста, самозакоханий ебеніст відчує себе особисто потішеним; за опис повної жінки самозакохана читачка, яка сама такою себе вважає, ненавидітиме нас усе життя. Одна моя подруга, працівник музею, яка була співкерівником виставки Курбе в Музеї Орсе в 2007 р., отримує дзвінок:

«Дякую вам, мадам, що згадали про приховане дитя Курбе. Я його нащадок». Вона занепокоєна й намагається перевірити. Ніде жодної згадки про приховану дитину. Родина цього чоловіка, яка ниділа в невідомості, що її сердила, придумала роман: згідно з ним вона походила від художника і за кожної нагоди переконувала себе, що знаходить і читає про це докази. Такі люди читають тільки те, що хочуть прочитати. Це, без сумніву, випливає з пориву, який змушує їх вигадувати те, у що вони хочуть вірити. Я даю інтерв’ю в Меці. Але взяти участь у передачі Х. я відмовився. Телефонний дзвінок: «Шарлю, ти де? Тебе не було на передачі Х., мені сказали, що ти покинув Мец і вирушив до Нью-Йорка!».

Вигадка, що відповідала думці, яку ця людина склала про мене. Я стояв серед квітчастих занавісок у своєму номері в готелі й дивився на собор, його перший поверх також фікція. Неокласичний, дуже гарний цоколь (він зберігся лише частково), мав створювати враження оправи для каблучки, з якої виривається стріла, пруссаки його знищили, замінивши неоготичним першим поверхом і навіть прикрасивши фігурою пророка, голова якого схожа на Вільгельма ІІ. Він — святий покровитель читачів, які читають тільки для себе.

Кожне авторське «я» діє на своїх читачів звабливо. Оте «я» — моє. Першим в оману вводиться письменник. Ніщо так не схоже на «я», як інше «я». Літературну ж особистість творить не «я», а талант. І цей талант не від «мистецтва», це суміш багатьох речей. Це й «мистецтво», «я», емоція, хитрість, інші «я», які створюють конкуренцію першому «я», марнославному, махістському й плаксивому або ж веселому, захоплюючому та хитрющому, це й ухиляння і, нарешті, мінестроне[114] без рецепта, що його всі Мішлени риторики, аналізу, статистики і не-знаю-чого-там-іще нездатні звести до його інгредієнтів, бо інколи настає мить духу, що злегка торкається наших важких трудів, — благодать.

Читати, щоб помолодшати

Читання мемуарів, зокрема політичних, омолоджує. Адже ми в тому часі жили. І з приємністю та здивуванням відкриваємо його знову. Те, що влада приховувала, тепер розкрито. Отакої! Це гірше, ніж мені хотілося б вірити! Натомість для наступних поколінь усе це мертве. Вони люблять повторювати наші дурниці. Ніколи й на думку не спаде читати книжки, в яких можна було б побачити, як ми наробили тих дурниць. Та й книжки вже втратили актуальність. За відсутності таланту вони живуть лише завдяки нашій цікавості, нашій ностальгії, завдяки збереженій часточці нашої політичної пристрасті. Лише літературний талант забезпечує цікавість книжки для всіх інших, окрім спеціалістів.

Читати, щоб змінити час

Речення, пов’язані з часом, у романі відлунюють нудьгою. «Він шукав кілька годин поспіль…». Читач їх пропускає. Досить часто вистачає «Він шукав». «Кілька годин поспіль» потрібні лише тоді, коли хочуть створити враження ледве чи не вічності. Час описаний тягнеться значно довше, ніж пережитий.

Неправильна пунктуація чи непотрібний повтор — і розум ширяє десь у хмарах. Потрібна якась неймовірна майстерність, щоб утримати увагу читача. Довкола стільки набагато цікавішого, скажімо, метелик, що пурхає. Залишилося лише стати тим метеликом. Чи слоном. Зрештою, чимось іншим, ніж так званим танцівником, який виконує фігури і паралізований судорогами витягнувся на боці на землі і, як комаха, ворушить пальцями. Ось що таке стиліст. Це також досить гарно.

Перевага незначної пунктуації. Пунктуація — це пояснення. Мені ж не лише двокрапка, а й сама кома, й пояснення видаються зайвими і дратують: або читач розуміє все сам і навіть отримує від цього задоволення, або ж не розуміє, а значить, і він, і автор не створені один для одного.

Коли читають, убивають час. Не в розумінні «провести час», так буває тоді, коли читають, позіхаючи, щоб якось зайняти післяобідню пору на природі; ні, так буває, коли читають щось серйозне, коли під час читання ви повністю поглинуті книжкою. Таке читання створює враження, що часу більше не існує. І навіть з’являється невиразне відчуття вічності. Ось чому читачі, які відклали книжку, скидаються на підводних пірнальників: у них непроникний погляд і заповільнене дихання. Минає якийсь час, доки вони повертаються в реальний час. Ось чому великим читачам здається, що вони завжди молоді. Їхній розклад часу, тобто час, використаний для чогось іншого, ніж для підпорядкування часові загальному, впливав на них інакше. Навіть у сто років вони вмирають молодими. Читання кожної книжки — це пірнання у прохолодну ванну, момент, коли перемога над часом не така вже й ілюзорна.

Читати, щоб не читати (біографії)

Один критик сказав мені про Ремі де Ґурмона[115] (1858–1915): «Це неясний автор». Неясність відносна. Наприклад, порівняно з тим критиком він відомий значно більше. Якщо судити за широким загалом, то він може складатися з дуже чарівних невігласів. Хтось, хто становить його частину (хтось важливий, хоча широкий загал не має нічого спільного з соціальним статусом, широкий загал — це люди, які читають менше п’яти книжок на рік), сказав мені якнайнаївніше в світі: «То що? Пруст був гомосексуалом?». Можливо, люди читають біографії саме для того, щоб не читати книжки.

Я читаю біографію хорошого англійського автора, фрази в ній одна одної невправніші. Така доля людей, які пишуть добре: про їхнє життя розповідають люди, які пишуть погано. Це повертає їх до порядку.

Саме тому англійці, які так переймаються мистецтвом і літературою, обожнюють біографії. Скидається на те, що біографії пояснюють.

Або для того, щоб сказати собі, що письменники такі, як усі люди. Чи спробувати проникнути в таємницю творчості, хоча для цього таких книжок завжди недостатньо. Біографія нездатна вловити момент благодаті, що настає, коли твір митцеві вдається, так само як наш дух не проявляється на рентгені. Певним чином біографії є сховками таємниці.

114

Мінестро́ не (іт. minestra (суп) + — one (збільшувальний суфікс), тобто «великий суп», суп із багатьма інгредієнтами) — блюдо італійської кухні.

115

Ґурмо́ н, Ремі де (1858–1915) — французький письменник, есеїст, художній критик.