Постеливши, закріпив заряджену камеру на штативі. Якщо вірити інструкції, в режимі нормальної якості камера могла знімати десять годин поспіль. Він увімкнув її і зробив широкий план кімнати в такий спосіб, щоб у центрі кадру опинилося його лігво.

Потім дістав з упаковання нейлонову пов’язку для очей, із тих, що їх роздають ото в літаках. Надів її на чоло і вкрився ковдрою. Насунув пов’язку на очі й постарався заснути. Мобільника він вимкнув. Ніхто не знає, що він тут. Ніхто не зможе його потривожити. Нікому не втримати його від останнього кроку.

Ось небавом він дізнається…

— Іменем і силою Господа нашого Ісуса Христа ми женемо тебе геть від себе, злий духу, сатанинська сило, легіоне, зібрання і секто диявольська…

Францишка Кубела з голим черевом лежить на операційному столі і мимрить ту молитву. Двом лікарям і кільком медсестрам у зелених масках якось моторошно. Третій лікар стоїть обіч, на нім теж хірургічна маска. Один гінеколог намащує гелем живота пацієнтки і бере до рук ехографічного зонда.

Ось він обертається до колеги потойбіч столу.

— Що це вона верзе?

Другий стинає плечима, давши на здогад, що не тямить. У нього в руках шприц із довгою голкою.

— Молитва вигнання нечистої сили, — шепоче той, що стоїть за ними. — Вона вивчила її на пам’ять. Французькою мовою.

— Всевишній, до якого ти в гордоті своїй намагаєшся стати подібним, повеліває тобі…

З-під паперової маски долинає бурмотіння акушера.

— Треба було дати їй повний наркоз… Упораємося й так?

Лікар зі шприцом киває. Перший водить по шкірі зондом. Ультразвукові хвилі відбиваються в матці від двох маленьких тіл — за таким самим принципом діє і гідролокатор. Чути, як калатають два маленькі серця…

На екрані з’являються близнюки. Францишка на сьомому місяці вагітності. В одному зародку понад сорок сантиметрів, у другому — менш ніж двадцять. І обоє посновані хащами кровоносних судин.

— Христос, що вічне слово Боже зробив тілом, наказує тобі…

— Заспокойтеся, Францишко, — каже лікар. — Ви нічогісінько не відчуєте…

Увінчана ковпаком із зеленкуватого паперу полька наче й не чує. Гінеколог зводить очі й зосереджується на моніторі. Зародки плавають у навколоплідній рідині. Панівний плід трохи ворушиться. Другий забився в глибину матки. Великоголові, з прозорими очима, вони скидаються на двох скляних ляльок, тільки різних за розмірами.

— Ви дали їй антиспазматичне?

— Так, лікарю, — каже медсестра.

Їхні приглушені голоси контрастують зі сліпучим світлом хірургічних ламп, що вигнало тіні з найдальших кутків. Не зводячи очей з екрана, хірург помалу заганяє голку в живіт.

Францишчин голос дужчає.

— Знамення Хреста Святого і чеснота всіх таїнств віри християнської повелівають тобі!

— Спокійно… Ще декілька секунд — і всьому край!

— Матір Божа, Пречиста Діва Марія, що поскромила твою пиху своїм смиренням, повеліває тобі!

— Держіть її! Не дозволяйте їй ворушитися!

На екрані голка наближається до лівого, більшого плода. Серця близнят починають калатати частіш: тук-тук-тук-тук…

— Та тримайте її, нехай вам усячина!

Медсестри хапають пацієнтку за руки, притискають її плечі, третій лікар приходить на поміч. Хірург із лискучим від поту чолом провадить маніпуляцію далі: голка ось-ось торкнеться грудної клітини плода.

Лишилося декілька міліметрів…

— Віра Святих Апостолів Петра, Павла та інших учнів Його повеліває тобі…

Вістря майже торкається тіла дитини. Тієї миті плід обертає головку, і його величезні очі дивляться на лікарів. Він безладно гамселить кулаками по стінах матки.

— КРОВ СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ ПОВЕЛІВАЄ ТОБІ! ZMIL/UJSIE‘ NAD NAMI![76]

Францишка раптом вигинається, заскочивши лікаря розполохом. Голка прохромлює перегородку поміж зародками і поціляє у другий плід. Він забився якомога далі й не рухається, становлячи собою пречудову мішень.

— А НЕХАЙ ЙОМУ ДІДЬКО!

