— Не розуміє. Одне ми знаємо напевно. Сашина мережа розрахована на людей із середнім достатком. Повіям такого польоту там нема чого робити.

— А Феліс ми можемо допитати?

— Ні. Вона покінчила життя самогубством у січні 2009 року.

Дві ескортниці, що записалися на ту саму сторінку для знайомств, пішли з життя упродовж кількох місяців. Це не простий збіг обставин.

— Відомо чому?

— Та нічого не відомо. Вона повісилася. Але, якщо вірити Саші, депресивною її ніяк не назвеш.

— А розслідування було?

— Авжеж. Саша так і дізналася про самогубство. Зараз ми піднімаємо цю справу.

— А ти розмовляв із нею про Януша?

— Показував світлину.

— Вона знайома з ним?

— Авжеж. Та під іншим прізвищем. Точніше, під двома. Першого разу він вступив до її клубу в січні 2009 року під іменем Франсуа Кубела. Потім пропав. І знову записався у травні. Цього разу під іменем Арно Шаплен. Це той, що жив у тім помешканні.

— Їй не видалося це дивним?

— Вона гадала, це від того, що він потайний. Утім, вона не дуже розбалакувала про їхні стосунки. Я сказав би, вони були ближчі, ніж вона це визнає.

Анаїс відчула напад ревнощів і відразу ж викинула ту дурню з голови. Нащо двічі записуватися до того самого клубу? Певне, розслідування щоразу виводило Януша на той слід. Отож, таки існує зв’язок поміж Саша.ком і «Мотрійкою».

— А що із Франсуа Кубелою?

— Оце з’ясовуємо. Поки що ми знаємо, що він був дуже відомим психіатром.

— Був?

— Загинув в автокатастрофі на шосе А31 29 січня 2009 року.

Коліщата в її голові оберталися зі страшенною швидкістю.

— Ти хочеш сказати, Януш присвоїв йому свою особистість?

— Ні. Того дня насправді убився Януш. У мене ось фото Кубели: це наш клієнт. Хтозна, як це він воскрес.

Імітація лихої пригоди геть не в дусі Януша. Невже перетворення Кубели в Шаплена — свідоме і навмисне шахрайство?

Зазначивши подумки цю фальшиву ноту, вона запитала:

— Ви порпаєтеся в його минулому?

— Є припущення?

— Кубела, можливо працював на «Метиса». Або ж на людей, пов’язаних із «Мотрійкою».

— Кажу тобі, ми зараз робимо це. Найцікавіше те, що він недавно знову з’явився в клубі.

Анаїс так і думала. Януш провадив далі своє розслідування. Точніше, щоразу розпочинав його з нуля. «Мотрійка». Медіна. Саша. Усе воно пов’язане.

— Як він назвався цього разу?

— Ноно, тобто Арно Шаплен.

— Він когось шукав? Медіну?

— Ні. Цього разу йому потрібна була якась Лейла. Дівчина того самого штибу, що й ті дві.

— Повія?

— Саша не певна цього. Так чи інакше, дівчина просто смаколик. Магрибка родом. Враховуючи все це, ми не можемо відкинути гіпотезу, що тих двох закатрупив твій любасик. Може, він і не міфологічний убивця, а звичайнісінький збоченець, який має зуба на хвойд. А може, і те, і те.

Вона погамувала кислу відрижку. Навіщо він шукав тих дівчат? Останньої миті вона помітила виїзд із кільцевого бульвару й обернула кермо, викликавши цілий шквал невдоволених сигналів.

Їй треба було кілька секунд, щоб загадати, про що вони балакали.

— А що із Сашею?

— Ми затримали її. Розбираємося з іншими зникненнями, про які вона казала.

— Зникненнями чоловіків?

— Авжеж. Вона назвала декілька прізвищ. Треба їх перевірити. За цією мережею щось криється. Хоч, як на мене, Саша тут ні до чого. Хоч як безглуздо воно звучить, уся ця історія пов’язана з програмою «Мотрійка», і Саша про неї геть не знає.

Вони однаково мислили.

— А в тебе що? Розібралася з тими світлинами? — запитав Соліна.

Вона зиркнула на списка і план паризького передмістя, що лежав у неї на колінах.

— Просуваюся, та було б швидше, якби твій навігатор діяв.

— Подякуй паризькій префектурі. Твої фотографи не причетні?

— Поки що наче ні. Та я не перевірила ще шістьох. Гадаю, вночі закінчу.

— Тримайся. Зустрінемося в поліції.

