— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!

Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.

— Кави?

Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.

— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.

— Хіба ви не живете в Пантені?

Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.

— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.

— У диспансері?

— Ні. Завідую невеликим відділенням у психіатричній клініці під Ла-Рошеллю. — Він стенув плечима. — Вигадали мені діло на схилі віку! Лікую таких самих хроніків, як і сам!

Кубела притулив філіжанку до вуст, не зводячи очей із Туанена. Йому здавалося, наче перед ним супутниковий знімок Землі. Тут було все — гори, річки, розломи, — воно було накреслене на шкірі, змальовувало генезу життя, тектонічні зсуви, виверження вулканів і льодовикові періоди.

— Чим я можу допомогти тобі?

Те раптове звернення на «ти» здивувало його, та потім навіть сподобалось. Зрештою, цей чоловік присутній був під час його народження.

— Я проваджу розслідування про перші дні мого життя. Хочу достеменно знати, за яких обставин я прийшов на світ.

— Та ж певна річ… Батьки нічого не розповідали тобі?

Він не став удаватися в подробиці.

— Батько вмер. А мати…

Туанен кивнув, дивлячись у філіжанку, і сказав:

— Я спостерігав її після твого народження. За тієї пори я керував диспансером тут, у Пантені. Те, що тепер називають соціальним лікувальним центром. Твоя матінка потерпала від серйозного психічного розладу. Та ти й сам це знаєш. Після пологів ми з твоїм батьком подали заяву про примусову госпіталізацію. Ти ж знаєш, що це означає?

— Я психіатр.

Дідуган усміхнувся і підняв філіжанку, наче хотів сказати: «Будьмо!» Його обличчя було виказувало цинізм і майже жорстокість людини, що згубила останні ілюзії, та дуже світлі очі надавали йому якоїсь світлої незворушності. Наче озерця в гірських тріщинах.

— А твоя мати ще жива?

— Жива. Та її здоров’я не поліпшало. Вона певна, що під час її вагітності зробили редукцію ембріона. Що мій брат начебто був убитий у її череві.

Дідуган звів брову.

— А ти так не гадаєш?

— Ні.

— Чому?

— У мене є докази, що він живий.

— Які докази?

— Я не можу вам розповісти про це.

Туанен вказівним пальцем, наче ковбой, ізсунув капелюха на потилицю і глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода, синку, та ти помиляєшся. Я був присутній під час редукції плода.

— Ви хочете сказати…

— Дати я вже й не пам’ятаю. Десь на шостому місяці вагітності. Уціліти міг тільки один зародок. Довелося обирати. Це зробила твоя мати, але свідомість її… ну, вона була трохи заплутана. Проте батько дав згоду.

Кубела заплющив очі. Його пальці стиснули філіжанку, аж кава побігла по руці. Та він не відчув, як його обпекло. Під ногами в нього наче прірва роззявилася.

— Ви помиляєтеся.

— Я був там, — повторив Туанен, гупнувши закаблуком у землю. — Присутній був під час операції. Мені належало підтримувати твою матінку під час цього випробування. Хоч, як на мене, вона воліла б бачити священика.

Кубела зронив філіжанку й обхопив голову руками. Він поринав у безодню, що так лякала його. Три вбивства, і винен тільки він. Він сам.

Він звів очі й удався до останньої спроби.

— Я не знайшов у паперах ніяких згадок про цю операцію. Ні лікарського висновку, ні рекомендацій. Нічогісінько. Паперів, які свідчили б про проведення редукції, просто не існує.

— Вони, безсумнівно, знищені. Про таке воліють не згадувати.

— Але про пологи я не знайшов жодної згадки, — наполягав Кубела. — Як і про те, що вона лежала в лікарні. І свідоцтва про народження не було.

Дідуган підвівся й опустився перед Кубелою навколішки, наче намагався заспокоїти дитину.

