Він завовтузився на ношах. Кайдани боляче муляли руку. Усе тіло боліло. І єдине приємне відчуття було від м’якої тканини штанів…

Він дригнувся. Штани були таки на ньому. Охоплений шаленою надією, він застромив праву руку в кишеню. Він достеменно пам’ятав, що, переодягаючись, завжди зі старого вбрання перекладав у нове ключа від кайданів. Якщо йому бодай трохи пощастило, поліцаї не помітили того ключа.

Він вийняв руку з кишені. Порожня. Вивернувся і застромив праву руку до лівої кишені, обнишпорив кожен її куточок. Ось і ключ. Рука його тремтіла. Що й казати, це таки оберіг.

Ключі до кайданів усі однакові. Звівшись, він вставив його в замок. Клацнуло, і кайдани відчинилися. Нарцис потер зап’ястя.

У нічній тиші пролунав його сміх.

Обережно висмикнувши голку з руки, він опустив ноги на долівку. Лінолеум скрадав його кроки. Зіниці в нього розширилися, і він став краще бачити. Він попрямував до металевої шафи і відчинив її без жодного звуку. Піджак, сорочка, черевики були там. Гроші, щоправда, зникли. Так само, як і «Глок», ніж і записник. Що ж, і за це спасибі.

Намагаючись не зчиняти гамору, він вдягнувся.

Підійшов до дверей і притулив до них вухо. Лікар балакав із поліцаями на чергуванні.

— Я впорснув йому добрячу дозу, то він до ранку не прокинеться.

Ага, то треба діяти швидко, поки його не звалить снодійне. Він підійшов до вікна і штовхнув його стулки. Воно легко відчинилося. В обличчя війнуло холодним повітрям. Воно дало йому впевненість: для втечі увімкнено зелене світло. Не можна даватися поліції до рук. Не можна складати зброю. І не можна сподіватися, що відповіді на його запитання знайдуть інші…

Озирнувшись, він угледів прикріпленого до нош паперового аркуша. Висновок про стан його здоров’я. Він повернувся й узяв того аркуша з пластикової підставки. Йому дещо спало на думку.

Узявши аркуша під пахву, він перекинув ноги через підвіконня і, ставши на карниз, озирнув лікарняне дворисько, що лежало внизу. Десь зовсім поруч, немов буря, гомонів Париж. На тлі вечірнього неба темнів собор Паризької Божої Матері, затуляючи простір своїми грубелезними мурами і пронизуючи його шпилями. Угледівши те громаддя, він відчув, як голова його пішла обертом дужче, аніж від порожнечі під ногами. Він погамував ту слабкість і зосередився на тому, що прямо перед ним.

Він був на третьому поверсі. Уздовж другого поверху був суцільний балкон. Якщо йому пощастить туди дістатися, далі буде просто: він залізе досередини, знайде східці й утече. Праворуч, метрів за двадцять, до першого поверху спускалася ринва. Він помалу рушив до неї, відчуваючи, який слизький бляшаний козирок на карнизі. Нічний холод бадьорив його і не давав заснути.

За кілька секунд він був уже біля ринви. Ухопившись за горішнє кільце, намацав ногами долішнє. Зігнувся і зумів ухопитися за нього, опускаючи ноги до наступного. Йому довелося декілька разів отак учинити, аж поки він дістався до кам’яних поручнів балкона і плигнув униз.

Нікого нема. Він прослизнув уздовж стіни і небавом вийшов на сходовий майданчик. У двориську напевне чергують поліцаї. Терміново треба замаскуватися, щоб якось перейти через цю яму з левами.

Відмовившись від наміру спуститися східцями, він повернув праворуч і рушив уперед, аж вийшов у коридор. Довкруги так само не було нікого. Брунатні стіни. Лінолеум на долівці. Двері в палати. Усе це не те. Йому потрібна медсестринська кімната, службовий гардероб, роздягальня технічного персоналу… Він уважно дивився на таблички. Тільки номери палат — 113, 114, 115… Аж ось ще одна з надписом: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Він обернув клямку, прослизнув досередини і намацав вимикача. І вилаявся. На полицях лежали стоси рушників, простирадл і ковдр. Стояли пляшки з мийними засобами. Він саме розглядав полиці, аж іззаду рипнули двері, а потім хтось зойкнув. Нарцис обернувся. На порозі стояла негритянка-прибиральниця з візком і мітлами.

— Що вам тут треба? — суворо запитав він.

— Ви… ви перелякали мене.

