— Ні, гроші наперед.

Нарцис розгорнув поли піджака і заговорив іншим тоном.

— Хлопче, — сказав він, — поглянь-но сюди! Та мій піджак вартий більше, аніж місячна платня за кімнату в твоїй халупі, тямиш?

— Чемно поводься! Ану покажи, що за піджак?

Нарцис охоче скинув його — він уже й так заробив на добрячий термін у в’язниці. Завтра вранці цей чолов’яга подивиться новини і відразу ж згадає, що то за дивний клієнт був у нього в готелі. А зараз він мацав м’яку італійську тканину.

— Гаразд, іди в номер. Піджака залишиш у заставу.

— Згода.

Чолов’яга пхнув йому ключа, що ковзнув столом. Нарцис устиг його зловити. Вузькими східцями він піднявся до кімнати. Стіни, підлога і навіть стеля були оббиті якимось жовтогарячим покриттям. У номері було те саме. Нарцис затулив штори і, не вмикаючи світла, подався до ванної.

Увімкнув неонову лампу над умивальницею і глянув на себе в люстро. Обличчя змарніло, попід очима були темні кружала, чуприна скуйовджена. Одне слово, не красень. Але могло бути й гірше.

Відколи він дременув із лікарні, його знай переслідувала одна думка. Що то за предмет у нього в носі? Він крутив її й так, і сяк. Достеменної відповіді на те запитання не було, та в нього виникла невиразна підозра. Лікар гадав, що йдеться про гормональний імплантат або електронну мікропомпу. Либонь, він таки мав рацію. Та ця річ, хоч якою вона там була, призначалася не для лікування, а навпаки, викликала недугу. Ця гидота містила в собі речовину, що, просягаючи в його мозок, викликала напади дисоціативної втечі. Дурня, подумав він собі. Наукова фантастика. Голлівудський бойовик. Та те, чого він зазнав упродовж останніх двох тижнів, підтверджувало його припущення.

Він скинув сорочку. Заткнув умивальницю корком. Затамував подих і ще раз глянув на себе в люстро, як ото дивляться на найгіршого ворога. Потім відхилив голову назад і щосили вгатив носом об край раковини.

В очах потьмарилося. Увіччю сяйнули іскри. Він повалився навколішки, та відразу підвівся і змусив себе розтулити повіки. Перше, що він угледів, була залита кров’ю раковина. Він зиркнув у люстро і побачив, що розбив собі носа. Страшенний біль розпливався під черепом, просягаючи в кожен куточок мозку. Усе довкола гойдалося. Йому довелося ухопитися за умивальницю, щоб не зомліти.

Тремтячою рукою він понишпорив на дні кривавої калюжі. Нічогісінько. Він узяв указівним і великим пальцем за свою носову перегородку і помалу посіпав її в різні боки, потужно видихаючи повітря, наче хотів висякатися.

З носа ринула кров, це все, чого він добився.

Він зібрався на силі й знову вгатив переніссям край умивальниці. Біль прошив його мізки. Він насилу втримався на ногах, та подивитися в люстро вже не здужав — йому було страшно. Із очей котилися сльози. Перебуваючи в напівпритомному стані, він узявся пальцями за носа, поторсав його і обережно видихнув повітря. Нічого.

Ще один удар об умивальницю. І ще обмацування. Марно. І знов удар. Він відчував пальцями розтрощені кістки та хрящі. Усе дарма.

П’ятої спроби не було.

Він зомлів і повалився додолу.

Отямившись, відчув, що приклеївся закривавленою щокою до лінолеуму. Гострого болю не було. У голові дудоніло, а перед очима пливли темні плями. Він звівся на ліктя. Певне, замість носа у нього страшенна рана. Простягнувши другу руку, він ухопився за крана і заглянув у люстро.

Усе довкруги було залите кров’ю. У крові було і дзеркало, і стіни. В умивальниці стояла калюжа крові. Терорист-смертник, подумав він собі. Із бомбою, що вибухнула в його руках. Він насилу набрався мужності, щоб знову глянути в люстро. Хоч як це дивно, обличчя не дуже було покалічене. Тільки ніс був мов буряк і перехнябився набік. З рани стирчала кістка, що простромила шкіру.

Може, через ту дірку виліз імплантат?