— Зрозумій одне, — сказав він, поклавши йому долоні на плечі. — Твоя мати народила не лише тебе, а й твого мертвого близнюка. Тоді, коли провели редукцію. Уже неможливо було зробити аборта. А то й ти загинув би. Довелося чекати. Тож у неї народилося двоє дітей. Одне живе, друге мертве.

Кубела мало не застогнав. Отож, диявольського брата не існує. Нема ніякого двійника-месника. Залишається тільки він сам. Двоє близнюків вціліли тільки в його гарячковім мозкові. Він одержимий своїм братом. І пригноблений, і панівний близнюк — він сам.

Він насилу підвівся. Здавалося, земля пливе в нього під ногами. Попрощався з дідом і пішов собі. Довго брів у якійсь імлі. Як отямився нарешті від заціпеніння, побачив, що йде якоюсь незнайомою вулицею. Він бачив свою тінь на парканах, на цегляних фасадах, на хіднику і згадував білий сон Патріка Бонфіса. Той, що і йому примарився. Сон про людину, яка згубила свою тінь… Зараз йому випало щось протилежне. Доля людини, яка знайшла свою тінь. Свого клятого двійника. Його мати мала рацію. Його темний близнюк отруїв навколоплідні води, промикнувся всередину нього, заразив своєю трутизною…

Усеньке життя йому щастило утримувати цю загрозу на відстані. Усе життя він не дозволяв злу вирватися назовні. Ось чим пояснювався тривожний вираз на його світлинах. Можливо, малий Франсуа боявся інших людей. Та передовсім він боявся самого себе. Тим-то і пішов він у психіатрію. Написав докторську дисертацію про близнюків. Вивчав синдром множинної особистості, шизофренію…

Досліджуючи чужі психічні розлади, він приборкував своє божевілля. Іронія полягала в тому, що ця пристрасть довела його до витоків зла. Він спостерігав Крістіана Мйоссана, Патріка Серена, Марка Казарак’яна. І провадив розслідування. Він промикнувся у мережу «Мотрійки». Став одним із піддослідних. «Пасажиром без багажу».

Та не тільки.

Препарат «Метиса» розбудив чорного близнюка. Під його впливом упала заслона, яку спорудив Кубела цій лихій силі. Клятий двійник оволодів його душею.

Ото він і був убивця з Олімпу. Якимось чином його примарний брат провадив реальне життя у глибинах його свідомості. Але як це Кубела обертався кимось іншим і нічого про те не пам’ятав? Невже він хтось на кшталт доктора Джекіла і пана Гайда?

Він звів голову і побачив, що плаче, сидячи долі під дашком якогось під’їзду і притискаючи коліна до грудей. Крізь ті сльози проривався регіт.

Він утямив очевидність свого становища.

Щоб убити міфологічного вбивцю, треба було вбити самого себе.

— Саша зізналася.

Анаїс не відразу втямила, про кого річ.

— Саша?

— Власниця сторінки для знайомств.

— Гаразд. І що ми маємо?

— Та небагато. Вона сама не розуміє, що там коїться. Казала, що члени клубу якось загадково зникають.

— Жінки?

— Жінки. І чоловіки. Хто завгодно. Вона геть заплуталася і не хоче дивитися правді у вічі. Її клуб на межі краху. Корабель іде на дно, а вона знай стоїть біля штурвала.

Вісімнадцята година.

Вона дійшла до дванадцятого імені. Такими темпами, може, встигне перевірити список до півночі. Коли їй зателефонував Соліна, вона їхала кільцевим бульваром, прямуючи до північного виїзду зі столиці.

— А що вона каже про Медіну?

— На початку 2009 року та відвідувала її вечірки. Десь у серпні вона зникла. Більше Саша нічого не знає.

— І вона не бачила, як Медіна не схожа на її відвідувачів?

— Бачила. Та не хотіла відмовлятися від такої принади.

— Їй відомо, чого хотіла Медіна?

— Ні. Вона казала і про другу дівчину такого штибу. Анна-Марія Штрауб, вона ж таки Феліс. Теж із ескорту, як стверджує Саша.

— І вона справді не розуміє, що вони ото забули в неї?