Поки негритянка відчиняла двері, він устиг знайти білого халата і тепер спокійнісінько вбирав його. Службового беджа в нього не було, та він сподівався, що начальницькі інтонації успішно заступлять його.

— Я питаю, що ви тут робите?

Прибиральниця вже трохи оговталася.

— А ви? — насупившись, запитала вона.

— Я? Я роблю за вас вашу роботу! У сто тринадцятій палаті у пацієнтки блювота! Вона замурзала не лише палату, а й мого халата! Я десять хвилин дзвонив, і ніхто й не подумав прийти! Глядіть, це вам так не обійдеться!

— Але я зобов’язана прибирати тільки по коридорах, я… — пробурмотіла негритянка.

Нарцис узяв із полиці ганчірку для підлоги, кинув їй.

— Чистота в лікарні — це ваш обов’язок! Негайно йдіть до сто тринадцятої!

І, сказавши те, рішуче попрямував до дверей, відіпхнувши прибиральницю. Він простував коридором, на ходу застібаючи халата, і спиною відчував її погляд. Ще кілька кроків, і буде зрозуміло, чи вдався йому той маневр.

— Пане лікарю!

Він обернувся. Серце гупало, мало не вискакуючи з грудей.

— Ви ось забули…

Вона простягала йому аркуша з висновком, що його він поклав на стоса простирадл. Він повернувся й усміхнувся їй.

— Дякую. І до праці!

Потім рішуче попрямував звідти. Почувши, як забряжчало відро і рипнув візок, який покотився до сто тринадцятої палати, він зрозумів, що переміг.

Звернувши ліворуч, він почав спускатися східцями.

Сьома лінія метро проходила Дев’ятим, Десятим і Дев’ятнадцятим округом. Це йому і потрібно було. Десь у районі станцій «Шато-Ландо» чи «Кріме» обов’язково знайдеться якийсь готель. Пора розкішного життя минула. Утім, йому не буде чим заплатити навіть за комірку в найгіршому готелі. Він і в метро проскочив, переплигнувши турнікета.

Чекаючи на потяг у напрямку станції «Ла-Курнев», він не сів, а впав на лаву. Почуття полегшення, що він відчував, не могло здолати страшенної втоми. Препарат уже діяв, його змагало нездоланне бажання звести повіки, що були неначе з олова. Руки й ноги теж поважчали…

Із Отель-Дьє він вийшов без перепон, крокуючи рішучою ходою і вдаючи, ніби уважно вивчає аркуша з медичним висновком. Він вчасно збагнув, що найліпше буде покинути цю в’язницю через головний вхід. Так він і вчинив. Заклопотано пройшов через хол приймального покою, вийшов надвір і завернув ліворуч, до майдану перед собором Паризької Божої Матері. Там він тихенько скинув халата і разом із тим аркушем кинув його до смітниці. Острів Святого Людовіка. Вулиця Клуатр.

Поминувши набережну Бурбон і набережну Анжу, він дійшов до мосту Сюллі. Пройшов його і тут, на правому березі, пірнув у метро «Сюллі-Морлан».

На платформі панував мертвий спокій. Під склепінням метро тхнуло смаленою гумою. Він дійшов висновку, що його втечі ще не помітили. Париж спав і ні про що не турбувався. Париж геть не знав, що зарізяка, який ізсунувся з глузду на міфології, знову на волі.

Надійшов потяг. Насилу він умостився на сидінні у вагоні, як його знову почала змагати втома. Ритмічне погойдування вагона заколисувало його. Утямивши, що так довго не витерпіти, він підвівся й підійшов до схеми метро. Він обрав станцію «Пуасоньєр», десяту від станції «Сюллі-Морлан». Може, не засне, поки туди приїде. Він знову вмостився на сидінні й почав міркувати над останніми подіями. Та в голові був справжнісінький рейвах, годі було навіть думати про щось.

За шибкою промайнув напис «Пуасоньєр». Він і не помітив, як на кілька секунд поринув у сон. Схопився на ноги й останньої миті встиг вибігти з вагона. Вийшовши на поверхню, попрямував плетивом вулиць Десятого округу. Холодне повітря трохи збадьорило його.

У дешевому готелі на вулиці Птіт-Екюрі чоловік за бюрком сказав, що заплатити треба наперед.

— Завтра заплачу, — пихато сказав Нарцис. — Нема готівки.

— Платіть карткою.

— Послухайте, — усміхнувся він. — Мені треба виспатися. А завтра вранці я розрахуюся.