Погамувавши нудоту, він застромив руку в криваву рідину на дні умивальниці. Помацав там і знайшов-таки те, що шукав. Із пальців спливали краплини крові, та він тримав її в руках. То була капсула, що скидалася на довгасту кулю сантиметрів зо два завдовжки. Він підставив її під струмінь води. Вона виявилася хромованою опукою без жодного шва чи з’єднання. Лікар казав щось про кремній, та Нарцис у цьому нічого не тямив. Зрозуміло було одне: хоч що був той предмет, вигляд він мав супермодерний, певне, вийшов з-під преса. Чергове диво мікроелектроніки. Якщо це і справді мікропомпа, то куди ж надходить речовина?

Ту річ треба було б вивчити, дослідити добре, збагнути, як вона функціонує. Але де? Кому доручити це діло? Відповідей нема. Він поклав імплантата до кишені й умився холодною водою. Холод погамував біль. Нарцис застиснув носа поміж долонями і шарпнув, повертаючи його на місце.

Він устиг почути, як щось хряснуло.

Наступної миті він знову зомлів.

Анаїс ніколи не бачила таких жахливих мармиз.

Праве око кругле, вирячене, мало не вилазило з лоба. Ліве — примружене, люте — потонуло у складках шкіри. Усеньке обличчя перехняблене. Рот кривиться в лютій посмішці, скидаючись на відкриту рану. Те обличчя було втіленням зла. Того зла, якого йому завдали, зла, якого він сам завдавав…

Малюнки скидалися на ілюстрації до бульварних романів початку ХХ століття. Злочини Фантомаса. Розслідування Гаррі Діксона. Розглядаючи ті малюнки, довелося тримати себе під контролем, тож зображені на них жахіття ставали ще страшніші. Здавалося, ніби вбивця належав до іншого світу, створеного із жорстокості. Він стояв на колінах біля голого трупа і видирав із кривавої рани його геніталії. Не було ніякого сумніву: він вихолощував убитого.

На обох рентґенівських знімках був той самий епізод, хіба що з перервою на кілька секунд. На задньому плані вгадувалися контури якогось паризького моста — Єнського, Альми, Інвалідів чи Александра ІІІ, а внизу видніла темновода Сена.

Анаїс здригнулася. Вона тримала в руках рентґенівські знімки Нарцисових автопортретів. Художник написав свої полотна поверх інших картин, де було намальоване жертвопринесення, що в ньому він брав участь. Ким він там був: учасником чи головною дійовою особою? Обирай сама.

— Що ви про це думаєте?

Анаїс опустила знімки і глянула на майора поліції, який те запитав. Вона сиділа в кабінеті ЦВБОЗ[42]. Навіть у поліції сваволя має свій край. О дев’ятій ранку її привезли до найвищого паризького суду. Суддя не виявив до неї особливої уваги, та все ж таки визнав, що вона володіє значною інформацією про вчорашню стрілянину. Її перевели до Нантерра, на вулицю Труа-Фонтано, де оце її допитував очільник слідчої групи майор Філіпп Соліна.

Вона показала кайдани.

— Може, спершу скинете їх із мене?

Майор підвівся зі стільця.

— Авжеж.

То був гладкий чолов’яга років п’ятдесяти, вбраний у дешевого темного костюма, що видавався трохи затісним для нього. Типовий поліцай. Усе його тіло могло служити наочним доказом того, як людина помалу міняється і з кремезного молодика стає дядьком із зайвою вагою. Він був лисий, зате голий череп прикрашали окуляри, що він задер мало не на маківку, а на підборідді була шпакувата триденна щетина.

Звільнившись від кайданів, Анаїс кивнула на рентґенівські знімки.

— Це зображення вбивства, що сталося в Парижі. Жертва — волоцюга або жебрак.

— Хотілося б почути від вас те, чого я не знаю.

— Убивство скоїли до весни 2009 року.

— Чому ви так певні цього?

— Картини написані у травні чи в червні 2009 року.

Майор поворухнувся. Розправив широкі плечі й поклав перед собою долоні, наче готувався до сутички. Анаїс помітила в нього на підмізинному пальці товсту золоту обручку. Він весь час крутив її, чи то демонструючи трофей, чи то намагаючись позбутися нестерпного тягаря.

— Що ви знаєте про цю справу?

— А що ви можете мені запропонувати?

Соліна посміхнувся і знову крутонув обручку.

— Ви не в тому становищі, капітане, щоб торгуватися зі мною. Я розмовляв із суддею. Можна сказати лиш одне: ви добряче влипли.

42

Центрального відділу боротьби з організованою злочинністю.