Лікар вихоплює шприца. Та запізно. Він зачепив серце дитини. Спливаючи слиною, відпльовуючись і схлипуючи, жінка молиться далі. Вона згорнула долоні над своїм черевом.

Уцілілий близнюк на екрані немовби люто шкіриться.

Зло взяло гору…

Кубела прокидається. Кілька секунд він почувається геть розгубленим. Він летить у бездонну прірву. Потім приплив адреналіну повертає йому ясність думок. Дивне відчуття. Суміш прозріння і плутанини в голові.

— Усе було не так, — шепоче він.

Він зриває з очей пов’язку. Яскраве світло ліхтаря змушує його зойкнути від болю. Несамохіть він затуляє очі кулаками. Немає сили розплющити повіки. Сяйво сліпить його.

Усе було не так… Він це знає. Адже він лікар. Звісно ж, таку неспокійну пацієнтку оперували б тільки під загальним наркозом. Крім того, прописані перед операцією антиспазматичні засоби геть паралізували б матку. І, врешті, перед редукцією плід знеболюють. Неможливо уявити собі, щоб він так метався, як оце уві сні.

І тим паче обертав голову до екрана.

Він помалу відводить руки і дивиться на світло. Мружачись, розрізняє контури кімнати, яскраве світло прожектора. І на тому сліпучому тлі бачить закріплену на штативі камеру.

І відразу все згадує.

Жахіття — це дрібниці. Важливе тільки те, що він міг коїти уві сні. Підозра, що він провадить подвійне життя. Рішення замурувати себе в цій кімнаті. Камера, яку він увімкнув, перш ніж заснути, щоб злапати іншого на місці злочину. Маячня якась.

І тоді він помічає, що до кімнати забиває дощ. Лікарські записи, знімки УЗД та інші конверти, розкидані долі, виваляні в тирсі та вапні, ворушаться під поривами вітру. Бути такого не може.

Адже він забив дошками двері й вікна.

Він запечатав скриньку Пандори.

Він обертає голову. Перше вікно ліворуч від нього відчинене, стулки гупають од вітру. Виламані дошки розкидані долі. Наче ото виламала їх якась звірюка чи перевертень.

Кубела очам своїм не вірить. Він підводиться, щоб перевірити камеру. І завмирає. Він облитий кров’ю. Ледве висохлою кров’ю, якою просякла його сорочка. Він піднімає полу. Обмацує себе. Він не поранений. На нім і подряпини нема.

Це чужа кров.

Він зняв камеру зі штатива, та не відразу здужав її перемкнути для перегляду. Звернув увагу, що руки його не замурзані кров’ю, і відчув невиразне полегшення. Пошукав у пам’яті просвітлення, натяк, бодай якийсь клапоть спогадів. Нічогісінько.

Пришвидшений перегляд. Початок мав комічний вигляд. Усі його порухи були квапливі й поривчасті. Ось він лягає долі й засинає, укрившись білою ковдрою. Потім на екрані нічого не відбувається, наче запис поставили на паузу. Аж ні. Вряди-годи Кубела здригається і перевертається, міняючи положення.

Та не прокидається.

Він перевірив лічильника часу. Йшла дев’яносто четверта хвилина, і нічого не мінялося. Та на сто другій хвилині в кадрі з’явилися лікарські записи і знімки. Вітер. У кімнаті хтось був. Кубела зупинив швидкий перегляд і повернувся на декілька секунд. Нічого не видно, та чути удари у вікно, дзенькіт скла, а потім гуркіт розтрощених дощок, які попхнули всередину.

Усе коїлося поза полем зору. Він інстинктивно посунув камеру, наче міг тим порухом змінити ракурс фільмування.

Тієї миті на екрані з’явилася рука в рукавичці.

І знову нічого.

Темно.

Непроханий гість зупинив фільмування на сто п’ятій хвилині. Кубела знову натиснув швидкий перегляд — ану ж бо таємнича рука знову ввімкне запис? Та ні. Він звів очі й мало не здивувався, не побачивши себе на тому місці, де спав.

Хто ж заходив до кімнати?

Хто знав про цей притулок?

Він вимкнув прожектора і ввімкнув горішнє світло, не таке разюче. Зачинив вікно. Руки й ноги насилу слухалися його. Всеньке тіло боліло. Це і лякало його, і заспокоювало. Якщо тут побував хтось інший, то сам він не може бути вбивцею. Певне, існує якесь пояснення…

76

ПОМИЛУЙ НАС! (польськ.) — Прим. пер.