Вона вимкнула зв’язок і вже вкотре за день замислилася, чи не марнує вона часу. Та відкинула ті сумніви, згадавши, що серійні убивці завжди попадаються, вчинивши одну-однісіньку помилку. Хоч що кажи, іншого способу їх зловити просто нема. Убивця з Олімпу фотографував Ікара і розбив укриту сріблом пластину, а потім зібрав друзки, та одної не помітив. Ось вона і погубить його.

Анаїс зосередилася на дорозі. Уже смеркло, та заторів не було. Вона котила містом, орієнтуючись по вказівниках. Ще два закрути, і вона легко знайшла потрібну їй вулицю. Пора на порі не сходиться. Взагалі, якщо порівняти з результатами Соліни, цей слід вона тепер вважала безперспективним. А ось запропащі дівчата — це те, що треба…

Перед ворітьми знайшлося місце для паркування. Їй і далі щастило. Анаїс вилізла з авта, твердо поклавши собі пришвидшити темп. Вона подзвонила у хвіртку, ляскаючи в долоні, щоб зігрітись. У світлі дугових ламп клубочилися хмарки пари, яку вона видихала. Металева хвіртка відчинилася. Насилу вгледівши дідуся у брудній панамі, вона зрозуміла, що запитань можна і не ставити. Цей сімдесятирічний старпер не може бути вбивцею.

Їй закортіло знову сісти до авта і поїхати звідси, та дідок привітно всміхнувся.

— Чим можу допомогти, панно?

«Два запитання, — подумала вона собі, — і хутчій відсіля».

— Ви Жан-П’єр Туанен?

Безпровідний дриль-шурупокрут ДС14ДЛ.

Дванадцять необроблених дубових дощок 160 мм завширшки, 2 м завдовжки.

Двісті шурупів-саморізів ТФ «Філіпс» 4,2х38.

Цифрова відеокамера «Соні».

Відеоштатив 143 см/3500 г.

Шість карт пам’яті СД на 32 гігабайти.

Прожекторний ліхтар.

М’який килимок для фітнесу.

Ковдра з гусячого пуху, 220х240 см.

Пов’язка «Подушечки для очей».

Кубела склав усе те на долівці в себе в кімнаті. Він придбав це в торговому центрі «Берсі-2», неподалік від свого притулку. Зброю для контрнаступу. Він усе обдумав. Якщо той, другий, живе всередині його самого, то діяти він може лише тоді, коли сам Кубела спить.

Коли світлий близнюк засинає, темний прокидається.

Він узявся до праці, заклавши двері дошками і закріпивши саморізами. Дриль із вищанням і свистом вгризалася в дерево. Курява і тирса летіли йому обличчя. План його був простий. Заснути в наглухо забитій кімнаті перед об’єктивом увімкнутої камери. Звір буде в полоні. Нічого небезпечного не станеться. Прокинувшись, Кубела вперше побачить обличчя того, іншого, на екрані відеокамери. Розбещеного близнюка, що поселився в ньому до народження. Нарив, який пожирав його наче рак.

Він узявся до вікон. Прогоничі. Дошки. Стружка. Кімната оберталася камерою для одного. Скринька Пандори, що вже не відчиниться… Він більше не сумнівався у своїй винуватості. Відомі йому факти тепер обернулися прямими доказами. Відбитки його пальців у ямі Мінотавра. Його присутність на місці вбивства Ікара і Урана. Як він метався, відмовляючись визнати очевидне… Викривлював докази, відкидав факти, аби лиш не помічати своєї вини. Настав час скинути машкару. Він — убивця з Олімпу.

Друге вікно. Ніколи ще не почувався він таким дужим. Той, другий, використовував його сон, щоб діяти і вбивати. Що ж, він потрапить до власної пастки. Він пригадав, що в грецьких міфах у Танатоса, бога насильства, руїни і смерті, був близнюк — бог сну Гіпнос. Та чергова паралель з античністю дуже личила йому.

Він вимкнув дриль і в світлі лампочки озирнув справу своїх рук. Тепер із кімнати не вийти. Він замурований. Віднині він в’язень. Разом з тим, іншим. На світлі засипана тирсою і тиньком кімната здавалася сліпучо-білою. І обличчя в нього таке саме, кокаїнової барви. З кожним кроком він залишав сліди на запорошеній долівці.

Покинувши знаряддя, він заходився біля відео. Під’єднав камеру до мережі. Встановив штатива, дочекався, аж доки батарея цілком зарядиться. Увімкнув прожектора й освітив ним долівку поміж двома вікнами, мов у театрі. У центрі поклав килимка і дістав ковдру з пластикового чохла.